Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/4059/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 400/4059/19 Головуючий в 1 інстанції: Малих О.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Кравця О.О. судді Домусчі С. Д. судді Коваля М.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року по справі № 400/4059/19, прийнятого у спрощеному позовному провадженні у складі судді Малих О.В. за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України за участю третьої особи Управління Міністерства внутрішніх справ України в Миколаївській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, в якому просив суд визнати протиправною відмову Міністерства внутрішніх справ України від розгляду матеріалів щодо призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в зв`язку з настанням інвалідності ІІ групи через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ; зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути матеріали щодо призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в зв`язку з настанням інвалідності через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ з застосуванням правової позиції Верховного Суду. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року позов був задоволений , визнана протиправною відмова Міністерства внутрішніх справ України від розгляду матеріалів щодо призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в зв`язку з настанням інвалідності ІІ групи через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ та Міністерство внутрішніх справ України зобов`язано прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в зв`язку з настанням інвалідності через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року, Міністерство внутрішніх справ України подало апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просило його скасувати, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги скаржник обґрунтовує тим, що судом першої інстанції помилково визнано лист ДФОП МВС України від 31.10.2019 №15/2-4225, як відмову у призначенні одноразової грошової допомоги, так як цей лист не можна вважати правовим актом індивідуальної дії, в розумінні КАС України,також апелянт вважає, що суд вправі зобов`язати відповідний орган розглянути зазначене питання, а не приймати рішення про виплату такої допомоги, що не належить до компетенції суду, порядком №850 передбачено , що на МВС України покладено обов`язок щодо прийняття рішення, а не виплати грошової допомоги, умовою для призначення та виплати одноразової грошової допомоги є встановлення вищої групи інвалідності протягом двох років первинного встановлення інвалідності, між встановлення втрати працездатності позивачу та встановлення йому ІІ групи інвалідності пройшло більше двох років, тому відсутні підстави для виплати одноразової грошової допомоги. 16.04.2020 року до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу , в якому позивач вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, складеною формально , без врахування фактичних обставин справи, а тому незаконною . 27.04.2020 року Управління Міністерства внутрішніх справ України в Миколаївській області надало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає, що із листа МВС України від 31.10.2019 №15/2-4225 на який неправильно послався суд першої інстанції, як на доказ протиправної відмови у виплаті ОГД, в ньому не зазначено жодної із підстав передбачених у п.14 Положення. А тому висновок суду про те, що даний доказ є відмовою у виплаті є неправильним. Також умовою для повторної виплати ОГД після встановлення вищої групи інвалідності є строк, який не перевищує 2 роки після встановлення першого випадку інвалідності. А суд першої інтонації незаконно зробив висновок про наявність такого права у позивача. III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року розгляд справи за апеляційною скаргою призначено до розгляду у порядку письмового провадження . Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом 1-ої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ з 12.08.1986 року. 08.12.2008 року позивач був звільнений з органів внутрішніх справ за станом здоров`я. 02.12.2008 року ВЛК УМВС України позивача визнано непридатним до військової служби в мирний час, обмежено придатним у воєнний час. 29.03.2013 року довідкою обласної МСЕК встановлено ступень втрати професійної працездатності позивача 55 відсотків. 13.07.2018 року пройшов огляд у Міжрегіональному МСЕК №1, за результатами якої встановлено ІІ групу інвалідності через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ. 26.09.2019 року позивач звернувся до УМВС України в Миколаївській області із заявою про виплату одноразової грошової допомоги. 31.10.2019 року листом за вих. № 15/2-4225 відповідачем відмовлено задоволенні заяви Позивача, оскільки матеріали не відповідають умовам пункту 4 Порядку №850 від 21.10.2015 року , а тому відсутні підстави для розгляду таких матеріалів та прийняття за ними рішення. Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду. V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ОЦІНКА СУДУ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин): Згідно вимог ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Питання виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва працівника міліції та компенсація заподіяння шкоди його майну врегульовано ст. 23 Закону України "Про міліцію". При цьому, судом враховано, що Закон України "Про міліцію" втратив свою чинність 07.11.2015 року на підставі Закону України "Про Національну поліцію", однак, положеннями абзацу 3 пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України "Про міліцію", зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію". Такий порядок визначався частиною 6 статті 23 Закону України "Про міліцію", якою було встановлено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов`язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності І групи, 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності II групи, 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності ІІІ групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Визначення ступеня втрати працездатності працівником міліції у період проходження служби в органах внутрішніх справ у кожному випадку ушкодження здоров`я здійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства. На виконання зазначених положень, постановою Кабінету Міністрів України № 850 від 21.10.2015 року затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції (далі - Порядок №850). Згідно з п. 1 Порядку №850, ці Порядок та умови визначають механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги (далі - грошова допомога) у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції. Відповідно до п. 2 Порядку №850 днем виникнення права на отримання грошової допомоги у разі встановлення працівнику міліції інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії. Пунктом 3 Порядку № 850 визначені окремі підстави, які надають право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги, при цьому розмір такої допомоги залежить, зокрема, від встановленої групи інвалідності. Так, згідно з п.п. 2 п. 3 Порядку, установлення працівникові міліції інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов`язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, у розмірі: 250-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи; 200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи; 150-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі "Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23). (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Апеляційний суд, враховуючи принципи верховенства права, належного врядування, презумпції правомірності дій платника податків , практику ЄСПЛ , як джерело права, погоджується з висновком суду 1-ої інстанції, щодо наявності підстав для задоволення позову, так як, Законом України «Про міліцію» не встановлено обмежень щодо виплати одноразової грошової допомоги, які передбачені пунктом 4 Порядку №

