Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/804/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/804/20 Суддя (судді) першої інстанції: Баргаміна Н.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Лічевецького І.О., Мельничука В.П., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулась до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області, в якому просила: - визнати дії відповідача в припиненні/призупиненні виплати позивачу пенсії на вісім календарних місяців у зв`язку із перевищенням двохмісячного календарного терміну перебування за межами України з 20.04.2018 по 17.07.2018, період заборгованості по виплаті пенсії за віком - з 01.07.2018 по 28.02.2019 протиправними; - зобов`язати відповідача виплатити позивачу заборгованість по виплаті пенсії за віком в період за вісім календарних місяців, починаючи з 01.07.2018 по 28.02.2019, в сумі 15480, 20 грн. Позов обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно було припинено виплату пенсії з 01.07.2018 по 28.02.2019 у зв`язку з перевищенням двохмісячного терміну перебування за кордоном. Вказує, що перелік підстав припинення виплати пенсії є вичерпним та передбачений частиною першою статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», однак у органів Пенсійного фонду України не було законних підстав для припинення виплати пенсії. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області щодо невиплати ОСОБА_1 нарахованої пенсії за період з 01.07.2018 по 28.02.2019. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області виплатити ОСОБА_1 нараховану пенсію за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 в сумі 15480,20 грн. В решті позову відмовлено. В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки позивач знала про призупинення виплати пенсії ще у липні 2018 року, а до суду звернулась лише у березні 2020 року, відтак судом першої інстанції протиправно поновлено позивачу строк на звернення до суду з даним позовом. Вказує, що пенсія позивачу була призупинена не з вини пенсійного органу, а на підставі рішення Управління праці та соціального захисту населення Прилуцької міської ради про скасування довідки внутрішньо переміщеної особи від 10.07.2017 №326, тому дії Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області не можуть бути протиправними. У той же час, питання поновлення виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам регулюються Постановою Кабінету Міністрів України №788 від 21.08.2019, яка є чинною та підлягає врахуванню під час відновлення пенсії особі яка є внутрішньо переміщеною. Звертає увагу, що судом першої інстанції під час вирішення даної справи не було враховано, що доплата за минулий час (у даному випадку - липень 2018 року - лютий 2019 року) обліковується у пенсійному фонді та буде виплачена на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, зокрема Постанови Кабінету Міністрів України №788 від 21.08.2019. У відзиві на апеляційну скаргу позивачем зазначено, що рішення про припинення виплати пенсії є незаконним, так як таке рішення повинно прийматись лише за умови прийняття рішень з підстав, визначених статтею 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином України, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та згідно довідки від 01.02.2019 № 7425-5000024554 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 4-5). У відповідності до довідки від 20.01.2020 № 61/04-05 позивач знаходиться на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Чернігівській області та отримує пенсію за віком, за період з липня 2018 року по лютий 2019 року пенсія в розмірі 15480, 20 грн була нарахована, але не виплачена (а.с. 9). На звернення щодо виплати пенсії, листами від 02.12.2019 № 4501/02/К-12, від 03.01.2020 № 23/02/М-11 пенсійним фондом позивачу повідомлено, що на підставі рішення комісії по розгляду звернень громадян з питання призначення державної соціальної допомоги Управління праці та соціального захисту населення Прилуцької міської ради виплата пенсії була припинена з 01.07.2018, згідно рішення комісії від 07.02.2019 поновлено виплату пенсії з 01.07.2018, сума виплати за лютий 2019 року включена до додаткових списків на зарахування пенсії на поточний рахунок в АТ «Ощадбанк» та буде перерахована при надходженні коштів. Крім того, зазначено, що сума пенсії за період з 01.07.2018 по 31.01.2019 взята на облік відділом з питань виплати пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області та вказана виплата буде проведена після визначення Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати таких коштів (а.с. 13-14). Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не вчинено відповідних дій, спрямованих на виплату позивачу пенсії за минулий час, внаслідок чого наявні підстави для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 та зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховану пенсію за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 в сумі 15480,20 грн. Разом з тим, оскільки відповідачем було поновлено виплату пенсії позивачу з 01.07.2018, тому права позивача в частині визнання протиправними дій відповідача в припиненні/призупиненні виплати позивачу пенсії на вісім календарних місяців у зв`язку із перевищенням двохмісячного календарного терміну перебування за межами України з 20.04.2018 по 17.07.2018, не є порушеними, а тому задоволенню не підлягають. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Нормами ст. 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії. Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України. Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII). Частинами першою та третьою статті 4 цього Закону передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбаченихстаттею 12 цього Закону. Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV). Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування. Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Згідно із частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Верховний Суд у постанові від 22.03.2018 (справа №243/6391/17) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». З матеріалів справи вбачається, що згідно розпорядження від 04.07.2018 виплата пенсії позивачу призупинена з 01.07.2018 на підставі списків наданих департаментом інформаційних систем та електронних реєстрів Пенсійного фонду України від 03.07.2018 № 211937/04-21 (інформація про тривалу відсутність (понад 60 днів) за місцем проживання для проведення перевірки відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2018 № 365) (а.с. 31). Однак, Закон № 1058-IV не передбачає такої підстави для припинення або призупинення виплати пенсії. При цьому, жодного рішення пенсійним фондом про призупинення виплати пенсії позивачу з підстав, визначених ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», не приймалось. Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54). Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №805/402/18 та в постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 212/4165/17. Відтак, призупинення виплати позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, свідчить про порушення права позивача на отримання пенсії, з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи, що виплату пенсії позивачу було поновлено з 01.07.2018, тому права позивача в частині позовних вимог про визнання протиправними дій відповідача в припиненні/призупиненні виплати позивачу пенсії не є порушеними, відтак не підлягають задоволенню. Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача виплатити позивачу заборгованість по виплаті пенсії за віком в період за вісім календарних місяців, починаючи з 01.07.2018 по 28.02.2019, в сумі 15480,20 грн, слід звернути увагу на таке. З матеріалів справи вбачається, що на підставі заяви позивача від 01.02.2019 про поновлення виплати пенсії, рішенням Комісії по розгляду звернень громадян з питань соціальної допомоги Управління праці та соціального захисту населення Прилуцької міської ради (витяг з протоколу від 07.02.2019 №06) виплату пенсії позивачу було поновлено з 01.07.2018. Листами від 02.12.2019 № 4501/02/К-12, від 03.01.2020 № 23/02/М-11 Головним управлінням Пенсійного фонду України у Чернігівській області було повідомлено позивачу, що сума виплати за лютий 2019 року включена до додаткових списків на зарахування пенсії на поточний рахунок в АТ «Ощадбанк» та буде перерахована при надходженні коштів. Крім того, пенсійним фондом зазначено, що сума пенсії за період з 01.07.2018 по 31.01.2019 взята на облік відділом з питань виплати пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області та вказана виплата буде проведена лише після визначення Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати таких коштів. Однак, відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності законних підстав для невиплати позивачеві пенсії після її поновлення за період з 01.07.2018 по 28.02.2019. Доводи апелянта про регулювання спірних правовідносин положеннями постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 21.08.2019 № 788, в якій зазначено про те, що загальна сума пенсії буде виплачена на умовах окремого порядку, є неприйнятними, так як особа не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень, а встановлення окремого порядку для внутрішньо переміщених осіб, зокрема з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (в тому числі пенсійних) виплат вказує на наявність певної дискримінації в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист. Посилання відповідача на необхідність застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» з відповідними змінами, колегія суддів оцінює критично з огляду на наступне. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону. Частиною другою статті 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону. Проте, наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат. За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Преамбулою Закону №1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. При цьому, згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону № 1706-VII). Отже, ураховуючи наведені положення Закону №1706-VII, прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України. Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 04 вересня 2018 року у справі №805/402/18 (зразкова справа), від 12 грудня 2018 року у справі №243/4547/17, від 07 лютого 2019 року у справі №408/2686/17-а, від 12 лютого 2019 року у справі № 243/5451/17, від 12 лютого 2019 року у справі №243/3113/17 та від 22 серпня 2019 року у справі №636/3447/16-а. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 та зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховану пенсію за період з 01.07.2018 по 28.02.2019 в сумі 15480,20 грн. Твердження апелянта щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог з підстав подання адміністративного позову з пропуском строку звернення до адміністративного суду, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на наступне. Відповідно до частин першої та другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. У той же час, спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення громадян, строки та порядок перерахунку пенсій є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідно до частини другої статті 46 якого нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком. Тобто, відносини щодо реалізації конституційного права на соціальний захист між позивачем та пенсійним органом є триваючими, оскільки право на пенсію гарантується державою, є довічним і виплата пенсії за минулий час не може бути обмежена неправомірними діями або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді І.О. Лічевецький В.П. Мельничук