Постанова 4851 № 520/12030/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Головуючий І інстанції: Заічко О.В. 15 травня 2020 р.Справа № 520/12030/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді - Мельнікової Л.В., суддів - Старосуда М.І. , Рєзнікової С.С. , за участю секретаря судового засідання - Білюк Д.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11 січня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області про стягнення суми, - встановила: 08.11.2019 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідача Головного управління ДПС у Харківській області (далі - ГУ ДПС у Харківській області) на свою користь 176.757,84 грн. середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. В обґрунтування вимог позивач зазначила, що відповідачем, в порушення ст. 116 КЗпП України було виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки жінки, яка працює і має двох дітей не в день її звільнення з роботи - 31.07.2002, а 30.08.2019, що зумовлює наявність підстав для застосування приписів ст.117 КЗпП України та стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку. У відзиві на адміністративний позов відповідач, не погоджуючись з вимогами ОСОБА_1 , зазначив, що в матеріалах особової справи позивача відсутні відомості про звернення в період з 1997 по 2002 роки із заявою про надання відпустки за ст. 182-1 КЗпП України або про надання відповідної компенсації за невикористані відпустки, а також відомості про звернення із заявами або повідомленнями щодо підтвердження факту наявності двох і більше дітей віком до 15 років на момент звільнення. Також посилався на те, що позивач 31.07.2002 була звільнена зв`язку з переведенням до Барвінківського відділення Ізюмської ОДПІ внаслідок реорганізації ДПІ у Барвінківському районі Харківської області, тому в силу ч. 4 ст. 36 КЗпП України дія трудового договору працівника продовжується, а отже, компенсація за невикористані відпустки ОСОБА_1 мала бути нарахована виплачена лише у день звільнення позивача з Барвінківського відділення Ізюмської ОДПІ (наказ від 29.10.2018 № 75-о). Вказував, що для застосування приписів ст. 117 КЗпП України обов`язковою складовою є вина роботодавця, яка, у даному випадку відсутня, оскільки позивач не повідомляла роботодавця про наявність у неї відповідного права на додаткову відпустку. Крім того, відповідач не погоджувався з наданим позивачем розрахунком суми середнього заробітку, оскільки позивач реалізувала своє право на виплату відповідних компенсацій лише у 2019 році, а до цього часу жодних заяв з приводу додатковї відпустки чи компенсації позивач не надавав. У відповіді на відзив, позивач зазначила, що відповідно до наказу Ізюмської ОДПІ ДПА Харківської області від 01.08.2002 № 46-0 вона зарахована на конкурсній основі на посаду головного державного інспектора групи обліку надходжень, тому у Ізюмської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області немає підстав для виплати грошової компенсації за невикористану соціальну відпустку за відпрацьований час на іншому підприємстві. Також вказувала, що за даними карток особових рахунків по заробітній платі Барвінківської МДПІ з вересня 1995 року по липень 2002 року вона має 2 дітей, пільга на них зазначена в 1997 та 1999 роках, що підтверджується архівною довідкою № 116-12 від 18.12.2019 Барвінківського виконавчого комітету. Стверджувала, що у відповідача в період з вересня 1995 року по липень 2002 року була наявна інформація щодо кількості її дітей та їх вік. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2020 частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 . Так, судовим рішенням зобов`язано ГУ ДПС у Харківській нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку за ст. 19 Закону України «Про відпустки» за період 1997-2002 роки при звільненні за наказом № 41-О від 31.07.2002 по день фактичного розрахунку. У задоволенні решти позову - відмовлено. Висновок суду вмотивований тим, що судовим розглядом підтверджено факт несвоєчасної виплати позивачу компенсації за невикористану додаткову відпустку за ст. 19 Закону України «Про відпустки» за період 1997-2002 роки при звільненні за наказом № 41-О від 31.07.2002, оскільки така фактично була виплачена за наказом від 19.08.2019 № 919-вт. При цьому, враховуючи дискреційні повноваження відповідача, суд визначився про необхідність зобов`язати ГУ ДПС у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку за ст. 19 Закону України «Про відпустки». Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме неправильне застосування ст. 117 КЗпП України, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати судове рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог позивача. Натомість, в обґрунтування поданої апеляційної скарги, відповідач інших доводів, крім викладених у відзиві на позовну заяву, не вказав. Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи. Позивачем судове рішення в апеляційному порядку не оскаржено. Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308). Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарг підлягає частковому задоволенню, а судове рішення скасуванню, з прийняттям нового про часткове задоволення позивних вимог ОСОБА_1 , з наступних підстав. Судом установлено, що наказом № 17-Л від 04.09.1995 позивач прийнята на посаду державного податкового інспектора відділу обліку та звітності державної податкової інспекції у Барвінківському районі Харківської області з 04.09.1995 (а.с. 11). Наказом № 41-О від 31.07.2002 позивача звільнено з займаної посади у зв`язку з переведенням до Барвінківського відділення Ізюмської ОДПІ з 31.07.2002 (а.с. 11). Зазначене підтверджується також архівним витягом № 124-11 від 15.11.2018 Барвінківського виконавчого комітету міської ради, копією трудової книжки (а.с. 13-19). Позивач має двох дітей, сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с. 20, 21). 24.06.2019 позивач звернулась до ГУ ДФС в Харківській області із заявою щодо виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку, як матері яка має двох дітей віком до 15 років (а.с. 44). Листом від 17.07.2019 ГУ ДФС в Харківській області повідомило про відсутність підстав для виплати такої компенсації, у зв`язку з відсутністю достовірності використання відпустки за ст. 19 Закону України «Про відпустки» або отримання грошової компенсації. (а.с. 45-46). 26.07.2019 позивач повторно звернулась до ГУ ДФС в Харківській області із зазначеного питання, та надала копії листів Барвінківського виконавчого комітету міської ради, які містять розрахунково-платіжні відомості, що зберігаються в архіві (а.с. 47-48). Наказом ГУ ДФС в Харківській області від 19.08.2019 № 919-вт ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію за додаткові відпустки, як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років за період роботи з 1997 по 2002 роки у кількості 30 днів, яка їй належала під час звільнення 29.10.2018 з Ізюмської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області (а.с. 49). Як установлено судовим розглядом, спір щодо розміру грошової компенсації за додаткові відпустки ОСОБА_1 , між сторонами відсутній. 02.09.2019 позивач звернулась до ГУ ДФС в Харківській області про виплату середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, тобто за період з 01.08.2002 по 31.08.2019 (а.с. 51). Листом ГУ ДФС в Харківській області від 03.10.2019 року позивача повідомлено про відсутність підстав для застосування ст. 117 КЗпП України, оскільки наказ про звільнення № 41-О від 31.07.2002 не містить в собі формулювань щодо виплат компенсації, натомість такі містяться у наказі від 19.08.2019 № 919-вт, який реалізовано. Зазначене, на думку відповідача, свідчить про відсутність факту затримки розрахунків. Не погоджуючись із висновком суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 182-1 КЗпП (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних. Зазначена відпустка надається понад щорічні відпустки, передбачені статтями 75 і 76 цього Кодексу. Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначаються нормами Закону України від 15.11.1996 N 504/96-ВР «Про відпустки» (тут і далі Закон N 504/96-ВР в редакції на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ч. 2 Закону N 504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. За приписами п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону N 504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Частиною 1 ст. 19 N 504/96-ВР передбачено, що жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних. Додаткові відпустки працівникам, які мають дітей, надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону (ч. 6 ст. 20 Закону N 504/96-ВР, в редакції, чинній з 18.11.2000). Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону N 504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Із системного аналізу наведених правових норм убачається, що додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, належить до соціальних відпусток, а не щорічних (п. 4 ч. 1 ст. 4); надається за календарний, а не робочий рік (ст. 19); надається понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами (ч. 6 ст. 20); переноситься на інший період або продовжуються у порядку, встановленому ст. 11 цього Закону (ч. 6 ст. 20); підлягає грошовій компенсації (за всі дні невикористаної відпустки) при звільненні (ч. 1 ст. 24). При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону N 504/96-ВР, отримати компенсацію за невикористану додаткову відпустку працівникам, які мають дітей, можна тільки у разі звільнення, оскільки замінити невикористану частину відпустки грошовою компенсацією можна тільки у разі, якщо вона належить до щорічних. Крім того, колегія суддів зазначає, що грошова компенсація за невикористану відпустку перераховується за бажанням працівника на рахунок підприємства, на яке перейшов працівників, також тільки у разі, якщо вона належить до щорічних (ч. 4 ст. 24). За наведених обставин, колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача про те, що компенсація за невикористану соціальну відпустку мала бути нарахована виплачена ОСОБА_1 лише у день її звільнення з Барвінківського відділення Ізюмської ОДПІ (наказ від 29.10.2018 № 75-о), оскільки наказом № 41-О від 31.07.2002 позивача звільнено з посади державного податкового інспектора відділу обліку та звітності державної податкової інспекції у Барвінківському районі Харківської області у зв`язку з переведенням до Барвінківського відділення Ізюмської ОДПІ з 31.07.2002 (а.