Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/1021/20

20.05.20 22-ц/812/842/20 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 487/1021/20 Провадження № 22-ц/812/842/20 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2020 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого - Темнікової В.І., суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В., із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2020 року, постановлену під головуванням судді Кузьменка В.В. в приміщенні суду, про відмову у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація», третя особа ОСОБА_2 , про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація», третя особа ОСОБА_2 , про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії. В позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що 26 квітня 2016 року Заводський відділ ДВС у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 50931195 про примусове виконання виконавчого листа № 2/487/1554/2013, що виданий 09.12.2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Скій Кепітал» заборгованості за кредитним договором №П_056/41_08 від 08.08.2008 р. в розмірі 1 619 429,89 грн., з яких: 1 510 608,37 грн. - заборгованість за кредитом, 99 675,96 грн. - заборгованість по сплаті процентів, 9 145,56 грн. - пеня. 17 травня 2016 року була винесена постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою був накладений арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1 ; заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику ОСОБА_1 лише в межах суми боргу. 26 липня 2018 року це виконавче провадження було закінчено на підставі заяви, про те що, у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, та винесена відповідна постанова. Станом на час звернення до суду інформація про хід виконавчого провадження № 50931195 зазначена в автоматизованій системі виконавчого провадження. В постанові про повернення виконавчого документа стягувачу від 26.07.2018 року про зняття арешту з майна ОСОБА_1 не зазначено. Не погоджуючись з таким рішенням державного виконавця, позивач 25 лютого 2019 року звернувся з позовною заявою про зняття арешту з майна до Заводського районного суду м. Миколаєва. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва по справі № 487/1510/19 від 05 12.2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Вказане рішення набуло законної сили 09.01.2020 року. 21 січня 2020 року він звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва з заявою про надання належним чином засвідченої копії рішення суду для подальшого захисту своїх прав, копію якого, отримав в архіві Заводського районного суду м. Миколаєва під особистий розпис 11 лютого 2020 року, про що в справі є відповідні позначення. В зазначеному рішенні суду встановлені факти, що не потребують доказування, а саме: постанова про повернення виконавчого документу стягувачу, винесена 26.07.2018 року заступником начальника Заводського ВДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області Новохатько А.М., саме через те, що стягувач відмовився залишити за собою нереалізоване майно боржника в рахунок погашення заборгованості, а інше майно, на яке можливо було б звернути стягнення, відсутнє. Однак постанова винесена виконавцем на підставі п. 2 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», а не п. 3 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», що є порушенням закону. Винесення постанови про повернення виконавчого документу з підстав, передбачених п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження», не має наслідком обов`язку державного або приватного виконавця щодо зняття арешту з майна боржника. В той же час у разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених пунктами 1, 3,11 частини першої цієї статті арешт з майна знімається. Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалось відповідачами або третьою особою. Таким чином, на думку позивача, при розгляді позову про зняття арешту з майна судом був встановлений факт порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем при винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження. Тобто дії державного виконавця по винесенню постанови про повернення виконавчого документу стягувачу від 26.07.2018 року повинні бути визнані судом неправомірними та зобов`язано державного виконавця прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Враховуючи викладене, а також те, що виконавче провадження закінчено в липні 2018 року, а тому звернутися зі скаргою на дії державного виконавця неможливо, позивач звернувся до суду з позовом про визнання дій державного виконавця Заводського відділу ДВС міста Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області( правонаступником якого є Заводський відділ ДВС у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) по винесенню постанови про повернення виконавчого документу стягувачу від 26 липня 2018 року в межах виконавчого провадження номер №50931195 щодо примусового виконання виконавчого листа № 2/487/1554/2013, виданого 09.12.2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 в солідарному порядку коштів в рахунок кредитної заборгованості, неправомірними та зобов`язання державного виконавця прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2020 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація», третя особа ОСОБА_2 , про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії, оскільки спір про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись з даною ухвалою суду, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Воробйова В.Л. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить зазначену ухвалу скасувати, оскільки вона не відповідає нормам матеріального та процесуального права та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В апеляційній скарзі зазначає, що у відповідності до розділу VII ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється судом, що розглядав справу. Вказаний позов стосується виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09.12.2013 року по справі 2/487/1554/2013 і неодноразово цим судом розглядались скарги на дії або бездіяльність державних виконавців Заводського відділу ДВС у місті Миколаєві як судом першої,так і судом апеляційної інстанції. В судове засідання учасники процесу не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Постановляючи ухвалу, суд виходив з того, що відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.20 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Оскільки позивач просить визнати дії державного виконавця неправомірними та зобов`язати вчинити певні дії, позов підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Посилаючись на п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, яка передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд відмовив у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інновація", третя особа ОСОБА_2 , про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії. Проте з таким висновком суду повністю погодитися не можна, виходячи з наступного. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина перша статті 19 ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 звернувся до суду за правилами ЦПК України з позовом, в якому просив визнати неправомірними дії та рішення державного виконавця, вчинені в межах виконавчого провадження щодо виконання судового рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2013р. про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Скій Кепітал» заборгованості за кредитним договором №П_056/41_08 від 08.08.2008 р. в розмірі 1 619 429,89 грн., з яких: 1 510 608,37 грн. - заборгованість за кредитом, 99 675,96 грн. - заборгованість по сплаті процентів, 9 145,56 грн. - пеня до його закінчення, та зобов`язати державного виконавця прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»). Згідно з ч.1 ст. 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Разом із цим статтею 447 ЦПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України). Отже, зазначеними нормами законодавства передбачені різні способи звернення до суду за захистом свого порушеного права сторонами виконавчого провадження та іншими учасниками. Так, у порядку адміністративного судочинства учасники виконавчого провадження мають право звернутися з позовом, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Сторони виконавчого провадження в порядку цивільного судочинства мають право звернутися зі скаргою, якщо вони вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Такі рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Таким чином, ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження» чітко врегульовано питання щодо звернення зі скаргою сторін під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, та іншими учасниками виконавчого провадження з позовом. Відповідно до матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся з позовом до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з підстав неправомірних, на його думку дій, вчинених державним виконавцем під час примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2013р., постановленого у порядку цивільного судочинства, та просив суд оцінити такі дії державного виконавця на предмет їх законності, а також зобов`язати вчинити дії, а саме прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Отже, ОСОБА_1 звернувся до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції, але не зі скаргою на дії державного виконавця у порядку контролю за виконанням судових рішень, а з позовом, але з метою здійснення судом контролю за виконанням судового рішення, що не заперечується ним в апеляційній скарзі та випливає зі змісту позовної заяви, з якою він звернувся до суду. Таким чином, з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет та характер спірних правовідносин спір у цій справі підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд першої інстанцій дійшов помилкового висновку про підвідомчість спору суду адміністративної юрисдикції. При прийнятті рішення апеляційний суд враховує правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 589/117/17. За такого колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що спір, за вирішенням якого позивач звернувся до суду, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Однак, приймаючи остаточне рішення у справі, колегія суддів звертає увагу на те, що нормами ЦПК України, а саме розділом V11 ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження» чітко врегульовано питання щодо оскарження дій державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, сторонами виконавчого провадження, якщо вони вважають, що його рішенням, дією або бездіяльністю порушено їх права чи свободи. Як убачається з аналізу тексту позову ОСОБА_1 , він фактично не згоден з діями державного виконавця щодо винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу від 26.07.2018 року в межах виконавчого провадження номер №50931195 щодо примусового виконання виконавчого листа № 2/487/1554/2013, виданого 09.12.2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 в солідарному порядку коштів в рахунок кредитної заборгованості, оскільки вважає, що дана постанова повинна була бути винесена не на підставі п. 2 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», а на підставі п. 3 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». Тому ОСОБА_1 просить визнати дії державного виконавця щодо винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу від 26.07.2018 року неправомірними та зобов`язати державного виконавця прийняти рішення про закінчення виконавчого провадження у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Зазначене свідчить про те, що звернення ОСОБА_1 до суду направлене на оскарження дій державного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, як сторони виконавчого провадження, яка вважає, що діями та рішенням державного виконавця порушено її права та свободи. Проте нормами ЦПК України передбачено звернення до суду особи за захистом своїх прав у порядку судового контролю саме зі скаргою на дії державного виконавця за правилами розділу V11 ЦПК України, а не з позовом. При цьому законодавством не передбачено можливості звернення до суду з позовом, а не зі скаргою на дії державного виконавця, з тих підстав, що особа звертається до суду уже після закінчення виконавчого провадження. Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду не зі скаргою на дії державного виконавця, а з позовом, його звернення у такому вигляді не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що не перешкоджає ОСОБА_1 звернутися до суду зі скаргою на дії державного виконавця в порядку, передбаченому розділом V11 ЦПК України. За такого колегія суддів вважає, що судом правильно відмовлено у відкритті провадження у справі, але не з підстав, зазначених в ухвалі суду, яка переглядається, а з підстав, зазначених в тексті постанови апеляційного суду, а тому колегія суддів вважає, що ухвалу суду слід змінити в частині правового обґрунтування відмови у відкритті провадження. При цьому, приймаючи остаточне рішення у справі, колегія суддів вважає можливим вийти за межі апеляційної скарги, оскільки під час розгляду справи встановлено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2020 року змінити в частині правового обґрунтування відмови у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація», третя особа ОСОБА_2 , про визнання дій державного виконавця неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 25 травня 2020 року