850. Вказана норма Порядку № 850 не позбавляє позивача права на отримання одноразової грошової допомоги, а лише встановлює обмеження у розмірі проведення виплати нарахованої суми грошової допомоги в залежності від часу повторного встановлення інвалідності із втратою працездатності після первинного встановлення втрати працездатності. Так само цей пункт Порядку не містить жодних застережень щодо неможливості проведення виплати грошової допомоги у разі встановлення особі після спливу дворічного терміну іншої групи інвалідності чи більшого відсотку втрати працездатності. Вказані законодавчі норми, які передбачають одноразової грошової допомоги, є чинними , а передбачені умови - дотриманими, тому Міністерство внутрішніх справ України не може відмовляти у її наданні, доки законодавче положення залишається чинним Відтак, суд 1-ої інстанції правильно встановив, що вичерпний перелік випадків, за яких особі може бути відмовлено у призначенні грошової допомоги, визначено у пункті 14 Порядку № 850, і підстави, з якої виходив відповідач, відмовляючи у призначенні одноразової грошової допомоги, вказана норма не містить. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, в постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 808/1866/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 750/5060/17, від 18 жовтня 2018 року у справі № 369/13187/17, від 28 березня 2019 року у справі № 296/10138/16-а, від 24 жовтня 2019 року у справі №817/713/16 та від 13 лютого 2020 року у справі № 822/1136/17. У випадку, коли між первинним встановленням інвалідності та встановленням вищої групи чи іншої причини інвалідності не пройшло два роки, особі виплачується грошова допомога із урахуванням раніше проведеної виплати. У випадку ж, коли вища група інвалідності встановлена за спливом двох років від первинного встановлення нижчої групи інвалідності, особа набуває повного права на отримання грошової допомоги у відповідному більшому розмірі без будь-яких відрахувань різниць між попередніми виплатами, тому апеляційний суд вважає безпідставними протилежні доводи апелянта. Днем виникнення права на отримання грошової допомоги у разі встановлення працівнику міліції інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії. При цьому вимоги щодо виплати грошової допомоги можуть бути пред`явлені протягом трьох років з дня настання події, що дає право на отримання такої допомоги (пункти 2, 13 Порядку № 850). Із аналізу зазначених положень слідує, що виникнення права особи на виплату одноразової грошової допомоги пов`язується законодавцем безпосередньо із фактом встановлення йому інвалідності. Тобто, таке право виникає з дня встановлення інвалідності, зазначеного в довідці медико-соціальної експертної комісії, та може бути реалізоване особою протягом наступних трьох років від цієї дати. Таким чином, апеляційний суд вважає, що днем виникнення у ОСОБА_1 права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому інвалідності ІІ групи є вказана у довідці до акта огляду медико-соціальною експертною комісією дата встановлення інвалідності, а саме - 27.06.2019 року. І, відповідно, від цієї дати протягом трьох років за позивачем зберігається право на отримання зазначеної допомоги. Водночас, надаючи оцінку безпосередньо змісту заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, тобто способу захисту свого порушеного права, який останній обрав, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Так, відповідно до п. 9 Порядку №850, МВС в місячний строк після надходження зазначених у пункті 8 цих Порядку та умов документів приймає рішення про призначення або у випадках, передбачених пунктом 14 цих Порядку та умов, про відмову в призначенні грошової допомоги і надсилає його разом із зазначеними документами керівникові органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, для видання наказу про виплату такої допомоги, або у разі відмови - для письмового повідомлення осіб із зазначенням мотивів відмови. Отже, після надходження передбачених Порядком документів МВС України зобов`язане прийняти одне з двох рішень: про призначення або про відмову в призначенні вказаної грошової допомоги. Разом з тим, за результатом розгляду документів про виплату позивачу одноразової грошової допомоги, відповідач жодного з зазначених вище рішень не прийняв та всупереч пункту 9 Порядку № 850, листом від 31.10.2019 року №15/2-4225 повернув ліквідаційній комісії УМВС України в Миколаївській області матеріали, як такі, що не відповідають вимогам законодавства. При цьому, апеляційний суд звертає увагу на те, що можливість повернення документів як таких, що не відповідають вимогам законодавства Порядком № 850 не передбачена, а тому повернення Міністерством внутрішніх справ України документів позивача без прийняття рішення про призначення чи відмову у призначенні одноразової грошової допомоги суперечить зазначеним вище нормам. Вказані висновки щодо застосування норм права, узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 19.02.2019 по справі № 802/498/18-а, та повинні застосовуватись до спірних правовідносин, в силу положень ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і ч. 5 ст. 242 КАС України. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний правовий висновок вказаний у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року по справі № 2340/3933/18. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що дії Міністерства внутрішніх справ України щодо відмови у виплаті одноразової грошової допомоги, як особі з інвалідністю другої групи, вчинені не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені законодавством України, а ефективним засобом захисту порушеного права має бути зобов`язання прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в зв`язку з настанням інвалідності через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ, а ні повторно розглянути питання. (2) Висновки апеляційного суду: Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю. Судом 1-ої інстанції повно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі , судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні , при цьому судом були повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують та відхиляються апеляційним судом за необґрунтованістю. Апеляційний суд доходить до висновку, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, рішення суду 1-ої інстанції залишити без змін та також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат. Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст..6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 139,242, 292, 308, 311, п.1.ч.1 ст.315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання,та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне рішення складене та підписане 11.06.2020 року Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Домусчі С.Д. Коваль М.П.