Постанова 4855 № 620/210/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/210/20 Головуючий у 1-й інстанції: Тихоненко О.М. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 147/03-23 про відмову позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального педагогічного стажу, що надає право на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» періоди роботи з 06.03.2007 по 10.02.2015 на посадах вихователя, практичного психолога у Прилуцькому обласному будинку дитини «Надія»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» з 18.11.2019; - стягнути на користь позивача понесені судові витрати по справі. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 позов задоволено. Не погоджуючись з вказаним рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області звернулось із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 18.11.2019 ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з заявою та відповідними документами про призначення пенсії за вислугу років. За наслідками розгляду вказаної заяви, відділом з питань призначення пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області було прийнято рішення № 147/03-23 від 04.12.2019, яким було відмовлено в призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту 2-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (а.с. 13). Не погоджуючись з вищевказаними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області позивач звернулась з даним адміністративним позовом до суду першої інстанції. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки позивач з 06.03.2007 по 10.02.2015 працювала на посадах психолога, вихователя, практичного психолога у комунальному некомерційному підприємстві «Прилуцький обласний будинок дитини «Надія» Чернігівської обласної ради, що підтверджується записами в трудовій книжці позивача, то на момент звернення до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області з заявою про призначення пенсії у ОСОБА_1 було достатньо стажу для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що чинним законодавством передбачено право на пенсію за вислугу років станом на 11.10.2017 за наявності спеціального стажу не менше ніж 26 років 6 місяців, а у позивача є тільки 23 роки 09 місяців 27 днів. Також, апелянт зазначає, що посада практичного психолога у комунальному некомерційному підприємстві «Прилуцький обласний будинок дитини «Надія» Чернігівської обласної ради (період роботи з 06.03.2007 по 10.02.2015) відноситься до посади охорони здоров`я і не може бути зарахована до спеціального педагогічного стажу. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 46 Конституцій України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно до п. 2-1 Перехідних положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст.ст. 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» право на пенсію мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 01.04.2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 01.04.2015 по 31.03.2016 - не менше 25 років 6 місяців; з 01.04.2016 по 31.03.2017 - не менше 26 років; з 01.04.2017 по 31.03.2018 - не менше 26 років 6 місяців; з 01.04.2018 по 31.03.2019 - не менше 27 років; з 01.04.2019 по 31.03.2020 - не менше 27 років 6 місяців; з 01.04.2020 по 31.03.2021 - не менше 28 років; з 01.04.2021 по 31.03.2022 - не менше 28 років 6 місяців; з 01.04.2022 по 31.03.2023 - не менше 29 років; з 01.04.2023 по 31.03.2024 - не менше 29 років 6 місяців; з 01.04.2024 або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абз. 1 п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 01.01.2016 мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 01.01.1966 по 30.06.1966; 50 років 6 місяців - які народилися з 01.07.1966 по 31.12.1966; 51 рік - які народилися з 01.01.1967 по 30.06.1967; 51 рік 6 місяців - які народилися з 01.07.1967 по 31.12.1967; 52 роки - які народилися з 01.01.1968 по 30.06.1968; 52 роки 6 місяців - які народилися з 01.07.1968 по 31.12.1968; 53 роки - які народилися з 01.01.1969 по 30.06.1969; 53 роки 6 місяців - які народилися з 01.07.1969 по 31.12.1969; 54 роки - які народилися з 01.01.1970 по 30.06.1970; 54 роки 6 місяців - які народилися з 01.07.1969 по 31.12.1970; 55 років - які народилися з 01.01.1971. Разом з тим, 04.06.2019 своїм рішенням № 2-р/2019 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України положення, зокрема, положення ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788 «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213 та від 24.12.2015 № 911 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» ст. 55 Закону № 1788-ХІІ - 55років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням ст.ст. 1, 3, ч. 3 ст. 22, ст. 46 Конституції України. На думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» до оспорюваних положень Закону України «Про пенсійне забезпечення» щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення». А саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у ст.ст. 54, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що стан здоров`я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених п. «а» ст. 