Постанова КЦС ВС № 303/1176/17-ц

Постанова Іменем України 13 травня 2020 року м. Київ справа № 303/1176/17-ц провадження № 61-375св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Ракошинська сільська рада Мукачівського району Закарпатської області, ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сабов Іван Іванович, на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 травня 2017 року у складі судді Заболотного А. М. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 04 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Мацунича М. В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Ракошинської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (далі - Ракошинська сільська рада), ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 . Вона є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Спадщину вона прийняла, подавши нотаріусу відповідну заяву, однак нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на будинок, оскільки за життя ОСОБА_3 не зареєстрував право власності на вказаний будинок. На момент смерті ОСОБА_3 разом із ним проживала його дружина - ОСОБА_4 , яка після смерті чоловіка мала право на обов`язкову частку в спадщині, проте таке право не реалізувала, так як не прийняла спадщину. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем майна якої є її син ОСОБА_2 . З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просилавизнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . У задоволенні решти вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, установивши, що за життя спадкодавець ОСОБА_3 набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 прийняла спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 у вигляді спірного житлового будинку, який не є самочинним будівництвом, ОСОБА_2 також прийняв спадщину за заповітом померлої ОСОБА_4 , якій належала обов`язкова частка у спадщині після смерті її чоловіка ОСОБА_3 , дійшов висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/3 частини спірного житлового будинку у порядку спадкування за заповітом. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Ракошинської сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, посилаючись на обставини, які встановлені рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2016 року у справі № 303/2969/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Ракошинської сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку, дійшов висновку про те, що за життя спадкодавець ОСОБА_3 не набув право власності на спірний житловий будинок, оскільки він є самочинним будівництвом, а тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності на нього у порядку спадкування за заповітом. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У січні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_4 , фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном, прийняла належну їй обов`язкову частку у спадщині, не врахував, що ОСОБА_4 не вчинила будь-яких дій для прийняття спадкового майна. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку про те, що спадковий будинок є самочинним будівництвом. Посилаючись на те, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2016 року у справі № 303/2969/15-ц встановлено, що спірний будинок є самочинним будівництвом, суд апеляційної інстанції не врахував, що обставини, встановлені під час розгляду справи за позовом про право на майно, не мають обов`язкової сили для осіб, які не брали участі у справі. Такі особи мають право на звернення до суду із самостійним позовом про право на це майно. Разом із тим під час розгляду справи за таким позовом суд враховує обставини раніше вирішеної справи про право на спірне майно незалежно від того, встановлені вони судовим рішенням, що набрало законної сили, у цивільній, господарській або адміністративній справі. Якщо суд дійде інших висновків, ніж ті, що містяться в судовому рішенні щодо раніше вирішеної справи, він має навести відповідні мотиви. При цьому суд має виходити з того, що правові висновки суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними. Суд апеляційної інстанції не врахував, що будинок був побудований у 1964 році та не застосував положення Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 24 червня 2011 року № 91, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 липня 2011 року, яким передбачено, що документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації. Апеляційний суд не надав належної правової оцінки технічному паспорту на спірний будинок, який міститься в матеріалах справи. Крім того, апеляційний суд не врахував, що згідно із записом у погосподарській книзі земельна ділянка, на якій побудований спірний будинок, була виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина. За життя ОСОБА_3 склав заповіт від 19 серпня 2002 року, згідно з яким все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що на день смерті буде йому належати, заповів ОСОБА_1 20 березня 2003 року ОСОБА_1 подала до Мукачівської районної державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 . Постановою державного нотаріуса Мукачівської районної державної нотаріальної контори Шпеник М. Ю. від 01 грудня 2016 року відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказаний житловий будинок, у зв`язку з відсутністю документів, які посвідчують право власності ОСОБА_3 на зазначений житловий будинок. Відповідно до довідки Ракошинської сільської ради від 18 травня 2015 року згідно з даних погосподарської книги № 11 (2001-2005 роки) головою дворогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , був ОСОБА_3 . У цьому будинку була зареєстрована його дружина - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно з технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_1 , який виготовлений Бюро технічної інвентаризації Мукачівського району Закарпатської області 10 червня 2010 року, житловий будинок та господарські будівлі 1964 року побудови.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає. За змістом частин четвертої та п`ятої Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 року відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше ІНФОРМАЦІЯ_3 . У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР 1963 року. Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини. Як частина друга статті 1220 ЦК України, так і стаття 525 ЦК Української РСР визначають, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Таким чином, за змістом указаних норм, відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року , а у разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР 1963 року. У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а 20 березня 2003 року ОСОБА_1 звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР 1963 року. Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Статтею 527 ЦК Української РСР визначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті. При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема, відповідно до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженого з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів. При вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з`ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем було завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку, вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності. Встановлення судом часу завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно. Відповідно до абзацу третього частини другої статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно з частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Відповідно до частини четвертої статті 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав. Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами). Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину. Таким чином, при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове майно слід керуватися законодавством, яке регулювало виникнення права власності у самих спадкодавців на момент закінчення будівництва будинків. Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13 та у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 559/375/16-ц (провадження № 61-31049св18). Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції). Тобто записи у погосподарських книгах визнавались як акти органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності. При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо. Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки записам у погосподарських книгах, згідно з якими головою дворогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , був ОСОБА_3 . Відповідно до пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127, не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року. Відмовляючи у позові, апеляційний суд виключно посилався лише на обставини, встановлені рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2016 року у справі № 303/2969/15-ц про те, що спірний будинок є самочинним будівництвом (частина третя статті 61 ЦПК України 2004 року). Проте апеляційний суд не врахував, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин. Верховний Суд вважає помилковим посилання апеляційного суду на обставини, встановлені зазначеним вище судовим рішенням, так як питання доведеності права власності на будинок, необхідність введення його до експлуатації та відповідна державна реєстрація вирішується виключно на підставі нормативно-правових актів, а не на підставі судового рішення. Згідно з пунктом 3.1 Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних та житлово-комунального господарства, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 24 червня 2011 року № 91, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації. При цьому документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта (індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, громадські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року) не подається виходячи з положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Таким чином, індивідуальні житлові будинки, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі по окремо визначеній «спрощеній» процедурі. Єдиним документом, що засвідчує факт існування об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об`єкт, виготовлений за результатами його технічної інвентаризації. Вказуючи на те, що спадкодавець не набув право власності на спірний будинок, апеляційний суд не врахував зазначених вимог закону, не перевірив, чи було пов?язано виникнення права власності на нерухоме майно на час будівництва спірного житлового будинку у 1964 році із державною реєстрацією такого права, а також не врахував та не надав належної оцінки тому, що 10 червня 2010 року на спірний житловий будинок Бюро технічної інвентаризації Мукачівського району Закарпатської області виготовило технічний паспорт. З огляду на це, суд апеляційної інстанції неправильно застосовав норми матеріального права, не виконав вимог, передбачених процесуальним законодавством України щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. За викладених обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сабов Іван Іванович, задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 04 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк