Постанова КЦС ВС № 640/15833/16-ц

Постанова Іменем України 06 травня 2020 року м. Київ справа № 640/15833/16-ц провадження № 61-44536св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова, у складі судді Шмадченко С. І., від 29 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області, у складі колегії суддів: Бровченко І. О., Колтунової А. І., Кружиліної О. А., від 07 серпня 2018 року. Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою. Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона на підставі іпотечного договору № 1076, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І., є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаному приміщенні зареєстровані відповідачі, які у родинних стосунках з нею не перебувають, права користування відповідно до положень статті 405 ЦК України та частини першої статті 156 ЖК Української РСР не мають, спільного господарства не ведуть, угод про порядок користування цим приміщенням не укладали, за комунальні послуги не сплачують, чим порушують її права як власника, зокрема щодо розпорядження належним їй майном. Із урахуванням зазначеного, уточнивши позовні вимоги, позивач просила позов задовольнити, визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є власниками спірної квартири, без згоди ОСОБА_1 проживають у спірній квартирі, створюють перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні своїм майном. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в силу положень пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню, оскільки доказів того, що ОСОБА_2 належним чином була повідомлена про день та час розгляду справи 29 листопада 2017 року матеріали справи не містять. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування. Відповідачі не є членами сім`ї позивача, створюють останній перешкоди у здійсненні права власності. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 не була належним чином повідомлена про судове засідання суду першої інстанції 29 липня 2017 року, в якому було ухвалено оскаржуване судове рішення, розглянув справу в порядку спрощено провадження, питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження при відкритті провадження не розглядалося. При вирішенні спору судами не надано належної оцінки обставинам справи, які свідчать про те, що при укладенні договору іпотеки на ОСОБА_2 зі сторони її чоловіка чинився психологічний тиск, останній спонукав до укладення договору іпотеки всупереч її волі. Також судами не враховано, що в іншому судовому процесі розглядаються цивільні справи № 640/3418/16-ц та № 640/11483/17 (про вселення ОСОБА_2 ), які мають значення для вирішення цієї справи. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 квітня 2020 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 640/15833/16-ц розподілено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, призначено до судового розгляду колегію у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на підставі іпотечного договору № 1076 від 23 квітня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І., є власником квартири АДРЕСА_1 . Право власності набуто шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно № 105778088. Згідно з відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС України у Харківській області від 20 жовтня 2016 року відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 зареєстровані у належній позивачу квартирі. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є і не були членами сім`ї ОСОБА_1 . Позиція Верховного Суду Частинами першою-третьою статті 400 ЦПК України (тут і надалі у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Усталена практика Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР(постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15). Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України). Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2018 року у справі № 640/3418/16-ц, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2019 року та постановою Верховного Суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсними правочинів, скасування державної реєстрації - відмовлено. Судовими рішеннями встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 12 січня 1999 року, виданого виконавчим комітетом Харківської міської ради, та договору дарування частини квартири від 29 вересня 2008 року ОСОБА_2 була власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . З метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 23 квітня 2014 року, на підставі якого відповідачі отримали від позивача грошові кошти в сумі 605 120, 00 грн, що на момент укладення договору позики за згодою сторін складало еквівалент 49 600, 00 доларів США, 23 квітня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І., реєстраційний № 1076, за умовами якого ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . У справі, що розглядається, новий власник, який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, заявив про наявність перешкод у користуванні своєю власністю, оскільки в ній зареєстровані відповідачі, які відмовляються виселятися з квартири. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. прийнято 02 червня 2016 року рішення № 29878666, яким вирішено провести державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 . Скасовуючи рішення суду першої інстанції з підстав порушення норм процесуального права та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог іпотекодержателя, апеляційний суд, фактично погодившись із висновком районного суду по суті вирішення спору, виходив із того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 321, 391 ЦК України. Судом апеляційної інстанції залишено поза увагою, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя ОСОБА_1 була обізнаною про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2 , зокрема про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто мала можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою. Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останньої на користування майном. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику. Тобто, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі. Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19). Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог, апеляційний суд вищевказаного не врахував, дійшов неправильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, керуючись лише положеннями статті 391 ЦК України. Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, поведінку учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням, слід відмовити. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, постанова апеляційного суду у частині задоволення позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 826 (вісімсот двадцять шість) грн 80 коп. за подання апеляційної скарги та судовий збір у розмірі 1 102 (одна тисяча сто дві) грн 40 коп. за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович