Постанова 4812 № 477/2669/19

18.05.20 22-ц/812/769/20 Єдиний унікальний номер справи 477/2669/19 Провадження №22-ц/812/769/20 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П. П О С Т А Н О В А іменем України 18 травня 2020 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого: Лисенка П.П., суддів: Самчишиної Н.В., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д., за участі: представника Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області - Мальченко К.С., переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області, яке ухвалене 16 грудня 2019 року, в приміщенні Жовтневого районного суду Миколаївської області під головуванням судді Полішко В.В., у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, в с т а н о в и л а: 23 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту постійного, безвиїзного проживання на території України станом на вересень 1991 року і по 2019 рік, яку обґрунтовувала наступним. Згідно до свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 02 квітня 2009 року, вона народилася в м. Миколаєві ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що в книзі реєстрації народжень 18 березня 1974 року зроблено відповідний актовий запис за №166. Її батьками зазначено: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Місцем її проживання було зареєстровано, будинок АДРЕСА_1 . 25 серпня 1991 року її було знято з реєстраційного обліку, а у вересні 1991 року вона повернулася до с. Котлярево, де знову стала проживати і проживає до часу звернення до суду з даною заявою, без реєстрації. Оскільки паспорт радянського зразка заявник втратила, а паспорт громадянина України своєчасно не оформила, 28 серпня 2019 року вона звернувся до Вітовського районного відділу управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області з заявою щодо видачі паспорта громадянина України у вигляді ID-card, однак їй відмовлено у документуванні паспортом громадянина України, з підстав відсутності документів, які б встановлювали її належності до громадянства України. Посилаючись на зазначені обставин, просила встановити факт її постійного проживання на території України станом на вересень 1991 року по 2019 рік. Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2019 року заяву задоволено повністю. Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області подало на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати і прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 в задоволенні заяви про встановлення факту. Апеляційна скарга вмотивована тим, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки заявник не довела належними та допустимими доказами факт свого проживання станом на 24 серпня 1991 року на території України, а надані нею докази, не є належними, оскільки не містять інформації щодо предмета доказування. Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права. Так, задовольняючи даний позов, суд 1 інстанції виходив з того, що судом встановлено факт постійного проживання заявника, станом на 24 серпня 1991 року, на території України, а тому заявник може реалізувати своє право на набуття громадянства України. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними. За Конституцією України, ст. 4, 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів. Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав. Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість. Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України. Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Рішення суду 1 інстанції у повній мірі відповідає виписаному. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом І інстанції, згідно актового запису від 18 березня 1974 року №166, зробленого Корабельним відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, ОСОБА_1 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Миколаєві, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим повторно 02 квітня 2009 року (а.с. 3). Відповідно до довідки Котляревської загальноосвітньої школи Жовтневого району Миколаївської області № 75 від 14 травня 2020 року (а.с. 64-65), ОСОБА_1 з 01.09.1981 року і по ІНФОРМАЦІЯ_2 навчалась в Котляревській середній школі Жовтневого району, а потім , продовжила навчання в інтернаті с. Берізки Кривоозерського району Миколаївської області. З Акту про фактичне проживання від 24 вересня 2019 року, складеного комісією у складі депутата сільської ради, спеціаліста з реєстрації, в присутності свідків, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з вересня 1991 року по теперішній час проживає по АДРЕСА_1 (а.с. 4). Хоча, як стверджує Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області, дані докази й безпосередньо не підтверджують факту проживання заявника в Україні на час здобуття нею незалежності, вони доводять його походження - народження і тісний зв`язок з Україною і конкретним населеним пунктом, а тому не можна стверджувати, що вони не є належними і не підтверджують обставин, що мають значення для правильного вирішення даної цивільної справи. Згідно з відповіддю Вітовського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Миколаївській області, ОСОБА_1 було відмовлено у видачі паспорта громадянина України у зв`язку з відсутністю документального підтвердження факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року (а.с. 5). У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (далі - Закон) є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Відповідно до пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року N 215громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У таких випадках, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року. Відповідно до частини першої статті 8 Закону особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво» або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Відповідно до пункту 25 Порядку для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами "а" - "в" пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях. У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. За такого, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення є законним, обґрунтованим та ухваленим на підставі повного об`єктивного і неупередженого розгляду і оцінки усіх наявних у справі доказів, якими підтверджено факт проживання заявника ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року та встановлення цього факту дає йому можливість реалізувати своє право на отримання паспорта громадянина України. В справі йдеться про встановлення факту, який дозволить заявнику ОСОБА_1 взагалі отримати документ, що посвідчує особу й визначить її правосуб`єктність, як громадянина України, так як іншого громадянства і документів, що посвідчують її особу - немає. Доводи апеляційної скарги про відсутність належних і допустимих доказів постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року є безпідставними, вони фактично зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанцій стосовно установлення обставин справи, які ніби не мають значення для її правильного вирішення, оскільки судом також установлено, що ОСОБА_1 народилася на території України. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідивши обставини справи, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 16 грудня 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий П.П. Лисенко Судді: Н.В. Самчишина Т.В. Серебрякова Повн ий текст постанови складено 18 травня 2020 року.