Постанова 4807 № 331/6315/17

Дата документу 06.05.2020 Справа № 331/6315/17 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 331/6315/17 Головуючий у 1-й інстанції: Жукова О.Є. Провадження №22-ц/807/621/20 Суддя-доповідач Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Путій Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Єренко Дмитра Віталійовича на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Запорізька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- В С Т А Н О В И В: У вересні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , треті особи Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Запорізька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Свої позовні вимоги, з урахуванням уточненої позовної заяви, позивач обґрунтувала тим, що вона зареєстрована та проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Крім неї в цій квартирі зареєстровані ОСОБА_2 (її батько), ОСОБА_3 (її донька) та ОСОБА_4 (її донька). Квартира перебуває у комунальній власності. ОСОБА_2 не проживає у квартирі тривалий час, що підтверджується довідкою від 14 серпня 2015 року № 1637 та актом обстеження від 11 вересня 2015 року, він не оплачує житлово-комунальні послуги, його особистих речей у квартирі немає, останній більше як десять років не виявляв бажання проживати у спірній квартирі. ОСОБА_2 з 26 березня 2005 року створив іншу сім`ю з ОСОБА_5 . Таким чином, вважала, що ОСОБА_2 у зв`язку з вищевказаними обставинами та на підставі статей 71, 72 ЖК УРСР втратив право користування спірною квартирою. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 за вказаною адресою. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Запорізька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено в повному обсязі. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушення норм процесуального права просила рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги акт Центру обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради від 11 вересня 2015 року в якому зазначено, що станом на вересень 2015 року ОСОБА_2 в спірній квартирі не проживає. Вказаний акт позивачка отримувала з метою призначення субсидії, яка призначається на зареєстрованих осіб. Крім того, не взято до уваги довідку Центру обслуговування абонентів № НОМЕР_1 Запорізької міської ради № 1637 від 14 вересня 2015 року в якій зазначено, що ОСОБА_2 з березня 2005 року не проживає у спірній кварирі. Вказані документи були підставою для призначення субсидії ОСОБА_1 , а тому відповідають дійсності і повинні бути враховані при винесенні рішення. ОСОБА_2 у заяві про перегляд заочного рішення у цій справі зазначає, що він не проживає у спірній квартирі з серпня 2015 року у зв`язку з тим, що між позивачкою та її співмешканцем виникли сварки, співмешканець погрожував йому, внаслідок чого він втратив право вільно та безперешкодно користуватися та проживати у спірній квартирі, проте, належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин ОСОБА_2 суду не надав. Водночас, суд першої інстанції не надав належної оцінки зазначеним обставинам справи. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачка перешкоджала відповідачу користуватися спірною квартирою, оскільки в грудні 2017 року змінила замки у квартирі, що свідчить про те, що відповідач з грудня 2017 року не проживає в спірній квартирі з поважних причин. При цьому, суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом 11 вересня 2017 року та просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, оскільки станом на 11 вересня 2017 року відповідач понад встановлені строки (стаття 71 ЖК УРСР) відсутній у спірній квартирі без поважних причин. Сам факт повернення відповідача в спірну квартиру без волі членів сім`ї, коли відповідач був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин є підставою для визнання ваідповідача таким, що втратив право на жилу площу. Відповідачем у справі не надано жодного доказу поважності причин не проживання його у спірній квартирі з серпня 2015 року (в заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 не заперечує факт непроживання у спірній квартриі з серпня 2015 року) та до дня подачі позову до суду (вересень 2017 року). До моменту звернення позивачки до суду жодних вимог, жодних претензій чи звернень від відповідача на адресу позивачки взагалі не надходило. Отже, на час звернення позивачки до суду ОСОБА_2 був відсутній у спірній квартирі понад встановлені строки без поважних причин, натомість суд першої інстанції не надав зазначеним обставинам належної оцінки, що свідчить про незаконність судового рішення. Відповідно до відзиву на апеляцйну скаргу ОСОБА_2 , зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю аба частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у грудні 2017 року позивач та її чоловік змінили замки у квартирі АДРЕСА_2 , після чого ОСОБА_2 більше не зміг потрапити до свого житла. Тобто, відповідач ОСОБА_2 перестав проживати та користуватися спірною квартирою з грудня 2017 року не з власної волі, а виключно внаслідок конфлікту та перешкоджання йому у цьому з боку позивачки та її чоловіка. Отже, встановлено, що між учасниками справи існують конфліктні відносини щодо користування квартирою, що є підставою для відмови у задоволенні позову. З такими висновками суду не можна погодитись, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 . За зазначеною адресою також зареєстровані доньки позивачки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( а.с. 6-7, а.с. 12, а.с. 17). Вказана квартира не приватизована, основним квартиронаймачем спірного житлового приміщення був відповідач ОСОБА_2 . Актом від 11 вересня 2015 року, складеним Центром обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради та затвердженим начальником цього центру Боевою ОСОБА_7 , а також посвідчених підписами свідків, підтверджується, що ОСОБА_2 , 1959 року народження, станом на час складання акту 11 вересня 2015 року у спірній квартирі не проживає (а.с. 9 т.1). Відповідно до довідки Єдиної абоненської служби Центру обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради від 14 вересня 2015 року підтверджується факт не проживання ОСОБА_2 , 1959 року народження з березня 2005 року у спірній квартирі. ( а.с. 8 т. 1 ). Відповідно до довідки Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Управління державної реєстрації відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькій області від 15 квітня 2020 року № 09/5.2-40 вбачається, що 26 березня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб, про що зроблено актовий запис № 121 (а.с. 163 т. 2). Факт реєстрації шлюбу 25 березня 2005 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_9 підтверджується також штампом у копії паспорта ОСОБА_2 (а.с. 162-163 ). Тобто, зазначені обставини свідчать про те, що з березня 2005 року відповідач ОСОБА_2 створив іншу сім`ю. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна вбачається, що дружині відповідача - ОСОБА_5 на праві приватної спільної часткової власності (1\3) частини належить квартира за адресою: АДРЕСА_3 , про що зроблено запис 10 лютого 2006 року (а.с. 160-161 т. 2 ). Відповідно до копії квитанцій вбачається, що за період 2015 -2017 років плату за комунальні послуги квартири за адресою: АДРЕСА_1 здійснювала позивачка ОСОБА_1 ( а.с. 98-104 т. 1 ) . Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у вересні 2017 року та посилається на ту обставину, що відповідач, який є її батьком на час подачі позову до суду, не проживає в спірній квартирі більше 12 років без поважної причини. В свою чергу, відповідач ОСОБА_2 в заяві про перегляд заочного рішення у зазначеній справі вказує на те, що до серпня 2015 року він користувався спірною квартирою, а з серпня 2015 року, після того, як до квартири вселився співмешканець його доньки, між ними виникли конфлікти та сварки, співмешканець погрожував йому. Внаслідок таких умисних винних дій позивачки та її співмешканця, ОСОБА_2 не мав можливості мешкати за місцем реєстрації. ( а.с. 154 т. 1). Отже, відповідач ОСОБА_2 не заперечує той факт, що він не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з серпня 2015 року через конфлікти, погрози, які виникли між ним та його донькою ОСОБА_1 і її співмешканцем. Згідно з статтею 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку. Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Згідно з статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці докази встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України). З позовної заяви вбачається, що предметом доказування у даній справі, що підтверджують заявлені вимоги, є з`ясування причин відсутності відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі понад встановлений законом строк по 11 вересня 2017 року (день подачі позову до суду), а факт відсутності з серпня 2015 року не заперечує сам відповідач. Актом від 11 вересня 2015 року, складеним Центром обслуговування абонентів №2 Запорізької міської ради та затвердженим начальником цього центру Боєвою Л.В., а також, посвідчених підписами свідків, підтверджується, що ОСОБА_2 , 1959 року народження станом на час складання акту 11 вересня 2015 року у зазначеній квартирі не проживає (а.с. 9 т. 1). Відповідно до довідки Єдиної абоненської служби Центру обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради від 14 вересня 2015 року підтверджується факт непроживання ОСОБА_2 , 1959 року народження з березня 2005 року у спірній квартирі ( а.с. 8 т. 1). Свідок ОСОБА_10 в суді першої інстанції пояснив, що він є першим чоловіком ОСОБА_1 і проживав у спірній квартирі разом з нею та їхньою донькою до 2014 року. За час його проживання з позивачкою відповідач ОСОБА_2 не проживав у спірній квартирі, так як створив іншу сім`ю та проживав зі своєю дружиною за її місцем реєстрації. Більш того, свідок пояснив, що особисто у спірній квартирі робив ремонт за власні кошти, при цьому, відповідач жодним чином не брав участі у поліпшенні житла. Ні він, ні позивачка жодним чином не чинили будь-яких перешкод відповідачеві у проживанні в спірній квартирі, ніяких сварок між ними не відбувалося. Після розлучення він навідувався до колишньої дружини, оскільки провідував спільну доньку ОСОБА_10 , проте, відповідача він у квартирі ніколи не бачив. Свідок ОСОБА_11 пояснила, що вона є сусідкою позивачки. Знає як позивачку, так і відповідача. Пояснила, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі понад 10 років. Жодних сварок між позивачкою та відповідачем вона ніколи не чула та не бачила, жодних суперечок з приводу проживання відповідача у спірній квартирі не було. Більш того, свідок зазначила, що відповідач ОСОБА_2 приходив до неї додому і спілкувався з її матір`ю ОСОБА_12 , просив не приходити її на судове засідання та не давати покази проти нього, а навпаки, щоб вона дала свідчення, що відповідач проживав у спірній квартирі. Свідок ОСОБА_11 пояснила, що такі дії відповідача були покликані тим, що її матір ОСОБА_12 свого часу надавали покази у судовому засіданні та підтвердила той факт, що відповідач дійсно не проживав у спірній квартирі більше 10 років та, що позивачка жодного разу не чинила перешкоди відповідачеві у проживанні в квартирі. Свідок пояснила, що її мати не змогла прийти у судове засідання, оскільки на день розгляду справи остання знаходилася у Польщі. Свідок ОСОБА_13 пояснила, що є сусідкою позивачки та знає її сім`ю багато років. Пояснила, що ніколи не чула та не бачила сварки між позивачкою, її чоловіками та відповідачем. Ніколи не бачила, щоб відповідач намагався потрапити до спірної квартири, а позивачка при цьому чинила останньому перешкоди. Більш того, свідок пояснила, що відповідач жодного бажання проживати у спірній квартирі ніколи не виявляв. Свідок ОСОБА_14 пояснив, що він є чоловіком ОСОБА_1 , одружилися вони у вересні 2016 року, а познайомились лише у січні 2016 року у друзів. Зазначив, що з часу, як він став проживати у спірній квартирі з позивачкою, відповідач у спірній квартрі не проживав та жодного разу не навідувався і не просив позивачку надати йому змогу проживати у спірній квартирі. Між позивачкою, ним та відповідачем не було ніяких неприязних стосунків. Він ніколи не погрожував йому. Позивачка поміняла замки на вхідних дверях квартири лише у грудні 2017 року, коли справа знаходилася в провадженні суду. При цьому, починаючи з дня, коли позивачка з ним познайомилась, і до дня коли позивачка змінила замки, відповідач не з`являвся у спірній квартирі. Вказані покази свідків жодним чином не спростовані ані відповідачем, ані свідками з боку відповідача. Отже, всі покази зазначених свідків є по своїй суті логічними та послідовними. Жодні пояснення, які надавалися свідками не протирічили один одному. Проте, суд при ухваленні рішення взагалі не взяв їх до уваги та ненадав належної оцінки відповідно до положень статті 89 ЦПК України. Колегія суддів не погоджуєжться з висновком суду першої інстанції, що акт Центру обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради від 11 вересня 2015 року не є належним доказом не проживання в спірній квартирі відповідача. Судом не було враховано, що вказаний акт було отримано позивачкою для отримання субсидії. Так, відповідно до п. 7 Постанови Кабінету Міністрів України № 848 «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива» (в редакції, яка діяла на момент складання акту) субсидія розраховується виходячи з кількості зареєстрованих у житловому приміщенні ( будинку) осіб ( осіб, які фактично проживають), яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги, у тому числі осіб, призваних на строкову військову службу. Саме, у зв`язку з тим, що відповідач не проживав у спірній квартирі, проте був у ній зареєстрований позивачка ОСОБА_1 була вимушена звернутись для отримання субсидії, а для її отримання позивачка викликала відповідну службу, яка склала акт про відсутність проживання відповідача. Також суд першої інстанції не взяв до уваги довідку Єдиної абоненської служби Центру обслуговування абонентів № 2 Запорізької міської ради від 14 вересня 2015 року № 1637, проте, не обгрунтував в оскаржуваному рішенні, які саме сумніви викликала зазначена довідка та чому вона не приймається судом як належний доказ. Натомість, в зазначеній довідці було зазначено, що ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з березня 2005 року, містить підпис спеціаліста цього центру ОСОБА_15 , директора ОСОБА_16 , скріплена печаткою. Довідка видана для пред`явлення до УПСЗН. В заяві про перегляд заочного рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2018 року ОСОБА_2 підтверджує факт не проживання в спірній квартирі з серпня 2015 року, що узгоджується зі змістом вищезазначеної довідки про не проживання відповідача у спірній квартирі. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, відповідач з 25 березня 2005 року створив іншу сім`ю, зареєстрував шлюб з ОСОБА_9 , яка проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , та 1/3 частка якої належить їй на праві приватної спільної часткової власності. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що відповідач не проживає разом зі своєю дружиною однією сім`єю в зазначеній вище квартирі, останній суду не надав. Посилання відповідача ОСОБА_2 про те, що з серпня 2015 року він не проживає у спірній квартирі з поважних причин, так як позивачка та її співмешканець вигнали його з квартири, погрожували йому, наносили травми та синці не заслуговують на увагу, оскільки відповідач не надав належних доказів, як то звернення до поліції з відповідними заявами, також відсутні будь-які висновки судово-медичної експертизи з приводу зазначених питань. Беззаперечним доказом того, що ОСОБА_2 ніколи не цікавився житлом, є той факт, що до моменту звернення позивачки до суду, останній не звертався до суду з приводу порушення його прав. Більш того, суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що в матеріалах справи містяться численні квитанції про сплату саме позивачкою за житлово -комунальні послуги спірної квартири, а не відповідачем. Отже, посилання ОСОБА_2 на ту обставину, що ОСОБА_1 та її співмешканець начебто чинили перешкоди відповідачу у користуванні спірною квартирою, не підтверджено жодними належними та допустимими доказами такої поведінки позивачки та її співмешканця, а також не надано жодного рішення компетентного органу, де б ця інформація була зазначена за період до моменту звернення позивачки до суду. Висновок суду першої інстанції, який було покладено в основу судового рішення про те, що відповідач ОСОБА_2 перестав проживати та користуватися спірною квартирою з грудня 2017 року не з власної волі, а виключно внаслідок конфлікту та перешкоджання у цьому з боку позивачки та її чоловіка, що у грудні 2017 року позивачка змінила замки у квартирі, після чого відповідач більше не зміг потрапити до спірної квартири, що свідчить про те, що ОСОБА_2 покинув квартиру з поважних причин, не береться апеляційним судом до уваги, оскільки суд відповідно до положень ч. 1 статті 13 ЦПК України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом 11 вересня 2017 року та просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірної квартирою понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки без поважних причин, тобто, за період його непроживання у квартирі понад шість місяців до 11 вересня 2017 року. Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірності поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Оскільки, з матеріалів справи вбачається, що до звернення позивачки до суду (11 вересня 2017 року) відповідач ОСОБА_2 був відсутній у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин та забажав вселитися у спірну квартиру лише в грудні 2017 року, всупереч волі членів сім`ї, тобто, коли справа вже знаходилася в провадженні суду про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції у порушення вищевказаних вимог закону фактичні обставини у справі, від яких залежить правильність вирішення спору, встановив не вірно, належним чином не надав оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 у 2005 році добровільно залишив спірну квартиру, створив іншу сім`ю та з цього часу у ній не проживав, не сплачував за комунальні послуги, до грудня 2017 року не виявляв наміру проживати у ній, хоча зазначені обставини підтверджені наявними у справі належними та беззаперечними доказами, тобто, позивачкою доведено факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки (понад 6 місяців) без поважних причин, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку, що позов в частині усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом зняття з реєстрації ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, оскільки за змістом ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-1V, 11.12.2003 року (з подальшими змінами та доповненями) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Тобто, само по собі вказане рішення є підставою для зняття з реєстрації ОСОБА_2 . Викладене дає підстави для висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2019 року у цій справі скасувати. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Запорізька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити частково. Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 13 травня 2020 року. Головуючий, суддяСуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.