Постанова 4820 № 683/2424/19

УКРАЇНА ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ Справа № 683/2424/19 Провадження № 22-ц/4820/788/20 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2020 року м. Хмельницький Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Костенка А.М. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Грох Л.М. секретар судового засідання Кошельник В.М. з участю : відповідача-позивача ОСОБА_1 , її представника розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 683/2424/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 28 січня 2020 року в складі судді Завадської О.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом, виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, одержання права на спадкування, визнання недійним свідоцтва про право на спадщину за законом. Заслухавши доповідача, пояснення відповідача-позивача, її представника, перевіривши матеріали справи, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, суд в с т а н о в и в : У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом та просила ухвалити рішення, яким усунути їй, ОСОБА_2 , перешкоди у користуванні приватною власністю, шляхом визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , виселити ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла, а також стягнути з відповідача на її користь судові витрати. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, в обґрунтування якого вказувала, що у 2001 році поселилася у спірну квартиру АДРЕСА_1 , як дружина ОСОБА_3 , з яким перебували у не зареєстрованому шлюбі. При поселенні у квартиру перевезла туди свої власні меблі, які були перевезенні з Прибалтики. Відповідач-позивач вказувала, що до самого дня смерті проживала з ОСОБА_3 однією сім`єю, вони були пов`язані спільними правами та обов`язками, як подружжя. Зазначала, що належно піклувалася про чоловіка, хоч він тривалий час надмірно зловживав алкоголем і їй неодноразово доводилось його лікувати. Між ними були довірливі відносини, тому й не поставало питання реєстрації шлюбу чи складання заповіту на її ім`я. За життя ОСОБА_3 неодноразово її запевняв, що в цій квартирі вона буде доживати свого віку і ніхто її з даної квартири не виселить. Проте, офіційно так і не зареєстрували свої відносини. Після смерті ОСОБА_3 позивач ОСОБА_2 , оминувши її, як потенційного спадкоємця, успадкувала квартиру та намагається виселити її на вулицю. Оскільки іншого житла у ОСОБА_1 немає, їй фактично немає де проживати. Тому просила суд ухвалити рішення, яким встановити факт спільного проживання із ОСОБА_3 з 2001 року по день смерті останнього, визнати за нею право на спадкування, як спадкоємця першої черги, та визнати незаконним вищевказаний правовстановлюючий документ на успадковану ОСОБА_2 спірну квартиру. Рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 28 січня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Ухвалено усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні приватною власністю, шляхом визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 768 грн. 40 коп. судового збору. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 із спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу із 1997 року до дня смерті спадкодавця ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відмовлено ОСОБА_1 в праві на спадкування разом із спадкоємцем першої черги ОСОБА_3 , у визнанні недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Старокостянтинівського районного нотаріального округу Хмельницької області Мельник Л.П. 13 серпня 2019 року за р. № 721 після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , на ім`я ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 768 грн. 40 коп. судового збору. ОСОБА_1 не погодилася з таким рішенням суду, подала апеляційну скаргу. В скарзі ОСОБА_1 просить частково скасувати рішення суду, ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог первинного позивача - ОСОБА_2 , а її позовні вимоги задовольнити та визнати за ОСОБА_1 право на спадкування обов`язкової частки. Апелянт посилається на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Вказує, що суд правильно встановив обставини справи, зокрема, що з 1997 року весь час і по день смерті спадкодавця поживала разом з ним, як одна сім`я. Ці обставини підтвердили свідки, а також не заперечувала й сама ОСОБА_2 . Зазначає, що факт її проживання у спірній квартирі підтверджується відміткою про реєстрацію місця проживання в паспорті, а також довідкою відділу з питань реєстрації місця проживання виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради №1263/03-27/2019 від 05.09.2019. Також апелянт вказує, що є особою похилого віку й іншого житла, крім квартири, де проживала разом із ОСОБА_3 , немає. Однак встановивши вказані обставини, суд прийшов до неправомірного висновку про відмову в позові. У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 вважає рішення суду законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними. Зазначає, що вирішуючи спір, суд вірно становив обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердженя своїх вимог, зокрема, доказів перебування спадкодавця ОСОБА_3 в безпорадному стані, та відповідно необхідності догляду за ним. Навпаки, під час справи, було встановлено, що ОСОБА_3 не хворів важкими захворюваннями, самостійно себе обслуговував, не мав інвалідності, не перебував у безпорадному стані. Тому підстав для застосування положень ч. 2 ст. 1259 ЦК України та задоволення вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі не має. Заслухавши учасників справи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду в частині скасуванню з ухваленням нового судового рішення в цій частині з наступних підстав. У відповідності до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи. Так судом встановлено, що ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 30 травня 1994 року був одноособовим власником квартири АДРЕСА_1 . З 11 серпня 2001 року по даний час у вказаній квартирі зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 З 1997 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Спадщину після його смерті, яка складається з квартири АДРЕСА_1 , шляхом подання відповідної заяви нотаріусу прийняла його дочка ОСОБА_2 13 серпня 2019 року нотаріусом видано ОСОБА_2. Свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі чого остання є одноособовим власником даної квартири. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються сторонами. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Таким чином, встановивши, що право користування квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 було похідним від прав колишнього власника квартири ОСОБА_3 , членом сім`ї якого вона була, ОСОБА_1 чинить перешкоди власнику - ОСОБА_2 в користуванні квартирою, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 втратила право користування спірною квартирою та слід усунути перешкоди в користуванні квартирою з боку ОСОБА_1 для її власника. Також суд першої інстанції правомірно відмовив задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 та одержання відповідачем права на спадкування за померлим ОСОБА_3 разом зі спадкоємцем першої черги. Відповідно до ст.ст.1216-1218 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. Відповідно до ст. 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. За нормами ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Згідно ст. 1259 Цивільного кодексу України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Однак відповідачем ОСОБА_1 не надано і судом не здобуто належних та допустимих доказів, що спадкодавець ОСОБА_3 через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, а тому відсутні підстави для зміни черговості одержання права на спадкування після смерті ОСОБА_3 . При цьому доводи апеляційної скарги з посиланням на норми ст. 1241 Цивільного кодексу України про право апелянта на спадкування обов`язкової частки спадщини після смерті ОСОБА_3 є безпідставними. Відповідно до ст. 1241 Цивільного кодексу України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. За змістом вказаної норми закону вона може бути застосована лише при спадкування за заповітом, а в даному випадку спадкування здійснюється спадкодавцями за законом, а тому ст. 1241 Цивільного кодексу України не може бути застосована при вирішенні даного спору. З врахуванням викладеного доводи апеляційної в частині в частині необґрунтованості рішення суду про відмову в задоволенні зустрічного позову слід відхилити. Однак при вирішення позовних вимог про виселення відповідача зі спірної квартири колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті). При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності. Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Таким чином застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. В даному випадку суд вважає, що не є підставою для виселення колишнього члена сім`ї власника квартири, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Задовольняючи позов про виселення, суд формально підійшов до встановлення фактичних обставин справи, не врахував необхідність дотримання наведених вище вимог національного законодавства, наведених конвенційних норм та прецедентної практики Європейського суду з прав людини. У справі, що розглядається виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло. Зі справи вбачається, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї ОСОБА_3 . У подальшому право власності на житло в порядку спадкування набула позивач. При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, їй 71 рік, вона непрацездатна, отримує пенсію близьку до мінімальної, у неї на праві власності чи праві користування відсутнє будь-яке інше житло і в силу свого майнового стану, непрацездатності, похилого віку вона позбавлена можливості придбати інше житло, з 1997 року проживала в даній квартирі однією сім`єю зі спадкодавцем, з 2001 року набула права користування даною квартирою, зареєструвавши в ній за згодою спадкодавця своє місце проживання. Відповідач тривалий час проживала у квартирі (більше 20 років), приймала участь в утриманні квартири, оплаті комунальних послуг, ремонті майна, тобто ОСОБА_1 має тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом, незалежно від її правового режиму, що в своїй сукупності є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції. Виселення відповідача з квартири ставить під загрозу її соціальний статус, вона може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувалася з 2001 року. Крім того, виселення ОСОБА_1 , яка є непрацездатною особою похилого віку призведе до виникнення негативних для неї наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням її віку, стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії та її розміру, навіть наймання житла буде для відповідача надмірним тягарем. Отже права колишніх членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, пропорційним, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, які згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України мають враховуватись судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин. На вказані обставини суд першої інстанції в повній мірі уваги не звернув, дав неправильну оцінку всім обставинам справи, а тому рішення суду в частині задоволення позову про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові в цій частині з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи. Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 28 січня 2020 року в частині задоволення позову про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення: В позові ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 відмовити. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 18 травня 2020 року. Судді А.М. Костенко Р.С. Гринчук Л.М.Грох