Постанова 4824 № 372/4029/18

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2020 року місто Київ Єдиний унікальний номер справи 372/4029/18 Номер провадження 22-ц/824/3059/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Вербової І.М., суддів Саліхова В. В., Шахової О. В., за участю секретаря судового засідання - Яворської А. А., вивчивши апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 жовтня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Зінченко О. М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області про визнання права власності на самочинну забудову, в с т а н о в и в : У грудні 2018 року Пісна Світлана Іванівна в інтересах ОСОБА_3 звернулась до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області про визнання права власності на самочинну забудову. Позовна заява обґрунтована тим, що 19 січня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки площею 1,283 га розташованої на території Козинської селищної ради по АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кийовою В. В., зареєстрованого в реєстрі за № 96 та зареєстрований 10 березня 2005 року Центром державного земельного кадастру Обухівського району Київської області за №

2. Згідно п. 1.1. договору оренди, ОСОБА_5 отримала вищевказану земельну ділянку в строкове платне користування для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства, а згідно п. 4.1 договору, строк оренди земельної ділянки становить 25 років, а саме до 19 січня 2030 року. У січні 2005 року ОСОБА_5 розпочала будівництво житлового будинку та комплексу господарських споруд по АДРЕСА_2 відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Для проведення будівельних робіт позивачем було укладено договір підряду та ряд інших договорів на виконання робіт по водопостачанню, опаленню, вентиляції, електрозабезпечення, водовідведення з відповідними актами про їх виконання. Крім того, 25 грудня 2008 року між позивачем та ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» укладено договір № 2408 про користування електричною енергією, а 04 серпня 2011 року між позивачем та ПАТ «Київгаз» укладено договір № Т-11166/07-44 про надання населенню послуг з газопостачання, оплату за постачання послуг по вищевказаних договорах та оплату за договором оренди здійснювала виключно ОСОБА_3 .. Позивач зазначає, що у червні 2011 року вона завершила будівництво та з метою оформлення права власності на будівлі, звернулась до Обухівського бюро технічної інвентаризації для виготовлення технічного паспорту, але їй було відмовлено в зв`язку з тим, що відповідно обліків БТІ 21 вересня 2010 року за № 27381314 право власності на індивідуальний житловий будинок з господарськими спорудами зареєстровано за іншою особою, а саме за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 , видане Виконавчим комітетом Козинської селищної ради на підставі рішення Виконавчим комітетом Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року. У березні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до Обухівського районного суду Київської області з позовом про визнання права власності на індивідуальний житловий триповерховий будинок житловою площею 128,5 кв.м. загальною площею 1101,5 кв.м. з господарським спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 та визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 серпня 2013 року, яке ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 лютого 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено, визнано за нею право власності на індивідуальний житловий будинок житловою площею 128,5 кв.м. загальною площею 1101,5 кв.м. з господарським спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 ; визнано незаконним рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року. У лютому 2014 році ОСОБА_2 звернулась до суду з заявою про перегляд в зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 серпня 2013 року. Так, вищевказану заяву було задоволено, рішення скасовано та постановлено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , відмовлено. На думку позивача, відповідач не маючи законних підстав, дочекавшись закінчення будівництва надала неправдиві дані та отримала рішення Козинської селищної ради про реєстрацію права власності, а в подальшому зареєструвала за собою право власності на будинок який збудувала позивач за власні кошти на земельній ділянці, яка перебувала та перебуває у неї в оренді. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 жовтня 2019 року (т. І а.с. 220 - 227) позов задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року з моменту його винесення; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 21 вересня 2010 року, а саме індивідуальний житловий будинок загальною площею 1101,5 кв.м., житловою площею 128,5 кв.м. з господарськими спорудами в АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_2 на підставі рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року; визнано за ОСОБА_3 , право власності на індивідуальний житловий триповерховий будинок житловою площею 128,5 кв.м., загальною площею 1101,5 кв.м., з господарськими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 . Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 16 грудня 2019 року (т. ІІ а.с. 46-47) заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Обухівського районного суду Київської області, залишено без задоволення. Не погоджуючись з вищевказаним заочним рішенням суду, 14 листопада 2019 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 направила апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, просила заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 жовтня 2019 року скасувати та відмовити у задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_3 права власності на індивідуальний житловий триповерховий будинок загальною площею 1101,5 кв.м., житловою площею 128,5 кв.м. з господарськими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , та закрити провадження в частині позовних вимог щодо визнання протиправним і скасування рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року, та в частині визнання недійсним і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 вересня 2010 року видане на ім`я ОСОБА_2 . Апеляційна скарга мотивована тим, що визнаючи право власності на самочинно збудований житловий будинок за позивачем, суд першої інстанції помилково застосував норми права передбачені ч. 3 ст. 376 ЦК України та не застосував норми права передбачені ч. 4 ст. 367 ЦК України. Скаржник зазначає, що договір оренди земельної ділянки, власником якої він є, був укладений 19 січня 2005 року, а завершено будівництво житлового будинку лише у 2010 році, що не заперечується сторонами та встановлено попередніми рішеннями суду. Разом з тим, відповідач-1 заперечує проти визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за позивачем, у зв`язку з чим, до спірних правовідносин суд мав застосувати норми ч. 4 ст. 376 ЦК України. Скаржник посилається на те, що на підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення права власності на житловий будинок» від 14 вересня 2010 року він як власник земельної ділянки отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 вересня 2010 року. Крім того, рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року залишене в силі постановою Верховного суду від 24 жовтня 2018 року, встановлено факт здійснення позивачем будівництва без належного дозволу, а від так, Обухівський районний суд Київської області не мав права застосовувати ч. 3 ст. 376 ЦК України без урахування положень ч. 1 ст. 376 ЦК України. Скаржник зазначає, що однією з самостійних підстав для відмови у задоволенні даного позову є не звернення позивача до компетентного органу із заявою про прийняття об`єкта до експлуатації, що не було враховано судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення. Крім того, в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції, всупереч ст.. 82 ЦПК України встановлені обставини, які вже були встановлені Кагарлицьким районним судом Київської області та Верховним судом та на підставі яких, суд прийшов до протилежних висновків. Скаржник посилається на те, що при винесенні оскаржуваного рішення судом не враховано те, що аналогічні вимоги з тих самих підстав вже були розглянуті по суті під час розгляду справи № 372/1216/14-ц, в зв`язку з чим, провадження в даній справі підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦК України. Крім того, на думку скаржника дана позовна заява подано з пропуском строку позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 січня 2020 року відкрито апеляційне провадження за поданою апеляційною скаргою та надано строк для подачі відзиву. Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 січня 2020 року закінчено проведення підготовчих дій, призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи. 05 лютого 2020 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від позивача з відповідним підтвердженням направлення його іншим учасникам справи. З вказаного відзиву вбачається, що позивач вважає вказані в апеляційній скарзі твердження надуманими та необґрунтованими, а оскаржуване рішення таким, що не підлягає скасуванню. Позивач зазначає, що нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки площею 1,283 га для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення підсобного господарства, укладений 19 січня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є беззаперечним доказом волевиявлення власника земельної ділянки та наявність надання ним згоди на її забудову відповідно до умов договору. Так, відсутність заперечень у власника земельної ділянки на весь період проведення будівельних робіт по спорудженню будинку і відмова від надання згоди після його будівництва свідчить про удаваний характер заперечень і не може бути юридично значимою дією. Довгостроковість договору укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та те, що договір останнім не оспорювався, свідчить про дійсні наміри позивача як на момент укладення договору так і на весь період його дії, а той факт, що в подальшому відповідач-1 змінила свої наміри і протиправно зареєструвала за собою право власності на спірний об`єкт нерухомості підтверджує порушення законних прав позивача з боку власника земельної ділянки і фіксує протиправність дій останнього. Позивач зазначає, що рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року встановлено право на відшкодування витрат на будівництво і факт того, що забудовником спірного об`єкту нерухомості є ОСОБА_3 . Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд виходив з того, що постановою Печерського районного суду міста Києва скасовано дозвіл на будівництво спірного будинку, а відтак, забудова земельної ділянки по АДРЕСА_3 носить самочинний характер, а тому спірні правовідносини з приводу забудови мають бути врегульовані не з підстав викладених в позовній заяві. При винесенні постанови колегія суддів Касаційної цивільної палати Верховного суду дійшла до аналогічного висновку про те, що спірне будівництво носить характер самочинної забудови, що регулюється іншими нормами права. Разом з тим, вищевказані висновки не перешкоджали позивачу звернутися до суду з метою захисту своїх прав та законних інтересів виходячи з інших правових підстав. Позивач зазначає, що позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі та яка здійснила самочинне будівництво при умові надання власником земельної ділянки в користування задоволено судом у відповідності до вимог законодавства України. У судовому засіданні представники скаржника адвокати Губський Р. В. та ОСОБА_1 , підтримали доводи апеляційної скарги в повному обсязі, просили її задовольнити, з підстав викладених у ній. Представник позивача адвокат Пісна С. І. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, посилаючись на її необґрунтованість. Представник відповідача Виконавчого комітету Козинської селищної ради до суду апеляційної інстанції не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення, у зв`язку з чим, колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважала за можливе розпочати та завершити розгляд справи за відсутності останнього. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши доводи представників скаржника та заперечення представника позивача, з`ясувавши обставини справи, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення, виходячи з наступного. Виходячи зі змісту частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 не являється забудовником на належній їй земельній ділянці, так як будинок споруджувала ОСОБА_3 , а відтак, ОСОБА_6 не мала права визнавати право власності на самочинно збудований будинок на належній їй земельній ділянці в позасудовому порядку. Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Судом встановлено, що 10 квітня 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,2836 га, розташованої на території Козинської селищної ради по АДРЕСА_2 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства (т. І а.с. 35). 14 квітня 2003 року ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 10 квітня 2003 року, отримала державний акт на право приватної власності на землю серії КВ № 067122 (т. І а.с. 34). 30 грудня 2004 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Обухівської районної державної адміністрації, ОСОБА_3 надано дозвіл на виконання будівельних робіт №179 (т. І а.с. 64). 19 січня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки згідно умов якого, ОСОБА_3 отримала земельну ділянку в строкове платне користування для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства. Відповідно до п. 2.2.1 договору оренди, земельна ділянка була передана ОСОБА_3 в день підписання договору оренди - 19 січня 2005 року та визначено строк оренди земельної ділянки - 25 років, а саме до 19 січня 2030 року(т. І а.с. 36). 24 липня 2004 року між ОСОБА_3 та КП «Будівельно-монтажне управління-35» укладено договір № 13/04 на будівництво нежитлового будинку з господарськими будівлями в селі міського типу Козин, Обухівського району Київської області (т. І а.с.55-58). 25 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та ЗАТ «А.Е.С.Київобленерго» укладено договір № 2408 про користування електричною енергією від 25 грудня 2009 року у житловому будинку з допоміжними спорудами за адресою: АДРЕСА_2 . І а.с. 67-69). 14 вересня 2010 року рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області №11/10 оформлено право власності на житловий будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_3 на ім`я ОСОБА_2 (т. І а.с. 72). 21 вересня 2010 року на підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 (т. І а.с. 73). Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області про визнання недійсним та скасування дозволу на виконання ОСОБА_3 будівельних робіт № 179 від 30 грудня 2004 року, відмовлено (т. І а.с. 29-31). Як вбачається з постанови Верховного суду від 24 жовтня 2018 року, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 серпня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 , задоволено, визнано за нею право власності на індивідуальний житловий триповерховий будинок, житловою площею 128,5 кв.м., загальною площею 1101,5 кв.м., з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_3 ; визнано незаконним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» від 14 вересня 2010 року № 11/10; вирішено питання про розподіл судових витрат (т. І а.с. 25-28). Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року заяву ОСОБА_2 , задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 серпня 2013 року, скасовано та ухвалено нове, про відмову в позові (т. І а.с. 17-24). Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно п. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Як вбачається з приписів ст.. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до ст.. 331 ЦК України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону. Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно до п. 5. ст.. 376 ЦК України, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є їх державна реєстрація (ст.. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Як вбачається з положень частини 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Тобто, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Таким чином, право власності на забудоване нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права, а не підставою його виникнення. Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно ч. 1 ст. 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Так, з рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 11/10 від 14 вересня 2010 року вбачається, що з метою оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_3 , ОСОБА_2 звернулась до Козинської селищної ради з заявою про видачу свідоцтва про право власності на вказаний будинок. Розглянувши вищевказану заяву Виконавчий комітет Козинської селищної ради прийшов до висновку щодо наявності у ОСОБА_2 підстав для оформлення вказаного будинку, в зв`язку з чим, рішенням № 11/10 від 14 вересня 2010 року доручено Обухівському бюро технічної інвентаризації заповнити бланк свідоцтва про право власності. На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке було зареєстровано в Обухівському бюро технічної інвентаризації. Таким чином, ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 у відповідності до чинного на той час законодавства України. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва про право власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року з моменту його винесення. За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до пункту 6 додатку 2 до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року № 7/5, чинного на момент видання оспорюваних свідоцтв про право власності на нерухоме майно, до правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об`єкти нерухомого майна, належать свідоцтва про право власності на об`єкти нерухомого майна, видані органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями. Тобто свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Під час апеляційного перегляду колегією суддів встановлено, що на підставі рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 11/10 від 14 вересня 2010 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 21 вересня 2010 року. Так, свідоцтво про право власності є документом, яким оформлюється відповідне право але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється та припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а лише фіксує його наявність. Таким чином, правовстановлюючим документом в даному випадку є рішення Виконавчого комітету Козинської селищної ради № 11/10 від 14 вересня 2010 року, яке було отримано ОСОБА_2 у відповідності до чинного законодавства України та не підлягає скасуванню, а відтак, свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 21 вересня 2010 року, яке було видано на підставі вищевказаного рішення, є чинним та не підлягає скасуванню. Так, враховуючи, що ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_3 у відповідності до чинного законодавства України, позовні вимоги в частині визнання права власності на вищевказаний будинок за ОСОБА_3 не підлягають задоволенню. Колегія суддів ставиться критично до посилання скаржника на те, що судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не було враховано те, що позовна заява з аналогічними позовними вимогами та з тих самих підстав вже була розглянута по суті Обухівським районним судом Київської області (справа № 372/1216/14-ц), а відтак, провадження в даній справі в частині позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва права власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року, а також про визнання недійсним і скасування Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 вересня 2010 року, видане на ім`я ОСОБА_2 , підлягає закриттю. Так, під час апеляційного перегляду колегією суддів встановлено, що в лютому 2012 року ОСОБА_3 вже зверталась до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області про визнання права власності. Так, проаналізувавши позовні заяви по даній справі та по справі № 372/1216/14-ц, колегія суддів дійшла висновку про те, що вказані справи мають різні підстави позову, а відтак, апеляційна скарга в частині закриття провадження в частині позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради «Про оформлення свідоцтва права власності» № 11/10 від 14 вересня 2010 року, а також про визнання недійсним і скасування Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 вересня 2010 року, видане на ім`я ОСОБА_2 , не підлягає закриттю. Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, оскаржуване рішення не можна назвати законним та обґрунтованим в розумінні ст. 263 ЦПК України, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного рішення з постановленням нового судового рішення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 жовтня 2019 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області про визнання права власності на самочинну забудову - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 171(три тисячі сто сімдесят один) грн. 60 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повне судове рішення складено 15 червня 2020 року. Суддя-доповідач: І.М. Вербова Судді: В. В. Саліхов О. В. Шахова