Постанова 4822 № 727/7434/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2020 року м. Чернівці справа № 727/7434/18 провадження 822/306/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кулянди М.І. суддів Одинака О.О., Половінкіної Н.Ю., секретар Вовкун Н.Ю. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 26 грудня 2019 року головуючий в суді першої інстанції суддя Смотрицький В.Г. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя. Посилається на те, що за час шлюбу із ОСОБА_3 набуто у спільну сумісну власність житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянка за цією ж адресою, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, площею 0,0595 га. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, ІНФОРМАЦІЯ_2 , усе своє майно заповів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , по Ѕ частці кожній. Однак, при видачі свідоцтв про право на спадщину за законом, державним нотаріусом, не враховано її право на частку у спільному майні подружжя. Просила суд, визнати за нею право власності на 1/2 частину спільного майна подружжя, а саме, на житловий будинок, загальною площею 149,80 кв.м. з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_2 та земельну ділянку кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, площею 0,0595 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 26 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було подано письмову заяву державному нотаріусу про відмову від спадщини за законом, після смерті ОСОБА_3 , та від обов`язкової частки в спадщині, а також в заяві зазначила, що спадщину вважає особистою власністю померлого. Свідоцтва про право на спадщину за законом є чинними, державна реєстрація 1/1 частки на спірне майно за відповідачем не скасована, а тому суд вважає, що визнання права власності за позивачем на Ѕ частку на вказане майно є неможливим. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необгрунтованим, судом не надано оцінку доказам, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, зробив помилковий висновок, що позивач ОСОБА_1 добровільно відмовилась від частки у спільному сумісному майні подружжя, так як звернення до нотаріуса із відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов`язком другого з подружжя. Суд при ухваленні рішення не врахував, що на момент здійснення нотаріальних дій стосовно прийняття спадщини та оформлення права власності на спірне майно позивач перебувала у стресовому стані внаслідок смерті її чоловіка. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_2 подала до суду відзив на апеляційну скаргу. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилається на те, що аргументи ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними. Зокрема, зазначає, що свідоцтва про право власності на спадщину за законом, видані відповідачці на спірне майно, на даний час є чинними. Позивачка не зверталась до нотаріуса із письмовою заявою про видачу їй свідоцтв про право на частку в майні подружжя, а навпаки, написала заяву, у якій вказала, що все спірне майно є особистою приватною власністю чоловіка та на дане майно вона не претендує. Крім того, позивачкою пропущено строк позовної давності за зверненням до суду з позовом за захистом свого порушеного права.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 та ОСОБА_3 14 листопада 1960 року зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу (а.с.4). Після одруження, ОСОБА_3 отримав земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,0595 га, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064. Вказана земельна ділянка приватизована ОСОБА_3 , на підставі рішення 34 сесії ІV скликання Чернівецької міської ради від 07 липня 2005 року №768, що підтверджується копією державного акту на право власності на земельну ділянку. На вказаній земельній ділянці ОСОБА_3 збудовано житловий будинок, загальною площею 149,80 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва про право приватної власності НОМЕР_3 від 06 жовтня 1967 року (а.с.5). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с.6). Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина та Першою чернівецькою державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу №57678899, номер у нотаріуса 441/2015. 13 липня 2015 позивачка ОСОБА_1 подала письмову заяву державному нотаріусу, в якій зазначила, що відмовляється від спадщини за законом після смерті ОСОБА_3 та від обов`язкової частки в спадщині. 26 листопада 2015 року державним нотаріусом Першої чернівецької державної нотаріальної контори Літун М.В. видано свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 та на земельну ділянку за цією ж адресою, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, площею 0,0595 га, ОСОБА_2 , яка є дочкою померлого ОСОБА_3 . Як вбачається з витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі вказаних свідоцтв про право на спадщину за законом, за відповідачем зареєстровано право власності на житловий будинок та земельну ділянку. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2019 року, яке постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року змінено в мотивувальній частині, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом від 26 листопада 2015 року відмовлено у зв`язку із пропуском строку позовної давності. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позов ОСОБА_1 про визнання права власності на Ѕ частину спільного майна подружжя є необгрунтованим та недоведеним. Апеляційний суд не може повністю погодитись із вказаним висновком суду, виходячи з наступного. Статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України). Частиною першою статті 1226 ЦК України передбачено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга стаття 1274 ЦК України). У відповідності до статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Частиною третьою статті 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Виходячи з положень статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Режим спільної сумісної власності подружжя означає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України). При визначенні розміру частки дружини та чоловіка у спільному майні подружжя вважається, що частки кожного з подружжя є рівними, як це закріплено у нормі статті 70 СК України. За змістом частини першої статті 71 Закону України «Про нотаріат» у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, якою змінено мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2019 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом від 26 листопада 2015 року відмовлено у зв`язку із пропуском строку позовної давності, встановлено, що житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1 належав спадкодавцю ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право особистої приватної власності № НОМЕР_1 , виданого 06 жовтня 1967 року виконавчим комітетом Чернівецької міської ради, на підставі рішення Чернівецького міськвиконкому №170/8 від 23 березня 1967 року та акту про здачу в експлуатацію від 08 вересня 1967 року, зареєстрованого у Чернівецькому ОБТІ 30 листопада 2004 року в книзі №29 за реєстровим №3581 та в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за №8726961. Спадкова земельна ділянка площею 0,0595 га кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, яка знаходиться за вищевказаною адресою, площею 0,0595 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку належала спадкодавцю ОСОБА_3 , на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії Я . А. №620518 , виданого Чернівецькою міською радою 10 листопада 2005 року, на підставі рішення Чернівецької міської ради №768 від 07 липня 2005 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №010580900925. Вищезазначене нерухоме майно було придбано в період шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який був зареєстрований 14 листопада 1960 року, що підтверджено копією свідоцтва про укладення шлюбу, а тому половина будинку є власністю позивача в силу закону, а інша частина підлягає розподілу між спадкоємцями. Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, також судом першої інстанції зроблено помилковий висновок, що позивачка ОСОБА_1 добровільно відмовилась від частки у спільному сумісному майні подружжя, так як звернення до нотаріуса із відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов`язком другого з подружжя. Встановивши, що спірне нерухоме майно було придбано спадкодавцем під час перебування з позивачем у шлюбі, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, частки яких є рівними, презумпція спільності права власності подружжя на майно не спростована відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обгрунтованість доводів апелянта щодо наявності підстав для визнання свідоцтв про право на спадщину за законом від 05 листопада 2015 року за № 3-2008 на житловий будинок та за №3-2010 на земельну ділянку площею 0,0595 га, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, що знаходяться по АДРЕСА_1 , однак, врахувавши, що позивач пропустила строк позовної давності, відмовив в задоволенні позову. Відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Оскільки, постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, якою змінено мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2019 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом від 26 листопада 2015 року відмовлено у зв`язку із пропуском строку позовної давності, яка має преюдиційне значення для вирішення даної справи, встановлено, що спірне нерухоме майно було придбано спадкодавцем під час перебування з позивачем у шлюбі, частки є рівними, презумпція спільності права власності подружжя на майно не спростована відповідачем, суд дійшов висновку про обгрунтованість доводів апелянта щодо наявності підстав для визнання свідоцтв про право на спадщину за законом від 05 листопада 2015 року за № 3-2008 на житловий будинок та за НОМЕР_4 на земельну ділянку, площею 0,0595 га, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, що знаходяться по АДРЕСА_1 , суд першої інстанції зазначене не врахував і зробив помилковий висновок, що позов ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя є необгрунтованим. Разом з тим, апеляційний суд вважає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст.55,124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу ( ст.ст.8,9 Конституції), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст.16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Нормами ЦК України та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав, а тому суд під час розгляду і вирішення цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Матеріалами справи встановлено, що 26 листопада 2015 року державним нотаріусом Першої чернівецької державної нотаріальної контори Літун М.В. видано свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 та на земельну ділянку за цією ж адресою, кадастровий номер 7310136300:13:003:0064, площею 0,0595 га, ОСОБА_2 , яка є дочкою померлого ОСОБА_3 . Як вбачається із витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі вказаних свідоцтв про право на спадщину за законом, за відповідачкою зареєстровано право власності на житловий будинок та земельну ділянку. Свідоцтва про право на спадщину за законом, які видані ОСОБА_2 , 26 листопада 29015 року є чинними, державна реєстрація 1/1 частки на спірне майно за відповідачем не скасована, З урахуванням характеру спірних правовідносин, апеляційний суд вважає, що такий спосіб захисту цивільного права, який обрала позивач - визнання права власності на Ѕ частину спільного майна подружжя, не можна вважати належним способом захисту у розумінні статті 16 ЦК України. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушення норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити у мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови. Керуючись ст. ст. 374,376,381,382 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 26 грудня 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Дата складання повного тексту постанови 20 травня 2020 року. Головуючий М.І. Кулянда Судді : О.О. Одинак Н.Ю.Половінкіна