Постанова 4822 № 713/477/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 червня 2020 року м. Чернівці справа № 713/477/19 провадження 22-ц/822/482/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Перепелюк І. Б. суддів: Литвинюк І.М., Половінкіної Н.Ю. секретар Скрипка С.В. розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування Вижницької районної державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення встановив:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - орган опіки та піклування Вижницької районної державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, розірвання договору найму. Позовна заява обґрунтована тим, що він є власником домоволодіння, розташованого в АДРЕСА_1 . Крім нього у вказаному домоволодінні проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , неповнолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Зазначав, що він проживає у житловому будинку під літ. Б, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , неповнолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 у житловому будинку під літ. А. Вказував на те, що він, як власник домоволодіння, не має можливості мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майно, а саме житловим будинком під літ. А, підвалом, які необхідні йому для власного використання. Він з відповідачами не є членами однієї сім`ї, не пов`язані спільним побутом, не мають взаємних прав та обов`язків, у них з відповідачами не існує договірних відносин, відповідачі не сплачують комунальні послуги, зокрема за природній газ та спожиту електроенергію. Наявність заборгованості за природній газ створює перешкоди у користуванні своєю власністю, відключення його майна від газопостачання, що унеможливлює подальше комфортне проживання. Відповідачі добровільно виселитися відмовляються. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження домоволодінням, яке розташоване у АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ; розірвати договір найму житлового приміщення, укладений між ним та ОСОБА_2 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні належні докази того, що дії відповідачів перешкоджають позивачу користуватися та розпоряджатися власністю, а борг за комунальні послуги виник з вини відповідачів. Короткий зміст вимог апеляційної скарги На дане рішення ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує що не може користуватись своїм майном, несплата відповідачами за комунальні послуги за житло створює перешкоди йому у користуванні своєю власністю. Адже наявність заборгованості за спожитий природний газ створює загрозу відключення його майна від газопостачання, що не уможливить подальше комфортне проживання. Порушення відповідачами прав власності апелянта є триваючими і такими, що підлягають захисту у будь-який момент.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судом Судом встановлено, що позивач є власником житлового будинку з надвірними будівлями та господарськими спорудами, який розташований в АДРЕСА_1 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №117636430 від 20 березня 2018 року. З довідки Вижницької міської ради № 3-64 від 04 лютого 2019 року вбачається, що у вказаному будинку зареєстровані та проживають: ОСОБА_1 , ОСОБА_7 - син, зареєстрований, але не проживає, ОСОБА_2 - син, зареєстрований та проживає, ОСОБА_3 - невістка, не зареєстрована, але проживає, ОСОБА_4 не зареєстрований, але проживає, ОСОБА_5 не зареєстрованй, але проживає, ОСОБА_6 не зареєстрований, але проживає. Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2018 року, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 грудня 2018 року, в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження відмовлено. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Справа вже була предметом розгляду в суді апеляційної та касаційної інстанції, за результатами яких, Постановою Верховного Суду від 04 березня 2020 року постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користування власністю шляхом виселення скасовано, справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на це, колегією розглядається апеляційна скарга лише в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користування власністю шляхом виселення. Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Стаття 319 ЦК України визначає, що власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР, відповідно до яких передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів його сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Частиною четвертою статті 156 ЖК України передбачено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. На підставі статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Згідно частини першої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Пунктом 4 статті 31 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00). У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач є власником домоволодіння розташованого АДРЕСА_1 . В данному господарстві розташовані два будинки. Позивач проживає у житловому будинку під літ. Б, а його син ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - невістка та неповнолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 проживають у житловому будинку під літ. А. Встановлено, що відповідач ОСОБА_2 проживає у зазначеному домоволодіння з народження. Після одруження сина позивача з ОСОБА_3 вона також стала проживати в будинку. З ними проживають малолітні діти : ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Відмовляючи в позові в частині усунення перешкод шляхом виселення відповідачів, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що позивачі чинять йому перешкоди у користуванні власністю та є підстави для їх виселення. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з рішення суду першої інстанції, однак висновків суду не спростовують. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів та з`ясованих обставинах, правильно застосовано до правовідносин, що склалися, норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду від 27 вересня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення залишити без задоволення. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови - 9 червня 2020 року. Головуючий І.Б. Перепелюк Судді І.М. Литвинюк Н.Ю. Половінкіна