Постанова КЦС ВС № 520/15498/15-ц

Постанова Іменем України 06 травня 2020 року м. Київ справа № 520/15498/15-ц провадження № 61-1331св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 січня 2016 року у складі судді Васильків О. В. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Комлевої О. С., Журавльова О. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду ізпозовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, про усунення перешкод у користуванні власністю. Позов обгрунтований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є колишнім подружжям, шлюб між ними розірваний 20 жовтня 1987 року. Згідно з договором дарування позивачу належить 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . Відповідач зареєстрований у цьому будинку з 2009 року. Понад рік він не проживає за місцем реєстрації. Реєстрація відповідача у будинку АДРЕСА_1 створює для позивача перешкоди у здійсненні права власності належною їй 1/2 частиною будинку, зокрема щодо оплати комунальних послуг. Позивач просила суд усунути перешкоди у користуванні належною їй на праві власності 1/2 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 , шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування цим житловим приміщенням. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 січня 2016 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - 1/2 частиною житлового будинку АДРЕСА_1 . Це рішення є підставою для зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 . Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач у належній позивачу на праві вланості 1/2 частині житлового будинку АДРЕСА_1 не проживає. Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України втратив право на користування цим житлом, оскільки був відсутнім без поважних причин понад один рік. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10 березня 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на заочне рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 жотвня 2017 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції 30 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. 10 квітня 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушеннями норм процесуального права. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України як на підставу задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власником своїм майном, в цій частині позову рішення не прийняв, визначившись лише з похідною вимогою, яку позивач зазначала як спосіб виконання основної вимоги, у зв`язку з чим вийшов за межі предмета позову та не розглянув усі позовні вимоги, які були предметом спору. Суди не надали належну правову оцінку доводам відповідача, що 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 набута позивачем за удаваним договором дарування. Оскільки на момент набуття позивачем цього нерухомого майна, позивач з відповідачем проживали однією сім`єю та фактично купили 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 за кошти, отримані від продажу належного сторонам на праві спільної сумісної власності будинку АДРЕСА_2 . За рахунок відповідача здійснено поліпшення 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 . Суди не встановили дату вибуття та повернення відповідача до спірного житлового будинку. Акт непроживання відповідача у спірному будинку від 30 жовтня 2015 року не є належним та допустимим доказом. Допитані в судовому засіданні під час розгляду справи судом першої інстанції як свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не вказали точного періоду, з якого вважали відсутнім відповідача за адресою реєстрації його місця проживання. Суди не врахували пояснення відповідача, що він виїхав зі спірного житлового приміщення у вересні 2015 року та повернувся у березні 2016 року, після чого продовжив проживати за місцем реєстрації, що також підтверджено показаннями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Суди дійшли помилкових висновків, що свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 не бачили та не могли бачити обставини, які ними підтверджені. Суд апеляційної інстанції дослідив та надав оцінку не усім доказам, які надав відповідач. Суд апеляційної інстанції допитав трьох з п`яти заявлених відповідачем свідків, не дослідив довідку з Комунальної установи Одеська міська станція швидкої допомоги про факт виклику та госпіталізації відповідача 14 квітня 2017 року з будинку АДРЕСА_1 . На час подання позову та прийняття судових рішень у справі були відсутні правові підстави, передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, які визначають момент припинення права користування житлом. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідач не надав доказів на підвердження факту проживання з позивачем однією сім`єю без шлюбу, права власності на нерухомість, на що суди звертали увагу представника відповідача. Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку показанням свідка ОСОБА_8 , зазначивши, що лише перебування відповідача біля спірного приміщення не підтверджує його проживання в ньому. Після розірвання шлюбу позивач не проживала з відповідачем, не вела спільного господарства, не підтримувала з ним ні сімейних, ні подружніх відносин, він був лише зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 . Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до тлумачення норм матеріального права.

Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно з договором дарування від 13 липня 2005 року ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , та складається з житлової будівлі житловою площею 30,7 кв. м, надвірних споруд: Б - сараю, В - вбиральні, 1-5 огорожі, І - мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 598 кв.м. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірваний 20 жовтня 1987 року. Згідно з довідкою від 31 жовтня 2015 року № 395 ОСОБА_2 з 10 липня 2009 року зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 . Відповідно до акта про непроживання від 30 жовтня 2015 року, складеного ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 з вересня 2014 року не проживає за місцем реєстрації, житлову площу залишив добровільно, особисті речі відсутні. Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 пояснили, що позивач не чинить відповідачу перешкоди у проживанні у спірному житловому приміщенні, однак з вересня 2014 року відповідач не проживає за місцем реєстрації, в будинку відсутні його особисті речі. Допитані в суді апеляційної інстанції свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 пояснили, що відповідач не проживав за місцем реєстрації з вересня 2015 року до березня 2016 року. З березня 2016 року постійно проживає у спірному житловому приміщенні. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною рпершою статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція,25-26 березня 2011 року). Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. Згідно з частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року (чинного на час розгляду справи) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з цивільним процесуальним законом тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, провадження № 61-46621св18. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Системний аналіз положень статей 383, 391, 405 ЦК України та положень статей 150, 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСРдає підстави дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України). Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Векрховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим. Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. Виселивши відповідача, суди виходили з обставин справи, які встановили на підставі доказів: акта про непроживання від 30 жовтня 2015 року, складеного ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а також показань свідків. Суд першої інстанції не надав належну оцінку наданим позивачем доказам у справі, чи є такі достовірними і достатніми для виселення відповідача з підстав заявленого позову, який з 10 липня 2009 року зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 , не взяв до уваги, що складений зі слів сусідів акт від 30 жовтня 2015 року про відсутність відповідача у будинку містить інформацію лише про його відсутність на момент складання акта без зазначення причин відсутності. Крім того, на підтвердження відсутності відповідача у спірному будинку позивач надала лише один акт за весь рік. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції, з`ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким суд надав належну оцінку, правильно визначив юридичну природу правовідносин що виникли і закон, який їх регулює. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. До спірних відносин суди застосували частину другу статті 405 ЦК України, яка регулює втрату права на користування житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Водночас суди не встановили, чи є відповідач членом сім`ї позивача, оскільки розірвання шлюбу не є безумовною підставою для протилежного висновку, а зареєстрований відповідач у будинку через 22 роки після розірвання шлюбу. Суди не дослідили належним чином докази у справі, не перевірили обгрунтованість доводів позивача і відповідача у справі, не встановили характер спірних правовідносин та норму матеріального права, яка підлягає застосуванню,не з`ясували, чи є вказана квартира єдиним постійним житлом для відповідача. Рішення про виселення було прийняте судами без оцінки пропорційності такого заходу з урахуванням встановлених обставин справи. Відповідно до частин першої, другої, третьої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України. При новому розгляді справи суду належить встановити обставини справи та надати оцінку наявності підставам для виселення відповідачів. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, скасування заочного рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 січня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з листопада 2015 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Київського районного суду м. Одеса від 12 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко