Постанова 4803 № 201/4738/16-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5061/20 Справа № 201/4738/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 травня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, 3% річних, - в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з уточненим позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, 3% річних, мотивуючи тим, що 26 березня 2013 року ОСОБА_1 взяла у неї в борг під розписку, на строк до 01 лютого 2014 року, 25 000 доларів США, що на час написання розписки було еквівалентно 200 000 грн. Вказувала, що строк виконання зобов`язання настав. Зазначала, що на теперішній час ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання належним чином не виконала, борг так і не повернула. Посилаючись на те, що своїми неправомірними діями, які виразились у несвоєчасному поверненні грошових коштів, ОСОБА_1 завдала їй збитків, відшкодування яких передбачене ст.625 ЦК України, а тому просила суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на її користь суму боргу у розмірі 627 750 грн., що складає 25 000 доларів США та три проценти річних від простроченої суми боргу у розмірі 108 093 грн. Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені. Вирішено питання стосовно судових витрат. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що з розписки не вбачається, що вона отримувала грошові кошти у позику, судом не наведено мотивів, з яких він дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 є саме позивачка, крім того наголошувала на тому, що розрахунок 3% річних повинен відбуватись саме з 02 лютого 2014 року та при її обрахунку повинна братися прострочена сума, визначена у договорі, а не її еквівалент у гривні. Окремо від апеляційної скарги було викладено клопотання про призначення по справі повторної почеркознавчої експертизи з посиланням на те, що вона не писала та не підписувала розписку від 26 вересня 2013 року. 13 квітня 2020 року позивач ОСОБА_2 надала відзив на апеляційну скаргу, в якому наголошувала на тому, що розписка доводить отримання у борг грошових коштів, зазначала, що зобов`язання має бути виражене у гривні, яка є єдиним законним платіжним засобом на території України, зазначала, що справа перебуває на судовому вирішенні з 2016 року, відповідач затягує її розгляд та зловживає своїми процесуальними правами. Категорично заперечувала проти призначення потворної експертизи, посилаючись на те, що судом першої інстанції було призначено відповідну експертизу, за результатами якої складено висновок, а тому просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.367 ЦПК України). Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, у повній мірі зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що26 вересня 2013 року між сторонами по справі було укладено договір позики, у вигляді розписки, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала грошові кошти в розмірі 25 000 доларів США, що станом на 26 вересня 2013 року складало 200 000 грн. (т.1 а.с.6,109). Строк повернення грошових коштів цим договором було встановлено до 01 лютого 2014 року. Висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Ус Д.О. №3878-17 від 24 листопада 2017 року було встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в розписці від 26 вересня 2013 року виконане самою ОСОБА_1 (т.1 а.с.198-205). Встановлено, що текст розписки від 26 вересня 2013 року, в якій немає ніяких особливих відміток про іншу природу взаємовідносин, ніж боргові, є належним та допустимим доказом укладанням саме договору займу грошових коштів. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є доведеними і обґрунтованими та, з врахуванням правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі №6-284цс17, вважав за необхідне їх задовольнити та стягнути заборгованість за договором позики у гривнях, що станом на 30 жовтня 2019 року еквівалентно 25 000 доларів США та стягнути 3% річних у розмірі 108 093 грн. Колегія суддів не може в повній мірі погодитись з такими висновком у зв`язку з наступним. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування сумою позики, або безоплатним якщо виконання позичальником зобов`язання обмежується поверненням боргу. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Згідно ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України. Так, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором. Згідно положень ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно з нормами статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі №346/3978/15-ц (провадження №61-910св18), від 16 серпня 2018 року (справа №516/97/16-ц, провадження №61-25512св18), від 21 березня 2018 року (справа №757/27533/15-ц, провадження №61-8055св18), з розписки повинно вбачатися як сам факт отримання в борг, тобто із зобов`язанням повернення, певної грошової суми, так і дата її отримання. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року (справа №707/2606/16-ц, провадження №61-28762св18); Верховного Суду від 26 вересня 2018 року (справа №483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18); Верховного Суду від 27 червня 2018 року (справа №712/14562/17-ц, провадження №61-26174ск18) статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Так, з матеріалів справи вбачається, що між сторонами був укладений договір позики у вигляді розписки, з якої вбачається, що ОСОБА_1 отримала грошові кошти у розмірі 25 000 доларів США (що еквівалентно 200 000 грн.) та зобов`язується їх повернути до 01 лютого 2014 року. Позивач просила стягнути суму боргу за розпискою у гривневому еквіваленті та три відсотки річних у гривні за час прострочення виконання зобов`язання. В свої апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 звертає увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі №373/2054/16-ц. Колегія суддів приймає до уваги доводи апеляційної скарги в цій частині та вважає за необхідне при вирішенні позовних вимог ОСОБА_2 застосувати саме правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі №373/2054/16-ц та вважає за необхідне зазначити наступне. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року №959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет №15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Декретом №15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У статті 1 Декрету №15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому ОСОБА_4 , мають таке значення:«валютні цінності»: валюта України грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України. У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У статті 5 Декрету №15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а)вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м.Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б)ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в)надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г)використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д)розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:відкриття фізичними особами резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е)здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами резидентами як дарунок або у спадщину. У частині четвертій статті 5 Декрету №15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом №15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Колегія суддів звертає увагу на те, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №14-134цс18. Враховуючи викладене, а також зміст договору позики, яка вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У контексті статей 524,533535,625 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3% річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. У даному випадку колегія суддів приходить до висновку, що до стягнення з відповідача ОСОБА_1 підлягає заборгованість саме в іноземній валюті, оскільки прострочене зобов`язання визначене у розмірі 25 000 доларів США, що передбачає і нарахування 3% річних саме з 25 000 доларів США. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року №2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. Отже, 3% річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі 25 000 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, у даному випадку саме з 01 лютого 2014 року, оскільки у розписці зазначено про зобов`язання повернути борг саме до 01 лютого 2014 року, а отже останнім днем виконання такого зобов`язання вважається день, що передує цьому терміну 31 січня 2014 року, та до дня ухвалення судового рішення, у даному випадку постанови Дніпровського апеляційного суду, що становить 2271 день, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Тобто 25 000 доларів США х 2306 днів х 3 : 100 : 365 = 4 738, 35 доларів США. В той же час, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно того, що дана розписка не підтверджує факт отримання нею грошових коштів саме у позику. Також колегія суддів відхиляє доводи стосовно того, що ОСОБА_3 , як зазначено в розписці, є саме позивачем ОСОБА_2 . Колегія суддів звертає увагу на те, що частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов`язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими. Позивач, як сторона по справі, зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.81 ЦПК України. Нормами ст.77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Згідно з частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Відповідно до ч.1 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупністю таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Згідно з ч.1 ст.104 ЦПК України, про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи. Відповідачем під час розгляду справи у суді першої інстанції було заявлено клопотання про призначення по справі почеркознавчої експертизи (т.1 а.с.78-79). Ухвалою Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 21 березня 2017 року по справі було призначено почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання: Чи виконано підпис у розписці від 26 вересня 2013 року ОСОБА_1 , чи іншою особою? (т.1 а.с.110-111). Згідно висновку судового експерта №3878-17 від 24 листопада 2017 року, складеного Дніпропетровським науково-дослідним інститутом судових експертиз, підпис від імені ОСОБА_1 у розписці від 26 вересня 2013 року виконаний саме ОСОБА_1 (т.1 а.с.198-205). Колегія суддів приймає до уваги даний висновок як належний доказ, оскільки дана експертиза призначалася судом, експертів було попереджено при кримінальну відповідальність. У задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_1 про призначення повторної судово-почеркознавчої експертизи, поданого разом з апеляційною скаргою, відмовлено. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що доводами самої апеляційної скарги ОСОБА_1 не було зазначено про непідписання даної розписки. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості. На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення з ухваленням нового про часткове задоволення позову. Згідно з ч.ч.1,13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи результат розгляду даної справи, пропорційно до заявлених та задоволених позовних вимог, в порядку розподіл судових витрат з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 7 634,03 сплачений за подачу позову, судовий збір за подачу апеляційної скарги не відшкодовується, оскільки при звернення до суду з позовом було сплачено максимальний законодавчо передбачений судовий збір та частковим задоволенням апеляційної скарги сума яка підлягає до стягнення не зменшена, а стягнута у валюті боргу. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, 3% річних задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 (іпн НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (іпн НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 26 вересня 2013 року у загальному розмірі 29 738,35 доларів США, яка складається з 25 000 доларів США - сума позики, 4 738,35 доларів США - 3% річних. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 634,03 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.