Постанова 4807 № 337/2791/18

Дата документу 13.05.2020 Справа № 337/2791/18 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №337/2791/18 Головуючий у 1 інстанції Ширіна С.А. Провадження № 22-ц/807/1598/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2020 року у справі за позовом Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , треті особи - Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, КП «Наше місто», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- В С Т А Н О В И Л А: У червні 2018 року Запорізька міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи - Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Департамент з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради, КП «Наше місто», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. В позові зазначала, що Запорізька міська рада є власником гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок знаходиться на обслуговуванні КП «Наше місто». В кімнаті НОМЕР_1 вказаного гуртожитку зареєстрований відповідач ОСОБА_1 , який тривалий час в кімнаті не проживає, відомості про його місце знаходження невідомі, особистих речей в кімнаті немає, оплату за житлово-комунальні послуги не здійснює. Вважає, що у зв`язку з цим відповідач втратив право користування вказаною квартирою, оскільки без поважних причин не проживає в житловому приміщенні понад 6 місяців. Посилаючись на вказане, просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування вказаним житловим приміщенням та стягнути з нього понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 1762,00 грн. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2020 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1 . Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в які посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов залишити без задоволення. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що Розпорядженням голови Хортицької районної адміністрації Запорізької міської ради № 1679 від 18.06.2001 року за ним закріплено житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , в якому він проживав та був прописаний разом із матір`ю. В подальшому, квартира, в якій він проживав, набула номер 32 та на підставі рішення міськвиконкому № 540/3 від 27.12.2007 року йому виданий ордер № 7 від 22.01.2008р. на житлову площу у гуртожитку по АДРЕСА_5 . В матеріалах справи знаходиться відповідь на запит від 05.07.2018р. №01-71/463, що надана Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради. За відомостями департаменту з 11.09.2001р і по теперішній час він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 . Будь-які рішення власника майна або уповноваженого ним орану щодо зміни нумерації кімнат у гуртожитку в матеріалах цивільної справи відсутні. Яким чином кімната № НОМЕР_2 стала кімнатою № НОМЕР_1 судом першої інстанції, виходячи із принципу належності та допустимості доказів, не встановлено. На сьогоднішній час виданий йому на житлову площу у гуртожитку ордер № 7 від 22.01.2008р. у встановленому законом порядку недійсним не визнаний і не скасований. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вибірково підійшов до показів свідків, допитаних і ході судового слідства, надавши перевагу свідкам, заявлених представником позивача і які не є безпосередніми моїми сусідами. Проте, покази свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не відповідають наявним в матеріалах справи доказам. Запорізька міська рада надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не проживає в спірному житлі понад шість місяців без поважних причин, за комунальні послуги не сплачує, не несе інших витрат по утриманню житла, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщення. Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності територіальній громаді м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради. Згідно рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради № 494 від 26.08.2016р. гуртожиток знаходиться на обслуговуванні КП «Наше місто». За відповідачем ОСОБА_1 зареєстрована кімнаті № НОМЕР_1 вказаного гуртожитку та особовий рахунок № НОМЕР_3 (а.с.5), з якого вбачається, що за період з вересня 2016р. по квітень 2018р. заборгованість за послуги з утримання будинку та постачання газу становить 1124,38грн. (а.с.6) Згідно актів обстеження кімнати АДРЕСА_1 від 20.12.2017р, 16.01.2018р.,14.02.2018р., 21.03.2018р., складених представником КП «Наше місто» ЗМР Жванією Н.К. та мешканцями кімнат гуртожитку НОМЕР_6 ОСОБА_2 , НОМЕР_7 ОСОБА_3 , в кімнаті НОМЕР_1 проживав ОСОБА_1 , зі слів сусідів ОСОБА_1 не мешкає в кімнаті тривалий час. Місце знаходження його невідоме. Кімната зачинена. З особового рахунку № НОМЕР_3 , відкритого на кімнату НОМЕР_1 , вбачається, що з вересня 2016р. по теперішній час ОСОБА_1 не здійснює оплату за утримання будинку та прибудинкової території, газопостачання. За відомостями департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, місце проживання відповідача, зареєстроване за адресою: АДРЕСА_5 . Після зміни нумерації кімнат в гуртожитку розташованому в буд. АДРЕСА_1, кімната НОМЕР_2 перенумерована на кімнату НОМЕР_1 . При цьому, у відповідності з наведеною нормою та п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12.04.1985 р. за №2 «Про деякі питання, що виникли з практики застосування судами Житлового кодексу України», наймач або член його сім`ї втрачає право користування жилим приміщенням якщо він вибув на інше постійне місце проживання. Доказами вибуття можуть бути будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення іншого договору на невизначений строк, тощо) Правовий режим проживання у спірному приміщенні прирівняно до правового режиму житлових приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду, до мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються вимоги статей 71, 72 ЖК УРСР. Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Колегією суддів встановлено, що факт відсутності ОСОБА_1 за місцем його реєстрації за адресою: АДРЕСА_10 ) , підтверджено актами обстеження кімнати АДРЕСА_1 від 20.12.2017р, 16.01.2018р.,14.02.2018р., 21.03.2018р., складених представником КП «Наше місто» ЗМР Жванією Н.К. та мешканцями кімнат гуртожитку НОМЕР_6 ОСОБА_2 , НОМЕР_7 ОСОБА_3 та наданими показаннями свідків, допитаних в суді першої інстанції. З актів обстеження кімнати АДРЕСА_1 від 20.12.2017р, 16.01.2018р.,14.02.2018р.,21.03.2018р., вбачається, що ОСОБА_1 ,з тривалий час в кімнаті НОМЕР_1 за вищезазначеною адресою не проживає, про що свідчать сусіди ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Свідки, які були викликані за клопотанням позивача у судові засідання, підтвердили факт не проживання відповідача за вказаною адресою понад встановлені ст.71 Житлового кодексу України строки. Судом у рішенні встановлено, та підтверджено також показами свідка ОСОБА_3 , яка є членом будинкового комітету гуртожитку, що з 01.01.2014р. всі житлові приміщення будинку (гуртожитку) АДРЕСА_1 внаслідок проведеної інвентаризації, отримали нову нумерацію, кімната № НОМЕР_2 отримала номер 21, та з 2014р. почався процес оформлення нових ордерів на житлові приміщення, про що на загальних зборах, а також індивідуально, були повідомлені мешканці гуртожитку. Однак відповідач (апелянт) на контакт не виходив, незважаючи на те, що староста блоку намагався його розшукати та повідомити про цю обставину. Інші свідки, які були викликані судом за клопотанням позивача, також підтвердили вищевикладені обставини. Таким чином, твердження скаржника у апеляційній скарзі про те, що судом не встановлено, яким чином спірна кімната отримала новий номер, не відповідає дійсності, оскільки судом були дослідженні надані позивачем належні та допустимі докази та надано їх об`єктивну оцінку у рішенні. Колегією суддів не встановлено наявність поважних причин, з якими чинне законодавство України пов`язує можливість збереження житлового приміщення за ОСОБА_1 . Відомостей про те, що ОСОБА_1 цікавиться спірним житлом, або даних про те, що він звертався до правоохоронних органів або суду відносно захисту своїх житлових прав та інтересів не встановлено. Суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_1 , оскільки ОСОБА_1 не проживає в спірному житлі понад шість місяців без поважних причин, за комунальні послуги не сплачує, не несе інших витрат по утриманню житла, що є підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщення. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позову. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 15 травня 2020 року. Головуючий Судді: