Постанова 4822 № 722/5/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 травня 2020 року м. Чернівці справа № 722/5/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Половінкіна Н. Ю. суддів: Владичан А.І., Одинака О.О. секретаря Вовкун Н.Ю. учасники справи позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_3 позивач ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року, головуючий у першій інстанції ОСОБА_4 . встановила: ОСОБА_1 у січні 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів. Зазначала, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики 3 квітня 2009 року. ОСОБА_1 передано ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 25000 доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та будівництва житлового будинку АДРЕСА_1 на строк до 3 квітня 2016 року. ОСОБА_3 висловлено згоду на вчинення правочину в усній формі. Справа №722/5/18 Головуючий у 1 інстанції Телешман О. В. Провадження №22-ц/822/309/20 Доповідач Половінкіна Н.Ю. Посилалась на право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на грошові кошти, отримані за договором, не повернення грошових кошти. ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 25000 доларів США, що становить 698773 грн. 03 коп., солідарно. ОСОБА_1 у жовтні 2019 року змінила позовні вимоги, просила стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 25000 доларів США, що становить 698773 грн. 03 коп. Ухвалою Кельменецького районного суду Чернівецької області від 24 жовтня 2019 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позову до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів в сумі 25000 доларів США солідарно, закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів в сумі 25000 доларів США солідарно. Залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 ухвалою Кельменецького районного суду Чернівецької області від 6 листопада 2019 року. ОСОБА_3 у лютому 2018 року звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним. Зазначав, що договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року є фіктивним. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є близькими родичами, договір позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вчинений, сторони не бажали настання правових наслідків, ОСОБА_2 не отримано від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25000 доларів США, ОСОБА_2 не надана розписка ОСОБА_1 про отримання грошових коштів. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано договір у грудні 2017 року з метою штучного створення правових підстав для звернення до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, зменшення частки ОСОБА_3 при поділі житлового будинку АДРЕСА_1 , урахування суми боргу при поділі майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Згоди на вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 3 квітня 2009 року не надавав. Просив визнати договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року недійсним, встановивши вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики не раніше березня 2015 року. Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено, постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 698773 грн. 03 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним відмовлено. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року в частині відмови у зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним задовольнити. Вказує на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, фіктивність договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року, вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору у грудні 2017 року, встановлення висновком судово-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 28 травня 2019 року №8176/19-34/15703:15709/19-34 здійснення на договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року впливу сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання його реквізиті, невідповідності договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року вимогам ч.5 ст.203 ЦК України, ч.2 ст.65 СК України, який не спрямований на реальне настання правових наслідків, вчинений за відсутності згоди другого з подружжя ОСОБА_3 . Зазначає про порушення прав ОСОБА_3 договором між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року, неправильне застосування норм ч.2 ст.1047 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 не отримувала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25000 доларів США, ОСОБА_2 не надана розписка ОСОБА_1 про отримання грошових коштів. Посилається на порушення процесуальних норм, зловживання ОСОБА_1 процесуальними правами при поданні доказів, які не стосуються предмета доказування, не вручення позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу у новій редакції, не задоволення клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка, призначення почеркознавчої експертизи, неправильне вирішення судом першої інстанції заяви про відвід судді. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, суд першої інстанції керувався положеннями ч.1 ст.525, ч.1 ст.526, ч.1 ст.1046, ч.2 ст.1047, ч.1 ст.149 ЦК України та вважав, що підлягає захисту право ОСОБА_1 на стягнення з ОСОБА_2 за договором між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року грошових коштів в сумі 698773 грн. 03 коп. Відмовляючи у зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним суд першої інстанції послався на положення ч.1-3, 5 ст.203, ч.1 ст.215, ч.1 ст.218 ЦК України, ч.3, 4 ст.61 СК України та дійшов висновку, що договором між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року не порушуються права та інтереси ОСОБА_3 , відсутні підставі для визнання правочину недійсним. На обгрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що предметом спору за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів не є спільна сумісна власність подружжя, ОСОБА_3 не є стороною договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року, ОСОБА_3 не був обізнаний про вчинення наведеного договору, встановлення часу отримання грошових коштів не має правового значення у справі, ОСОБА_3 не позбавлений права оспорити правочин при вирішення спору про поділ майна подружжя. Водночас судом першої інстанції встановлено визнання ОСОБА_2 обставини отримання від ОСОБА_1 грошових коштів. При цьому суд першої інстанції послався на недоведеність ОСОБА_3 не отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 позики в сумі 25000 доларів США до 3 квітня 2009 року, вчинення правочину без наміру створення правових наслідків. За змістом ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно роз`яснень, які містяться в п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов`язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі. У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. ОСОБА_3 рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 698 773 грн. 3 коп. не оскаржується. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення наведеним нормам відповідає частково. Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову При цьому згідно зі п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них. За змістом абз1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Предметом зустрічного позову ОСОБА_3 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є визнання договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року недійсним. Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначалося, що договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року є фіктивним, договір позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вчинений, сторони не бажали настання правових наслідків, ОСОБА_2 не отримано від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25000 доларів США, ОСОБА_2 не надана розписка ОСОБА_1 про отримання грошових коштів, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано договір у грудні 2017 року з метою штучного створення правових підстав для звернення до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, зменшення частки ОСОБА_3 при поділі житлового будинку АДРЕСА_1 , згоди на вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 3 квітня 2009 року не надавав. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст.16 ЦК України. За змістом п.2 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним. Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Як розтлумачив Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 01 грудня 2004 року за № 18-рп/2004, поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага. Водночас за відсутності об`єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року по справі № 201/374/15-ц (провадження № 61-5195св18). Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16) та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц. Встановлено, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрований виконавчим комітетом Романковецької сільської ради Сокирянського району Чернівецької області 6 серпня 2006 року актовим записом №16. Заочним рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2015 року шлюб розірвано. До матеріалів справи приєднано договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року, за яким позикодавець ОСОБА_1 передає, а позичальник ОСОБА_2 приймає у власність 25000 доларів США. За змістом п.2.1 наведеного договору позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві грошові кошти у строку до 3 квітня 2016 року. Отже, ОСОБА_3 має обґрунтовану юридичну заінтересованість в тому, щоб обсяг майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , частка ОСОБА_3 при поділі житлового будинку АДРЕСА_1 не було штучно зменшено, у тому числі шляхом укладення фіктивного договору із близькою особою ОСОБА_1 . Враховуючи наведене висновки суду першої інстанцій про відмову у зустрічному позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним з тих підстав, що оспорюваним правочином не порушено права і законні інтереси ОСОБА_3 , суперечать нормам матеріального права. На підставі ч.1 ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно із ч.2 ст.1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ч. ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України) Верховний Суд України в постанові №6-63цс13 від 18 вересня 2013 року зазначив, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до п.1.3 договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року підписанням даного договору сторони засвідчують, що грошові кошти, які зазначено у п.1.1 договору позикодавцем ОСОБА_1 передано, а позичальником ОСОБА_2 отримано до укладення даного договору. Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Частиною першою, другою статті 1051 ЦК України передбачено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Посилання ОСОБА_3 на те, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка не заслуговують на увагу, оскільки договір позики було укладено в письмовій формі, відповідно до абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України , частини другої 1051 ЦК України рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Не можна погодитися з доводами ОСОБА_3 , що ОСОБА_2 не надана розписка ОСОБА_1 про отримання грошових коштів. Так, договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року не містить вимоги вчинення розписки про отримання грошових коштів. Тому немає підстав вважати, що факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів за наведеним договором повинен бути підтверджений складанням розписки. Встановивши, що договором між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року підтверджується не лише укладення договору позики, а й отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх, суд першої інстанцій зробив обґрунтований висновок про недоведеність ОСОБА_3 не отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 25000 доларів США, фіктивності договору позики. Матеріалах справи не містять доказів укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 3 квітня 2009 року без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином. Будь-яких доказів безгрошовості позики (письмових доказів, засобів аудіо-, відеозапису тощо) ОСОБА_3 до суду першої інстанції не надано. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлення висновком судово-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 28 травня 2019 року №8176/19-34/15703:15709/19-34 здійснення на договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року впливу сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання його реквізиті сам по собі не спростовує укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики 3 квітня 2009 року. Разом із тим, рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 698 773 грн. 3 коп. містить преюдиційні факти дійсності спірного правочину. На підставі ч.1 ст.273 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не будо подано. Рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу не оскаржується, відтак на час розгляду справи апеляційним судом є таким, що набрало законної сили з огляду на приписи ч.1 ст.273 ЦПК України. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 3 квітня 2009 року підписано договір позики, ОСОБА_2 отримано від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25000 доларів США до укладення договору, ОСОБА_2 не повернуто ОСОБА_1 грошові кошти. Таким чином рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу встановлена обставина, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 вчинено договір позики 3 квітня 2009 року, ОСОБА_2 отримано від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25000 доларів США до укладення договору, тому наведені обставини не потребують доказування при розгляді зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним за участі тих самих осіб. У рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" зазначено, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів. Тому не можна погодитися з посиланням ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на відмову ухвалою Кельменецького районного суду Чернівецької області від 21 листопада 2019 року у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 у вересні 2019 року звернувся до суду з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи документа з метою встановлення дати складання договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики, давності підписів на оспорюваному правочині. Відповідно до пункту 5 статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Тлумачення наведених норм свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з`явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. За обставин встановлення рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу обставини, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 вчинено договір позики 3 квітня 2009 року, наведені обставини не потребують доказування при переглядає апеляційним судом справи в частини зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним. Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_3 , на які є посилання в апеляційній скарзі, про вчиненння договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позики від 3 квітня 2009 року за відсутності згоди другого з подружжя ОСОБА_3 . Частиною першої статті 369 ЦК України встановлено, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення. На підставі статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України. Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2019 року в справі № 569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18) зроблено висновок по застосуванню статті 65 СК України та вказано, що «для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин». Отже, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для визнання договору позики недійсним внаслідок відсутності згоди другого з подружжя. Згідно із п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Разом з тим судом першої інстанції ухвалено правильне по суті судове рішення про відмову у зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним. Тому рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року підлягає змініз підстав, передбачених п.4ч.1ст.376ЦПК України, із викладенням мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими. Представником ОСОБА_7 подано заяву про відвід судді Телешмана О.В. у зв`язку із процесуальними рішеннями судді, що викликають сумнів у неупередженості та об`єктивності судді. Правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про відвід судді з підстав, передбачених ч.4 ст.36 ЦПК України. Питання відводу судді вирішувалось судом першої інстанції у встановленому законом порядку. Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно правил пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на позивача. За змістом пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно із частинами третьою, четвертою, п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (справа "East/West Alliance Limited" проти України") від 23 січня 2014 року). При цьому, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. ОСОБА_2 на підтвердження витрат на правничу допомогу долучено договір між ОСОБА_2 та адвокатським об`єднанням «Поляк, Кирилюк і партнери» про надання юридичної (правової) допомоги від 1 серпня 2017 року, звіт про надання послуги у зв`язку із розглядом справи від 16 квітня 2020 року, квитанцію до прибуткового касового ордера 23/20/3 від 26 лютого 2020 року, квитанцію до прибуткового касового ордера 23/20/3 від 16 квітня 2020 року. Відповідно до п.4.1 договору між ОСОБА_2 та адвокатським об`єднанням «Поляк, Кирилюк і партнери» про надання юридичної (правової) допомоги від 1 серпня 2017 року вартість послуг, що надаються адвокатським об`єднанням, становить 40% встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за одну годину роботи особи, яка надавала правову допомогу. Згідно звіту про надання послуги у зв`язку із розглядом справи від 16 квітня 2020 року адвокатом надано послуги з підготовки відзиву на апеляційну скаргу 3 год., підготовка та представлення інтересів в суді 0 год 30 хв. З огляду на те, що адвокат не приймав участі у апеляційному розгляді підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5667 грн. 60 коп. (3 год. х 1889 грн. 20 коп.). Керуючись п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України, колегія суддів постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_8 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5667 грн. 60 коп. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення 19 травня 2020 року. Головуючий Н.Ю. Половінкіна Судді А.І. Владичан О.О. Одинак