Постанова Полтавський апеляційний суд № 524/6796/19

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 524/6796/19 Номер провадження 22-ц/814/1017/20Головуючий у 1-й інстанції Зоріна Д. О. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 травня 2020 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Головуючого судді: Бутенко С.Б. Суддів: Обідіної О.І., Прядкіної О.В. розглянув в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 09 січня 2020 року у складі судді Зоріної Д.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до редакції газети «Автограф», головного редактора газети «Автограф» Кацай ОСОБА_2 Олексійовича про захист честі, гідності та ділової репутації, в с т а н о в и в: У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до редакції газети «Автограф», ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, визнання недостовірною інформації, зобов`язання її спростувати, стягнення моральної шкоди. Позов мотивовано тим, що вона є політичним діячем та депутатом Кременчуцької міської ради Полтавської області. 15 серпня 2019 року в № 33 (981) газети «АVтограф» в рубриці «Кримінал» була розміщена стаття під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 ?», в якій зазначена, на її переконання, неправдива інформація, що не відповідає дійсності, порушує права, свободи позивача, ганьбить честь, гідність та її ділову репутацію. Вказувала на те, що внаслідок розповсюдження неправдивої інформації їй завдана моральна шкода яка полягає у душевних стражданнях у зв`язку із протиправною поведінкою по відношенню до неї, оскільки автором статті її зображено як особу яка порушує закон та останнім ставиться під сумнів законність джерела її доходу, якій вона витратила на поїздку за кордон у 2016 році. Посилаючись на викладене, просила суд визнати недостовірною та такою, що порушує немайнові права ОСОБА_1 опубліковану інформацію, зобов`язати редакцію газети « ІНФОРМАЦІЯ_3 » та головного редактора ОСОБА_3 у найближчому випуску газети з дня набрання рішенням у даній справі законної сили спростувати недостовірну інформацію у спосіб публікації під заголовком « ІНФОРМАЦІЯ_4 НЕДОСТОВІРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЩОДО ПІДДУБНОЇ» жирним шрифтом розміром 22 кегль в рубриці « ІНФОРМАЦІЯ_5 » тим же шрифтом, на тому ж місці шпальти, де містилась інформація, яка спростовується, з розміщенням наступного тексту: Публічно поширена ІНФОРМАЦІЯ_6 в газеті ««АVтограф» (Автограф) в рубриці « ІНФОРМАЦІЯ_5 » під заголовком « ІНФОРМАЦІЯ_2 ?» інформація не відповідає дійсності. Редакція газети не володіє будь-якими фактичними даними, які підтверджують наведену у даній статті інформацію. Відтак вважати недостовірною наступну інформацію, яка розміщена після слів «Як відомо, ОСОБА_4 кілька разів їздила в США. Вперше вона там побувала у 1016 році.», (далі - по тексту публікації). Під заголовком «СПРОСТУВАННЯ НЕДОСТОВІРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЩОДО ПІДДУБНОЇ» розмістити ту ж саму фотографію, що і в статті від 15.08.2019 року, того ж розміру (9,5х5,5 см) без будь-якого надпису на ній. У відшкодування моральної шкоди просила стягнути з редакції газети «Автограф» 200 000 грн. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 09 січня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка є публічною особою та відповідно межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації стосовно неї є значно ширшими. Інформація, яку вона просить спростувати не містить фактичних даних, які можливо перевірити, що принижують честь, гідність та ділову репутацію, а є узагальнюючою оцінкою автором наявної у нього інформації з метою доведення її до відома громадськості. Не погодившись з даним рішенням суду, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що редакція газети «Автограф» систематично поширює щодо неї інформацію, яка не відповідає дійсності, є відвертою брехнею та впливає на думку мешканців міста щодо неї. Вказує, що судом невірно визначено правову природу спірних правовідносин, не досліджено першоджерело поширеної інформації щодо наявності у неї коштів на поїздку до Америки, наявність кримінальних проваджень щодо неї та факту перебування її на посаді голови ревізійної комісії ОСББ, а поширена відповідачем інформація є неправдивими фактичними даними. Вважає, що поширена відносно неї інформація порушує її особисті немайнові права, зачіпає честь та гідність, завдає шкоди діловій репутації, а тому її порушені права підлягають судовому захисту шляхом визнання поширеної інформації недостовірною та спростування її. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 представник редакції газети «Автограф» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення як безпідставну, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступного. Частина третя статті 3 ЦПК України встановлює, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V Цивільного процесуального кодексу України. Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи (частина четверта статті 19, стаття 274 ЦПК). Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (частина перша статті 369 ЦПК). Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи (частина 13 статті 7 ЦПК). Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374, статті 375 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. По справі встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_6 серпня 2019 року в газеті «AVтограф» № 33 (981), видавець: Редакція газети «Автограф», головний редактор ОСОБА_3 , опубліковано статтю під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 » наступного змісту: «Як відомо, ОСОБА_4 кілька разів їздила в США. Вперше вона там побувала у 2016 році. Коли її запитали про гроші на поїздку, вона розповіла, що мала 120 гривень в банку … «Фінанси та Кредит». Звернемо увагу на кілька важливих моментів. По перше, ОСОБА_4 завжди скаржилася, що живе дуже бідно. І навіть квартиру оформила в довгострокову іпотеку. Тоді звідки в неї раптом з`явилося на рахунку так багато грошей? І чому вона їх так просто витрачає на мандрівку в Америку, замість погасити іпотеку? По друге, яким чином ОСОБА_4 повернули гроші з рахунку в той час, як тисячі українців чекали своєї черги? У зв`язку з цим нагадаємо, що за версією правоохоронців, одним із шляхів виводу грошей Нацбанку через «Фінанси і Кредит» були позики людям оточення ОСОБА_5 , як знають кременчужани, давно є саме такою людиною. Але є ще одна версія. Як відомо, ОСОБА_4 звинувачують в тому, що вона причетна до зникнення з рахунків ОСББ 200 тисяч гривень. Зникли ці гроші десь якраз в той час, коли ОСОБА_4 готувалася до першої поїздки в США. «Співпадіння? Не думаємо!» Разом із наведеною вище статтею, також опубліковано фотографію позивачки поряд з транспортним засобом та напис «У США ПІДДУБНА ШИКУВАЛА НА ОСОБА_6 АВТОМОБІЛЯХ». На час публікації статті ОСОБА_1 являлась депутатом Кременчуцької міської ради Полтавської області, була кандидатом в народні депутати та на посаду Кременчуцького міського голови, є присяжним засідателем Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недостовірною та спростування вищевказаної інформації, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що поширена в статті інформація не є твердженням про факти, а є оціночними судженнями, й не принижує честь, гідність та ділову репутацію позивачки, а особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого гарантовано статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частинами другою та третьою статті 34 Конституції України. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, які регулюють спірні правовідносини та правильно застосовано судом. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до Конституції України життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3). Згідно статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України). Аналіз статті 277 ЦК України дає підстави для висновку, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування, що згідно статті 9 Конституції України та статті 10 ЦПК України є частиною національного законодавства України та джерелом права. Разом з тим, згідно з частиною другою та третьою статті 34 Конституції України і статтею 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб. Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» означають право кожного вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації, крім випадків, визначених законом, коли обмеження цього права необхідно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (стаття 2 Закону від 16 листопада 1992 року № 2782-XII). Відповідно до статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо: 1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників); 2) вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України «Про звернення громадян»; 3) вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб`єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб; 4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього; 5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом; 6) законом передбачено звільнення або непритягнення до відповідальності за такі дії. За змістом статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Вказане відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Так, у рішенні від 10 серпня 2006 року (п. 41) Європейський суд з прав людини іще раз наводить такі основоположні принципи в цій сфері: (a) свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена (cf., Jersild v. Denemark, рішення від 23 вересня 1994, Series A no. 298, р. 23, п. 31; Janowski v. Poland [GC], no. 25716/94, п. ЗО, ECHR 1999-I; Nilsen and Johnen v. Norway [GC], no. 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII; and Fuentes Bobo v. Spain, no. 39293/98, п. 43, 29 лютого 2000); (d) межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, що виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб. Проте не можна стверджувати, що державні службовці свідомо піддають ретельному обстеженню кожне своє слово чи дію в тій самій мірі, як це роблять політики, і, отже, до них повинні застосовуватись ті самі механізми, що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного занепокоєння, що зробить вдалим виконання ними своїх завдань. Отже, може постати необхідність у їх захисті від образливих словесних нападок під час виконання ними своїх обов`язків (див. Janowski, п. 33, and Nikula v. Finland, no. 31611/96, п. 48, ECHR 2002-II); (e) повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (див. Lingens, cited above, р. 28, п. 46). Отже, право на власне тлумачення обставин справи є виявом реалізації конституційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є така інформація фактичним твердженням чи оціночним судженням. Судом першої інстанції вірно встановлено, що висловлювання автора статті не можна тлумачити як такі, що містять фактичні дані, з огляду на вжиті стилістичні прийоми та критичну оцінку подій, які мали місце в дійсності, а відтак поширена інформація не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості. Як особа, яка є депутатом місцевої ради, представником територіальної громади, позивачка має бути готова до підвищеного рівня критики, що виходить за межі допустимої критики та оцінки поведінки пересічного громадянина, та у разі незгоди з поданою читачам інформацією, має право на відповідь, викладення власного погляду на дискусійні проблеми з метою обґрунтування власної позиції та доведення помилковості висловлених у публікації суджень, надавши їм свою оцінку, що є іншим способом захисту особистих немайнових прав особи, відмінним від спростування недостовірної інформації судом. Фактів того, що спірна інформація про позивачку була поширена відповідачем з явним злим умислом, тобто з нехтуванням питання про її правдивість чи неправдивість, а не з метою доведення до громадськості особистих думок автора з приводу діяльності ОСОБА_1 , по справі не встановлено і суду не доведено. З огляду на викладене, оскільки в процесі судового розгляду не знайшли свого підтвердження факти порушення прав позивачки, які підлягають судовому захисту, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58). З огляду на встановлені фактичні обставини справи оскаржене рішення суду першої інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог процесуального права повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, дав належну оцінку доказам по справі, вірно встановив правовідносини сторін та застосував норми матеріального права, що їх регулюють, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване. Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 09 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: С.Б. Бутенко Судді: О.І. Обідіна О.В. Прядкіна