Постанова 4807 № 333/1249/19

Дата документу 03.06.2020 Справа № 333/1249/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №333/1249/19 Головуючий у 1 інстанції Круглікова А.В. Провадження № 22-ц/807/1187/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В., за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон Ольга Валеріївна, про визнання заповіту та свідоцтва про право власності на квартиру недійсним,- В С Т А Н О В И Л А: У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В,, про визнання заповіту та свідоцтва про право власності на квартиру недійсним. В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_4 , який з 1968 року був зареєстрований та по день смерті проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Після смерті батька відкрилась спадщина у вигляді вказаної кооперативної квартири. Звернувшись до нотаріуса, вона дізналась, що вказана квартира зареєстрована по заповіту від 07.10.1994 р. ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_3 . З вказаною обставиною позивач не погоджується оскільки 20.04.1968 р. сім`ї з 4-х осіб була надана вказана квартира на підставі ордеру №

81. Членом ЖБК був її дідусь - ОСОБА_5 . Повна вартість за квартиру сплачено у липні 1983 року. Отже, враховуючи, що батько позивачки - ОСОБА_4 також приймав участь у сплаті пайових внесків, позивач вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю родини. Крім того, після смерті її бабусі, батькові і дідусеві відкрилась спадщина по 1/6 частини паєнагромадження. Після смерті ОСОБА_5 батько позивачки - ОСОБА_4 фактично прийняв спадщину, так як мешкав однією родиною зі своїм батьком у спірній квартирі. На підставі викладеного, оскільки батько позивачки був власником 1/3 частини паєнагромадження спірної квартири та спадкоємцем 1/6 частини паєнагромадження вказаної квартири після смерті своєї матері, позивач заперечує проти права на спадщину ОСОБА_3 . Просила суд визнати заповіт та свідоцтво про право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 частково недійсними. Визнати, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 становила - Ѕ частини. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2019 року відмовлено у задоволенні позову. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідача. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом не надано аналізу змісту позовної заяви та додатковим поясненням з боку представника позивача і свідків. ОСОБА_3 , в особі представника ОСОБА_6 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає про необґрунтованість апеляційної скарги, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін. 21 травня 2020 року свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 надали до апеляційного суду пояснення у цій справі. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_4 безпосередньо приймав участь у сплаті пайових внесків до ЖБК-7 «Радіоприлад» в рахунок оплати за квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 15.07.1956 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_10 укладено шлюб. За час шлюбу у ОСОБА_5 та ОСОБА_11 народилось двоє дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . У квітні 1968 року ОСОБА_5 міським житловим управлінням виконавчого комітету Запорізької міської ради видано ордер № 81, яким надано останньому право на зайняття квартири за адресою: АДРЕСА_1 у складі 4-х осіб, в т.ч. ОСОБА_11 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Пайові внески за вказану квартиру було повністю сплачено в серпні 1983 року. За приписами статті ст. 137 Житлового Кодексу Української РСР, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, житлово-будівельні кооперативи організуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях. Порядок організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів установлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом, Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу та іншими актами законодавства Української РСР (ч. 2). Примірний статут житлово-будівельного кооперативу затверджується Радою Міністрів Українській РСР. Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку. Положеннями ч. 1 ст. 141 Житлового Кодексу Української РСР, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, особі, прийнятій до членів житлово-будівельного кооперативу, за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, надається окрема квартира, що складається з однієї чи кількох кімнат, відповідно до кількості членів сім`ї, суми її пайового внеску і граничного розміру жилої площі, передбачуваного Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу. Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, в редакції, що була чинною станом на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. За приписами статті 145 Житлового Кодексу Української РСР, члени сім`ї, які проживають разом з членом житлово-будівельного кооперативу, мають рівне з ним право користування жилим приміщенням. Члени сім`ї члена кооперативу, крім дружини, що має право на частину паєнагромадження, не вправі вимагати поділу приміщення, його обміну і здачі в найом, а також вселення інших осіб, за винятком неповнолітніх дітей. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ордер № 81 на кв. АДРЕСА_2 видано ОСОБА_5 у квітні 1968 року, а пайові внески за вказану квартиру повністю сплачено в серпні 1983 року, тобто в період шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_11 . Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується колегія суддів про те, що ОСОБА_11 , як дружина члена житлово-будівельного кооперативу, набула право на частину паєнагромадження спірної квартири у відповідності до норм ст. 145 Житлового Кодексу Української РСР та ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України. За приписами статей 524, 525 Цивільного кодексу Української РСР спадкоємство здійснювалось за законом і за заповітом. Часом відкриття спадщини, у відповідності до ст. 525 Цивільного кодексу Української РСР визнається день смерті спадкодавця. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_11 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 ,після смерті якої відкрилася спадщина за законом до складу якої увійшла частка паєнагромаджень на квартиру АДРЕСА_2 . Згідно ч.1 ст. 529 Цивільного кодексу Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. Згідно з актом ЖБК-7 «Радіоприлад» від 07.05.2017 р., складеного за результатом опитування мешканців житлового будинку АДРЕСА_3 , комісією у складі голови правління ЖБК-7 «Радіоприлад» встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період приблизно з 1983 р. по 2005 роки не проживав у квартирі АДРЕСА_4 вказаного будинку та вселився до цієї квартири приблизно у 2005 році. У період з 1983 року по 1990 рік у спірній квартирі проживали дві особи: ОСОБА_5 та ОСОБА_11 , які самостійно утримували квартиру, сплачували комунальні платежі. З дня смерті ОСОБА_11 до приблизно 2005 року у квартирі АДРЕСА_4 вказаного будинку фактично проживав один ОСОБА_5 , який у весь цей час самостійно утримував квартиру, сплачував комунальні платежі. Після вселення ОСОБА_4 до квартири АДРЕСА_4 приблизно з 2006 року частіше були сварки між ним та батьком, зокрема, з приводу відмови ОСОБА_4 оплачувати комунальні платежі за проживання у квартирі. Разом з цим, судом першої інстанції з пояснень представника відповідача ОСОБА_6 встановлено, що вищезазначений вказаний акт містить помилку в році складання, а саме замість 2019 рік зазначено 2017 р. оскільки із відповідним запитом ОСОБА_6 звертався до ЖБК-7 «Радіоприлад» у травні 2019 року. Відповідно до розділу 1 Договору про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території від 16.04.2005 р., укладеного між ЖБК-7 «Радіоприлад» та ОСОБА_5 , у квартирі АДРЕСА_2 , станом на час укладення вказаного договору, був прописаний та проживав 1 чоловік - ОСОБА_5 , який і є власником вказаної квартири. Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції встановлено та з матеріалі вбачається, що наведеними вище доказами спростовуються показання свідка ОСОБА_13 щодо проживання останньої разом з ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_2 в період з 1982 року по день смерті ОСОБА_11 . Враховуючи зазначене, судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги показання свідка ОСОБА_13 . Разом з цим, відхиляючи показання свідка ОСОБА_13 судом обґрунтовано визнано те, що ОСОБА_13 є заінтересованою особою при розгляді даної справи оскільки є матір`ю ОСОБА_1 . Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що судом не враховано показання свідка ОСОБА_13 . Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в матеріалах цієї справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_4 , як спадкоємець за законом, у відповідності до норм ч.ч. 1, 2 ст. 549 Цивільного кодексу Української РСР, протягом шести місяців з дня відкриття спадщини прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, після померлої ОСОБА_11 , або ж подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Жодних доказів на підтвердження продовження судом строку ОСОБА_4 для прийняття спадщини матеріали цієї справи не містять. Відповідно до ст. 15 Заокну Української РСР «Про власність» від 07.02.1991 р., член житлово-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває права власності на це майно. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом. Відповідно до довідки за підписом голови та бухгалтера ЖБК-7 «Радіоприлад», ОСОБА_5 був членом ЖБК-7 «Радіоприлад» та власником трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно висновку про реєстрацію дому (домоволодіння) від 01.11.1993 р., ОСОБА_5 на праві приватної особистої власності належала квартира АДРЕСА_2 . З реєстраційного посвідчення від 10.11.1993 року вбачається, що кооперативна квартира АДРЕСА_2 зареєстрована за ОСОБА_5 на праві особистої власності та записана в реєстрову книгу за реєстром номером 34686. Судом встановлено, що 07.10.1994 р. державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 3-3629, складений ОСОБА_5 заповіт, згідно якого ОСОБА_5 належну йому на праві власності трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 заповів своїй донці ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_5 помер. 29 лютого 2016 року ОСОБА_3 подано заяву до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. про прийняття спадщини після померлого батька - ОСОБА_5 03 березня 2017 року ОСОБА_3 звернулась до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 03 березня 2017 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Каценельсон О.В. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадщина складається з квартири АДРЕСА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_6 помер ОСОБА_4 . Судом встановлено, що ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_13 . В позовній заяві ОСОБА_1 просить визнати заповіт ОСОБА_5 від 07.10.1994 р. та свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 частково недійсними. За приписами статті 534 Цивільного кодексу Української РСР, яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Згідно ст. 545 Цивільного кодексу Української РСР (яка діяла на час складення оскаржуваного у цій справі заповіту), недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсності його в цілому. Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах. Судом першої інстанції вірно встановлено, що складений 07.10.1994 р. ОСОБА_5 заповіт, що зареєстрований в реєстрі за № 3-3629, укладений із дотриманням загальних вимог до форми заповіту, встановлених ст. 541 ЦК Української РСР. Доводи скаржника про те, що ОСОБА_4 був власником 1/3 частини паєнагромадження спірної квартири з 1983 року та спадкоємцем 1/6 частини паєнагромадження спірної квартири після смерті матері ( ОСОБА_11 ), а всього - 1/2 частини квартири є недоведеними, з огляду на те що жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 реалізував своє право у спосіб, передбачений статтями 548, 549, 560 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, що були чинними станом на час виникнення спірних правовідносин), та чи отримав свідоцтво про спадщину від кооперативу на належну йому частину паєнагромаджень матеріали цієї справи не містять та позивачем не надано. Враховуючи вищи вкладене, колегією суддів встановлено, що позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_4 безпосередньо приймав участь у сплаті пайових внесків до ЖБК-7 «Радіоприлад» в рахунок оплати за квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , як це передбачено ст. 17 Закону України «Про власність». З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що заявлені вимоги ОСОБА_1 про визнання заповіту від 07.10.1994 р., складеного ОСОБА_5 та свідоцтва про право власності (свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03.03.2017 р.) на квартиру за адресою АДРЕСА_1 частково недійсними не підтверджені зібраними у справі доказами, є недоведеними. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2019 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 11 червня 2020 року. Головуючий Судді: