Постанова 4814 № 541/2851/18

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 541/2851/18 Номер провадження 22-ц/814/1008/20Головуючий у 1-й інстанції Городівський О. А. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Кузнєцової О.Ю. суддів: Гальонкіна С.А., Хіль Л.М. секретар Мисечко А.І. імена (найменування) сторін: позивач: ОСОБА_1 відповідачі: Миргородський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", приватний нотаріус Миргородського міського нотаріального округу Гіль Дмитро Володимирович, ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області, ухвалене 15 січня 2020 року у складі судді Городівського О.А. по справі за позовом ОСОБА_1 до Миргородського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України", приватного нотаріуса Миргородського міського нотаріального округу Гіля Дмитра Володимировича, ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,- В С Т А Н О В И В : У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом та просила визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця від 21 червня 2018 року, якою передано стягувачу спірний житловий будинок; визнати недійсним та скасувати акт державного виконавця від 21 червня 2018 року про передачу майна стягувачу; визнати недійним та скасувати свідоцтво про належність ПАТ «Державний ощадний банк України» житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 ; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію індексний номер 43055155 від 18 вересня 2018 року про реєстрацію права власності за ПАТ «Державний ощадний банк України» на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог вказувала, що з 09 вересня 1979 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . За час перебування у шлюбі подружжям було збудовано житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому, право власності на вказане майно було зареєстроване лише за її чоловіком. Вказувала, що від свого чоловіка дізналася про те, що постановою державного виконавця Миргородського МРВ ДВС ГТУЮ в Полтавській області Солодовник О.О. від 21 червня 2018 року ВП № 53577405 та актом цього ж виконавця спільний будинок з господарськими будівлями та спорудами в рахунок погашення заборгованості за виконавчим документом було передано у власність стягувачу ПАТ «Державний ощадний банк України» та проведено державну реєстрацію речових прав на відповідне майно. Про проведення вказаних дій її ніхто не повідомляв. Вважає, що спірний житловий будинок належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому, вважала дії державного виконавця, щодо належного їй майна, порушили її права як співвласника майна. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 15 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано постанову головного державного виконавця Миргородського МРВ ДВС ГТУЮ в Полтавській області Солодовник О.О. від 21 червня 2018 року ВП № 53577405 про передачу стягувачу ПАТ «Державний ощадний банк України» житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 97,6 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано акт головного державного виконавця Миргородського МРВ ДВС ГТУЮ в Полтавській області Солодовник О.О. від 21 червня 2018 року ВП № 53577405 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про належність ПАТ «Державний ощадний банк України» на праві власності житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 виданого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Гілем Д.В. 18 вересня 2018 року, зареєстроване в реєстрі за № 1983. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень (з відкриття розділу) індексний номер 43055155 від 18.09.2018 про реєстрацію права власності за ПАТ «Державний ощадний банк України» на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , винесене приватним нотаріусом Гілем Д.В. Скасовано запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 27970583 від 18.09.2018 року вчинений приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Гілем Д.В., про реєстрацію права власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 , за ПАТ «Державний ощадний банк України». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржило АТ «Державний ощадний банк України», просило скасувати його та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення ухвалене у справі не відповідає вказаним вимогам. Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 09 вересня 1979 року, зареєстрований Миргородським міським відділом ЗАГС Полтавської області, актовий запис № 259 (а.с. 9). За час перебування у шлюбі ОСОБА_2 було видано свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 (а.с. 10). Право власності зареєстровано в Лубенському міжрайонному бюро технічної інвентаризації (а.с. 10 зворот). Згідно даних техпаспорту, спірний житловий будинок побудований 1989 році (а.с.14, зворот). В провадженні головного державного виконавця Миргородського міськрайонного відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Полтавській області Солодовник О.В. на примусовому виконанні перебуває виконавчий лист № 2-665, виданий Миргородським міськрайонним судом про стягнення 2 002 000 грн. майнової шкоди та 1730 грн. судових витрат з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України», виконавче провадження № 53577405 (а.с.15-16). 11 червня 2018 року головним державним виконавцем було складено Постанову та Акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення заборгованості (а.с. 15-16,17). На підставі Акту стягувачу ПАТ «Державний ощадний банк України» приватним нотаріусом Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області посвідчено право власності та видано свідоцтво від 18 вересня 2018 року (а.с. 18) та проведено державну реєстрацію речових прав на спірне нерухоме майно (а.с. 19-20). Фактично не спростовуючи встановлені судом обставини справи, апелянт стверджує, що даний спір не може бути розглянутий в порядку цивільного судочинства. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною цих функцій (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС). Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. У пункті 7 частини першої статті 4 КАС визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Водночас помилковим є застосування статті 19 КАС та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. Наведене нормативне регулювання визначає, за якими критеріями певні спірні правовідносини належить відносити до тих, на які поширюється або не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Вияв і вибір ознак належності спору до відповідної юрисдикції суду в кожному конкретному випадку має провадитися із суб`єктного складу спірних правовідносин, суті та юридичної природи фактичних передумов конфлікту і, що головне, змісту правовідносин між їх суб`єктами, характеру життєвої ситуації, яка вимагає застосування саме тих відповідних їй положень права, які на твердій публічній владній підставі неодмінно призведуть до правового, обґрунтованого, переконливого і справедливого вирішення життєвої ситуації (правового явища). У справі, що розглядається, місцевий суд дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, оскільки предметом оскарження є дії державної виконавчої служби, пов`язані з виконанням рішення суду, ухваленим в межах цивільної справи. До повноважень цього суду відноситься контроль за виконанням ухваленого ним судового рішення на стадії виконавчого провадження, зокрема й за діями державного виконавця. Апеляційний суд не може погодитись із таким висновком місцевого суду. Після надходження на виконання виконавчого листа № 2-665, виданого Миргородським міськрайонним судом державний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення. Відповідно до положень частини другої статті 19 Основного Закону України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавець повинен здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом, повинен вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Коли суд цивільної юрисдикції ухвалив рішення в межах предмета спору, а державний виконавець на стадії виконання цього рішення використав свої повноваження та здійснив передачу стягувачу спірного житлового будинку, то є підстави презюмувати, що в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, здійснює насамперед публічно-владні, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції. У цьому разі державний виконавець набуває статусу посадової особи - суб`єкта владних повноважень. Якщо суб`єкт владних повноважень порушує право чи законні інтереси, зокрема, фізичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, така фізична особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в побічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності. Звернення ОСОБА_1 , як особи, яка вважає свої права рішенням та діями державного виконавця, із позовом до суду цивільної юрисдикції як до суду, під час виконання рішення якого були допущені порушення її прав, не можна вважати зверненням до належного суду. Передусім така особа не належить до суб`єктів оскарження, бо не є ні стороною, ні іншим учасником виконавчого провадження, які відповідно до вимог статті 447 ЦПК України, частини першої статі 74 ЗУ «Про виконавче провадження» мають право оскаржити рішення державного виконавця до суду цивільної юрисдикції. Трактування положень частини першої статті 74 ЗУ «Про виконавче провадження» про те, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом, також орієнтує на розуміння їх таким чином, що якщо порядок оскарження дій чи рішень державного виконавця до суду загальної юрисдикції, не передбачений законом, то до цього суду скарги на дії державного виконавця не можуть подаватися. Натомість становище, в якому опинилася ОСОБА_1 , характер установлених спірних правовідносин, суб`єктний склад, зміст і правова природа дій та рішень державного виконавця у своїй сукупності дають підстави визнати, що спірні відносини виникли у сфері публічно-правових відносин, пов`язаних з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень. Відповідно до правил частини першої статті 287 КАС рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби також можуть бути оскаржені до адміністративного суду, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Висновок про необхідність застосування до описаних спірних правовідносин правил адміністративного судочинства випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої, другої статті 74 ЗУ «Про виконавче провадження» та ч. 1 ст. 287 КАС України. Отож, висновок місцевого суду про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, є помилковим. Цей суд належним чином не визначив характеру спору, суб`єктного складу правовідносин, предмета й підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшов хибного висновку щодо належності спору до його юрисдикції. Посилання місцевого суду на висновки Великої Палати Верховного Суду за наслідками касаційного перегляду судових рішень у справах № 755/10947/17, № 337/2535/2017, № 753/4348/17, є помилковими. Обставини справ № 755/10947/17, № 337/2535/2017, № 753/4348/17 не відповідають спірним правовідносинам, що виникли у спорі між сторонами даної справи. У справах, на які послався місцевий суд, відмовляючи АТ «Державний ощадний банк України» у закритті провадження, не оскаржувалися дії державного виконавця, а оскаржувалися дії реєстраторів. Апеляційним судом, відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, застосовано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17 з аналогічних правовідносин. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, у зв`язку із тим, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, рішення у справі підлягає скасуванню, а провадження у справі підлягає закриттю. Відповідно до ч. 5 ст. 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Апелянтом не подавалась до апеляційного суду заява про компенсацію витрат на оплату судового збору у зв`язку із необґрунтованими діями позивача, пов`язаними зі зверненням до суду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, відповідно до встановленого ст. 13 ЦПК України принципу диспозитивності, апеляційний суд позбавлений можливості відшкодувати судові витрати апелянта за відсутності відповідного клопотання з його боку. Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п.п. 3, 4, ст. 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" задовольнити. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 15 січня 2020 року - скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Миргородського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України", приватного нотаріуса Миргородського міського нотаріального округу Гіля Дмитра Володимировича, ОСОБА_2 про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень- закрити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: О.Ю. Кузнєцова Судді С.А. Гальонкін Л.М. Хіль