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», через певний проміжок часу погіршується, у зв`язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Вказані норми пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04.06.2019. Відповідно до ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Отже, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров`я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров`я і безпеки оточуючих. Таким чином, втрата професійної працездатності або придатності не пов`язана з досягненням працівником певного віку, а тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років. Згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213 та від 24.12.2015 № 911 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Особа, яка станом на момент звернення до Пенсійного органу має від 25 до 30 років спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, така особа має право на призначення пенсії за вислугу років, незалежно від її віку. Як було зазначено відповідачем, у ОСОБА_1 є лише 23 роки 09 місяців 27 днів спеціального стажу роботи, що не є достатнім для призначення пенсії за вислугу років. Водночас, колегія суддів вважає, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівській області протиправно не було зараховано позивачу стаж її роботи з 06.03.2007 по 10.02.2015 на посаді практичного психолога у комунальному некомерційному підприємстві «Прилуцький обласний будинок дитини «Надія» Чернігівської обласної ради, враховуючи наступне. Перелік закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №

909. Так, до Переліку віднесено, зокрема: дитячі будинки, дитячі трудові та виховно-трудові колонії, дитячі приймальні пункти і приймальники-розподільники для неповнолітніх, логопедичні пункти і стаціонари, школи-клініки; дошкільні навчальні заклади всіх типів. Статтею 12 Закону України «Про дошкільну освіту» законодавчо затверджені типи закладів дошкільної освіти. Так абз. 6 п. 1 цієї статті передбачає, що будинок дитини - заклад дошкільної освіти системи охорони здоров`я для медико-соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також для дітей з фізичними та (або) інтелектуальними порушеннями від народження до трьох (для здорових дітей) та до чотирьох (для хворих дітей) років відноситься до закладу дошкільної освіти. До Переліку посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років віднесено, зокрема: директори, завідуючі, їх заступники з навчально-виховної частини або роботи, вчителі, вихователі, вихователі-методисти, асистенти вихователів дошкільних навчальних закладів в інклюзивних групах, сурдопедагоги, тифлопедагоги, вчителі-дефектологи, вчителі-логопеди, майстри виробничого навчання, практичні психологи, соціальні педагоги, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи, музичні керівники. Положенням ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 06.03.2007 по 10.02.2015 працювала на посадах психолога, вихователя, практичного психолога у комунальному некомерційному підприємстві «Прилуцький обласний будинок дитини «Надія» Чернігівської обласної ради, що підтверджується записами у трудовій книжці та цей період підлягає зарахуванню до спеціального пільгового стажу роботи. Таким чинном, виходячи з аналізу вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про необгрунтованість рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 04.12.2019 № 147/03-23 в частині відмови позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», у зв`язку з тим, що матеріалами справи повністю підтверджується трудовий стаж ОСОБА_1 , який є необхідним для призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення». Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів приходить до висновку про те, що така вимога є обґрунтованою та підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. При цьому, даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат. Зокрема, згідно ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Крім зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на положення ч. 6 та ч. 7 КАС України, відповідно до яких, визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Аналіз положень ст. 134 КАС України дає підстави для висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Згідно до положень ч.ч. 1-6 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Так, статтею 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 № 4191-VI визначено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах-суб`єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні. Тобто, на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо). На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано: - договір про надання правової допомоги від 19.12.2019; - акт виконаних послуг від 11.01.2020, згідно якого надано послуги з підготовки та складання позову (2 год. 15 хв.), вартістю 2 500, 00 грн.; - квитанцію № 0.0.1561952972.1 від 21.12.2019 про оплату юридичних послуг згідно договору на суму 2 500, 00 грн. (а.с. 5-7, 29-30). Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладеного та норм чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанії про те, що позивачем документально доведено факт понесення витрат на професійну правову (правничу) допомогу, пов`язаних з розглядом справи у розмірі 2 500, 00 грн. та такий розмір витрат на професійну правову (правничу) допомогу є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), у зв`язку з чим дана вимога підлягає задоволенню. При цьому, аргументи та доводи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Також, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Кузьменко В.В. Шурко О.І.