с. 11). Колегія суддів зазначає, що відповідно до відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Як установлено судовим розглядом, загальна кількість робочих днів затримки розрахунку за період з 01.08.2002 по 30.08.2019 (2002 рік - 108 робочих днів; 2003 рік - 251 робочий день; 2004 рік - 252 робочих дня; 2005 рік - 251 робочий день; 2006 рік - 250 робочих днів; 2007 рік - 251 робочий день; 2008 рік - 252 робочих дня; 2009 рік - 251 робочий день; 2010 рік - 251 робочий день; 2011 рік - 250 робочий дня; 2012 рік - 251 робочий день; 2013 рік - 251 робочий день; 2014 рік - 251 робочий день; 2015 рік - 250 робочих дня; 2016 рік - 251 робочий день; 2017 рік - 248 робочий дня; 2018 рік - 250 робочий днів; 2019 рік - 165 робочих днів), - становить 4284 робочих дня. Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України від 24.03.1995 N 108/95-ВР «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року N 100 (далі - Порядок N 100). Відповідно до п. 2 Розділу ІІ Порядку N 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Таким чином, ураховуючи, що звільнення позивача відбулось 31.07.2002, її середня заробітна плата повинна обчислюватися з виплат за попередні два місяці роботи, а саме: за травень 2002 року та червень 2002 року. Відповідно до п. 5 Розділу IV Порядку N 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виплати компенсації за невикористану соціальну відпустку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки виплати, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку N 100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку N 100). Положеннями Розділу ІІІ Порядку N 100 передбачені види виплат, які підлягають урахуванню і які не підлягають урахуванню при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу. Так, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді (п. 3 Порядку N 100). Як убачається із довідки Барвінківської міської ради від 15.11.2018 № 125-11, розмір середньоденного заробітку позивача на момент звільнення 31.07.2002 становить 41,26 грн (де 773,55 грн - заробітна плата позивача за травень 2002 року; 753,25 грн - заробітна плата позивача за червень 2002 року; 37 робочих днів - загальна кількість робочих днів у травні 2002 року (19 робочих днів) та червні 2002 року (18 робочих днів). Таким чином, заробітна плата позивача ОСОБА_1 за час затримки виплати компенсації за невикористану соціальну відпустку за 4284 робочих дня (з 01.08.2002 по 30.08.2019) становить 176.757,84 грн. Приходячи до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає, що за правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), - згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Крім того, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Колегія суддів зауважує, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Відтак, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Як установлено судовим розглядом, позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом у листопаді 2019 року, тобто зі спливом більш ніж сімнадцять років після звільнення з роботи, яке мало місце 31.07.2002 року. Сума грошової компенсації за додаткові відпустки, як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років за період роботи з 1997 по 2002 роки у кількості 30 днів становить 4.011,31 грн., що є більш ніж у сорок чотири рази меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (176.757,84 грн.). За наведених обставин, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 44.189,46 грн. (25% від суми середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану соціальну відпустку). Інші доводи апеляційної скарги означених висновків колегії суддів не спростовують. При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). За приписами п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (п. 1, п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України). На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 292, 293, 308, 311, 313, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11 січня 2020 року скасувати, з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Стягнути з Головного управління ДПС у Харківській області (ЄДРПОУ 43143704) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку при звільненні, як працівнику, яка має двох і більше дітей, за період з 01 серпня 2002 року по день фактичного розрахунку у розмірі 44.189,46 грн. (сорок чотири тисячі сто вісімдесят дев`ять гривень 46 копійок). У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Постанова Другого апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку на протязі тридцяти днів, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Л.В. Мельнікова Судді(підпис) (підпис) М.І. Старосуд С.С. Рєзнікова Постанова у повному обсязі складена і підписана 25 травня 2020 року.