Постанова Одеський апеляційний суд № 523/13053/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1367/20 Номер справи місцевого суду: 523/13053/16-ц Головуючий у першій інстанції Сувертак І.В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11.06.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справах: головуючого судді: Драгомерецького М.М. суддів колегії: Дрішлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року за скаргою ОСОБА_1 на дії головного державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієва А.Т. про визнання дій незаконними та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження,- В С Т А Н О В И В: 14 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії головного державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієва А.Т. про визнання дій незаконними та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження. Мотивуючи вимоги своєї скарги тим, що 07 червня 2016 року головним державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієвим А.Т. була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження по виконанню виконавчого листа 1527/2-451/11 від 30 грудня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» боргу у сумі 788 529,28 гривень. Оскільки на думку скаржника постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена після закінчення строку його кінцевого пред`явлення, тому ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною скаргою та просив суд визнати незаконною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 07 червня 2016 року. Державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієв Айдин Таптагалі огли в судовому засіданні вимоги скарги не визнав та просив відмовити у її задоволенні, оскільки будь-яких порушень закону при винесенні оскаржуваної постанови ним порушено не було та він діяв в рамках Закону України «Про виконавче провадження». Представник стягувача за виконавчим провадженням ПАТ «Дельта Банк» Ткаченко І. Т. надав на адресу суду письмові пояснення в яких просив відмовити у задоволенні скарги. ОСОБА_4 в судове засідання не прибула, про розгляд скарги повідомлялась належним чином та причин неявки суду не сповістила, будь-яких клопотань на адресу суду не подала. Справа розглядалась судами неодноразово. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року скаргу залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить суд скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якою задовольнити вимоги його скарги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Справу призначено до розгляду на 03 червня 2020 року із викликом учасників справи. 01 червня 2020 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява ОСОБА_1 про відкладення, призначеного на 03 червня 2020 року, розгляду справи. Апеляційний суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи з огляду на наступне. Частинами першою - третьою статті 4 Закону України «Про електронний цифровий підпис» передбачено, що електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами суб`єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. 14 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу №9901/43/19, зазначила, що саме електронний цифровий підпис є головним реквізитом такої форми подання електронного документу. Відсутність такого реквізиту в електронному документі виключає підстави вважати його оригінальним. Матеріалами справи не підтверджується наявність електронного цифрового підпису у вищевказаній заяві про відкладення розгляду справи. Крім того, вказана заява про відкладення розгляду справи містить відомості щодо відсутності електронного цифрового підпису цієї заяви. Згідно з Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19: 1, на всій території України установлено карантин. Рада суддів України рекомендувала у період карантину встановити особливий режим роботи судів України, а саме: роз`яснити громадянам можливість відкладення розгляду справ у зв`язку із карантинними заходами (Лист Ради суддів України від 16 березня 2020 року, адресований Верховному Суду, Вищому антикорупційному суду, місцевим та апеляційним судам). Пунктами 1, 5 розпорядження Голови Одеського апеляційного суду від 16 березня 2020 року, зі змінами внесеними згідно із розпорядженнями Голови Одеського апеляційного суду за №3 від 02 квітня 2020 року та за №4 від 09 квітня 2020 року «Про тимчасові заходи з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену короновірусом COVID-19» передбачено, що тимчасово, на час установлення на території України карантину, зупиняється розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та припинено їх пропуск до залів судових засідань на час вжитих заходів. Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у частин першої, другої статті 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. У разі відсутності таких даних, а також у разі подання заяви (заяв) про бажання прийняти участь у справі особисто, суд відкладає судове засідання на іншу дату. Вказане розпорядження видано з метою забезпечення здійснення правосуддя Одеським апеляційним судом, забезпечення доступу громадян до правосуддя під час дії установленого державою карантину. Згідно приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку розгляд справи за відсутності сторін. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 11 червня 2020 року. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. Частинами 1 та 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення. Згідно із статтею 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Частиною 1 статті 18 ЦПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Статтями 383, 384 ЦПК України, який був чинний на час проведення виконавчих дій, передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Статтями 447, 448 ЦПК України, в редакції чинної під час розгляду справи судом першої інстанції, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду. Чинним законодавством України у разі невиконання судових рішень, які набрали законної сили, передбачена процедура їх примусового виконання. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 04 листопада 2010 року №2677-VІ, що набрав законної сили 08 березня 2011 року, в редакції чинної на час проведення виконавчих дій, виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом. Іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього закону та інших законів, а також рішенням, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно частини 1 статті 6 вказаного Закону, державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. У частинах 1 та 2 статті 11 вказаного Закону зазначено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Пунктом 1 частини 1 статті 19 вказаного Закону передбачено, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення. Частинами 1 та 2 статті 25 вказаного Закону визначено, що державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова. . Частинами 1 та 2 статті 22 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції чинної на час проведення виконавчих дій, передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: 1) виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення. Статтею 23 вказаного Закону передбачено, що строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред`явленням виконавчого документ до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони. За пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» від 04 листопада 2010 року №2677-VI, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Судом першої інстанції встановлено, що 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист №1527/2-451/11 по цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про стягнення солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» коштів у розмірі 787 409,28 грн. та судових витрат по 1 120 гривень з кожного (т. 1, а.с.7). Відповідно до відмітки державного виконавця у виконавчому листі, 21 липня 2015 року Банку відмовлено у відкритті виконавчого провадження відповідно до статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (т. 1, а.с.7зв.). 06 червня 2016 року представник ПАТ «Дельта Банк» звернувся до Київського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Одеській області з заявою про примусове виконання виконавчого листа по цивільній справі №1527/2-451/11, який виданий 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом м. Одеси (т. 1, а.с. 8). 07 червня 2016 року державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієв А.Т. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження за №51403258 по примусовому виконанню виконавчого листа за №1527/2-451/11, який виданий 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом міста Одеси (т. 1, а.с. 17). 08 серпня 2016 року ОСОБА_1 отримав постанову про відкриття виконавчого провадження №51403258 по виконанню виконавчого листа №1527/2-451/11, який виданий 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом міста Одеси (т. 1, а.с. 37зв.). Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що виконавчий лист за №1527/2-451/11, який виданий Суворовським районним судом м. Одеси 17 лютого 2015 року, вперше був пред`явлений до виконання 17 липня 2015 року, але 21 липня 2015 року стягувачеві відмовлено у відкритті виконавчого провадження відповідно до статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», тобто строк пред`явлення до виконання було перервано відповідно до статті 23 Закону України «Про виконавче провадження». 06 червня 2016 року представник ПАТ «Дельта Банк» повторно звернувся до Київського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Одеській області із заявою про примусове виконання виконавчого листа по цивільній справі №1527/2-451/11, який виданий 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом м. Одеси. 07 червня 2016 року державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Одеській області Алієв А.Т. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження №51403258 по виконанню виконавчого листа №1527/2-451/11, який виданий 17 лютого 2015 року Суворовським районним судом м. Одеси. Тому повторне пред`явлення виконавчого листа до виконання знаходиться в межах нових строків для пред`явлення, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», а тому державний виконавець діяв у межах своїх повноважень та в межах дії Закону України «Про виконавче провадження» і права заявника порушено не було. Крім того, заявлена вимога скаржника щодо поновлення строку на подачу скарги є безпідставною, недоведеною. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. У пунктах 1 та 3 постанови Пленуму «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця и іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 07 лютого 2014 року №6 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз`яснив, що «одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень. При розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суди повинні враховувати, що Законом про виконавче провадження передбачено заборону на зловживання процесуальними правами під час здійснення виконавчого провадження. Так, державний виконавець зобов`язаний вживати передбачені Законом про виконавче провадження заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 11), а особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій (частина сьома статті 12). У зв`язку із цим у разі доведення факту зловживання процесуальними правами чи невиконання обов`язків, передбачених статтею 12 Закону про виконавче провадження, під час здійснення виконавчого провадження зазначене може бути підставою для відповідного реагування, зокрема звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України згідно зі статтею 377-1 ЦПК, пунктом 18 частини третьої статті 11 Закону про виконавче провадження тощо». Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України). Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 1, 4, 5 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обґрунтовуючи скаргу, заявник ОСОБА_1 стверджував, що постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена 07 червня 2016 року на підставі виконавчого листа, який виданий 17 лютого 2015 року, а рішення суду першої інстанції набрало законної сили 30 грудня 2014 року, тому виконавчий лист повинен бути пред`явлений до виконання протягом одного року, тобто до 30 грудня 2015 року. Виконавчий документ був пред`явлений до виконання разом із заявою про відкриття виконавчого провадження 30 травня 2016 року, тобто через шість місяців, після закінчення строку його кінцевого пред`явлення. Статтею 449 ЦПК України передбачено, що скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом. Скасовуючи попередню ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 18 квітня 2017 року про відмову у задоволенні скарги, Апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 15 листопада 2017 року вказав, що « ОСОБА_1 у своїй заяві зазначив, що з матеріалами виконавчого провадження ознайомився тільки 19 серпня 2016 року, а тому він вважав що останнім днем подачі скарги є 29 серпня 2016 року. Однак при цьому подав скаргу до суду тільки 14 вересня 2016 року, про що свідчить дата написання скарги (а.с. 6) та штамп про отримання скарги судом (а.с. 4). Однак, суд не витребував матеріали виконавчого провадження та не перевірив доводи заявника про його обізнаність щодо оскарженої постанови ВДВС, не з`ясував питання щодо поновлення пропущеного строку». У статті 126 ЦПК України визначено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Однак, суд першої інстанції не звернув уваги на мотиви скасування попередньої ухвали про відмову у задоволенні скарги й в порушення положень статей 12, 81 ЦПК України усунувся від встановлення обставин, пов`язаних з розглядом скарги, та не перевірив належним чином доводи заявника щодо поновлення строку на подачу скарги до суду, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи та наслідків пропущення процесуальних строків. З протоколу судового засідання від 17 жовтня 2018 року вбачається, що під час проведення судових дебатів заявник ОСОБА_1 заявив відвід головуючій у справі та просив об`явити перерву в судовому засіданні (т. 2, а.с. 109), проте суд першої інстанції в порушення вимог статті 40 ЦПК України не вирішив питання про відвід, чим суттєво порушив права заявника. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, таке «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). За таких підстав, суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, передчасно відмовив у задоволені скарги, що у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367 ч. 1, 2, 368, 374 ч. 1 п. 6, 379 ч. 1, 3, 4, 381 - 384 ЦПК України,Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду скарги. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та подальшому оскарженню не підлягає. Повний текст судового рішення складено: 11 червня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк Р.Д.Громік