Постанова КЦС ВС № 715/856/16-ц

Постанова Іменем України 29 квітня 2020 року м. Київ справа № 715/856/16-ц провадження № 61-12481св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач -ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року в складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Одинака О. О., Яремка В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання договору дарування недійсним. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 22 квітня 2012 року між ним та його сином ОСОБА_2 укладений договір дарування, за умовами якого він подарував останньому житловий будинок АДРЕСА_1 . Зазначав, що він є особою похилого віку, має хронічні захворювання, залишився один, у зв`язку із чим потребує постійного догляду та сторонньої допомоги. Його син, запропонував йому догляд, матеріальну допомогу та попросив подарувати йому спірний житловий будинок, пообіцявши при цьому виділити йому дві кімнати в житловому будинку для проживання, піклуватися та доглядати за ним довічно, на що він погодився. При укладанні договору дарування він не усвідомлював його наслідків, а саме - переходу права розпорядження майном до відповідача, не надавав значення змісту договору і вважав, що відповідач повинен доглядати за ним довічно. Після укладання договору дарування відповідач здійснював за ним відповідний догляд. Проте, протягом майже трьох років відповідач за ним не доглядає, не турбується про його здоров`я, а навпаки вимагає від нього пенсію, ображає, заявляє, щобудинок йому не належить і він не має ніякого права на проживання і користування цим майном, погрожував фізичною розправою. Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати договір дарування від 22 квітня 2012 року, укладений між ним та ОСОБА_2 недійсним з підстав, передбачених статтями 228, 229, 233 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України). У червні 2016 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 звернулись до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Стерченської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету, визнання недійсними свідоцтва про право власності та договору дарування житлового будинку. Зустрічні позовні вимоги мотивували тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 , який їхній батько ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 , належав колгоспному двору, членами якого були ОСОБА_1 - голова двору, ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , а тому кожному з них належить по 1/7 частині спірного будинку. Крім того, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх мати та дружина позивача за первісним позовом ОСОБА_7 , після смерті якої відкрилась спадщина на 1/7 частини зазначеного вище будинку. Незважаючи на це, рішенням виконавчого комітету Стерченської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 29 березня 2012 року право власності на спірний будинок визнано за ОСОБА_1 та на підставі цього рішення 19 квітня 2012 року йому видано свідоцтво про право власності на зазначене вище нерухоме майно. Вважають, що оформивши на себе право власності та подарувавши ОСОБА_2 спірний житловий будинок, ОСОБА_1 порушив їхнє право на це майно. Посилаючись на викладене, позивачі за зустрічним позовом, просили визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Стерченської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 29 березня 2012 року № 13 про визнання права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 квітня 2012 року, видане виконавчим комітетом Стерченської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 22 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 червня 2016 року первісний та зустрічний позови об`єднано в одне провадження. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 серпня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування житлового будинку укладений ним під впливом помилки і він мав намір укласти договір довічного утримання. Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та безпідставності. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що фактична передача позивачем відповідачу житлового будинку за оспорюваним договором відбулася до укладення договору дарування, певний час після його укладення сторони не проживали разом, спірний будинок не був єдиним житлом позивача. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог не оскаржувалось. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи ухвалу апеляційного та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходила з того, що апеляційний суд не перевірив наявність чи відсутність неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло б на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, чи підтверджуються такі обставини потребою позивача у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; чи була фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірному житловому будинку після укладення договору дарування. Останньою постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 задоволено. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 01 серпня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним внаслідок помилки скасовано. Позов ОСОБА_1 , задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 23 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Чернівецької області Тимофтій Л. М. за реєстровим №

523. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що при укладенні договору дарування волевиявлення позивача не було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного йому майна на користь обдарованого ОСОБА_2 , а тому рішення суду в частині відмови в задоволенні первісного підлягає скасуванню. Такого висновку апеляційний суд дійшов з врахуванням того, що на момент укладання оспорюваного договору позивач був особою похилого віку, у зв`язку із чим потребував догляду й сторонньої допомоги, при цьому після укладення договору постійно проживав у спірному житловому будинку, який є його єдиним житлом. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи У лютому 2018 року ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зазначає, що звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 просив визнати оспорюваний договір дарування недійсним з підстав, передбачених статтями 228, 229, 233 ЦК України, які є взаємовиключними, на що апеляційний суд уваги не звернув. Крім того, апеляційним судом зазначено, що оспорюваний правочин вчинений позивачем під впливом помилки, проте не враховано, що в суд першої інстанції позивач особисто підтвердив, що нотаріус роз`яснювала йому зміст договору, наслідки його підписання, при цьому текст договору було прочитано нотаріусом позивачу, після чого надано для ознайомлення. Крім того, зазначає, що апеляційний суд не врахував висновки та мотиви з яких було скасовано судом касаційної інстанції попереднє судове рішення апеляційного суду, не встановив чи потребував позивач постійного догляду та сторонньої допомоги. Апеляційним судом зазначено про те, що подарований житловий будинок був єдиним житлом позивача, при цьому не враховано, що до спірного житлового будинку позивач переїхав після укладання оспорюваного правочину, до цього часу він проживав в іншому населеному пункті. У квітні 2018 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому зазначає про безпідставність її доводів та правильність висновків апеляційного суду про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування. Зазначає, що доводи касаційної скарги про те,що позивач не визначився з підставою визнання недійсним договору дарування спростовуються як рішенням суду першої інстанції, так і постановою апеляційного суду, оскільки в судовому засіданні було встановлено, що позивач оспорює договір дарування саме з підстав вчинення ним цього правочину під впливом помилки. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не враховано висновків, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року спростовуються змістом оскаржуваної відповідачем постанови апеляційного суду. Посилання відповідача на те, що фактична передача житлового будинку відбулася до укладання договору дарування та на те, що позивач переїхав до спірного будинку після укладання договору дарування, спростовуються матеріалами справи. Так, позивач проживав в іншому населеному пункту в будинку своєї другої дружини, який за заповітом, після її смерті успадкував відповідач. Позивач мав намір залишити в спадок йому і спірний будинок, але тільки після його смерті та за умови його утримання та догляду відповідачем, що свідчить про те, що він не усвідомлював наслідків оспорюваного правочину. Після смерті своєї другої дружини він дійсно місяць проживав в її будинку, після чого переїхав у спірний житловий будинок, в якому жив разом з відповідачем. ОСОБА_2 доглядав за ним та господарством. Проте, після другого одруження поведінка відповідача різко змінилась, він вигнав позивача з будинку та заявив, що він не має на нього права. Освідомивши, що він вчинив правочин, не усвідомлюючи його правову природу, позивач звернувся до суду з цим позовом. Рух справи у суді касаційної інстанції У березні 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 передано судді Коротуну В. М. Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року, витребувано цивільну справу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу. Зупинено дію постанови апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року справупризначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ). Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року підлягає розгляду Верховним Судом в порядку та за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції чинній на час її подання, тобто до 08 лютого 2020 року. Згідно з частиною другою статті 389 далі -ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи Судами встановлено, що 22 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_2 укладений договір дарування, за яким ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 . Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що оспорюваний договір дарування укладено ним внаслідок помилки відносно наслідків правочину, оскільки син обіцяв доглядати його довічно, також під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах. Крім того, в спірному будинку на момент укладення договору дарування проживала неповнолітня ОСОБА_10 , однак договір укладено без згоди органу опіки та піклування. Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач підтвердив, що оспорюваний договір дарування укладено ним внаслідок помилки, саме наявність чи відсутність цієї підстави встановлювалась апеляційним судом, під час нового розгляду справи. Нормативно-правове обґрунтування Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Враховуючи наведене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житловому приміщенні після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203, 229 та 717 ЦК України в сукупності вважаються правильно застосованими. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року, в редакції чинній на час подання первісного позову та розгляду справи судом першої інстанції, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, в редакції чинній на час подання первісного позову та розгляду справи судом першої інстанції, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року в редакції чинній на час подання первісного позову та розгляду справи судом першої інстанції, доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року в редакції чинній на час подання первісного позову та розгляду справи судом першої інстанції, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Аналогічні положення передбачені і ЦПК України, чинному на час перегляду справи апеляційним судом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначав, що він помилився щодо природи оспорюваного правочину, оскільки зважаючи на свій вік, стан здоров`я, потребу у догляді й утриманні та домовленість з сином, вважав, що ним укладено договір довічного утримання, а не договір дарування. Вирішуючи спір, з огляду на встановлені фактичні обставини та умови договору, апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків про доведеність заявлених позовних вимог. Доводи касаційної скарги про те, що позивач фактично передав спірний житловий будинок у володіння відповідача до укладання договору дарування, спростовуються поясненнями свідків та позивача, які підтвердженні наявними у матеріалах доказами. Аргументи касаційної скарги про те, що позивач не проживав у спірному будинку також спростовуються матеріалами справи, оскільки позивач переїхав до будинку після смерті своєї другої дружини у травні 2012 року, тоді як договір дарування укладений у квітні 2012 року. Позивач пояснив, що завершивши справи після смерті дружини переїхав до належного йому будинку, в якому проживав з відповідачем, який тривалий час доглядав за ним. Ці обставини не спростовані відповідачем. Посилання заявника на те, що позивач не визначився з підставою позову, спростовуються змістом постанови апеляційного суду, в якій зазначено, що колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність тверджень позивача про укладення договору дарування будинку під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України є взаємовиключними з підставами для визнання правочину недійсним згідно з вимогами статті 233 ЦК України. Проте, в позовній заяві і в судовому засіданні першої та апеляційної інстанцій позивач стверджував, що помилявся щодо наслідків правочину, оскільки бажав укласти договір довічного утримання, тобто апеляційний суд обґрунтовано визнав оспорюваний договір дарування недійсним саме з цих підстав. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не враховані висновки та мотиви з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду, є безпідставними, оскільки апеляційний суд, з урахуванням висновків, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року, належно дослідив, проаналізував та надав відповідну правову оцінку обставинам щодо віку позивача, його стану здоров`я та потреб у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі, а також наявності у позивача спірного житла як єдиного, відсутності фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірному будинку після укладення договору дарування. Інші доводи касаційної скарги були предметом оцінки судів попередніх інстанцій під час розгляду справи, зокрема, суду апеляційної інстанції, який за результатами апеляційного перегляду справи, виклав свої висновки щодо оцінки цих доводів у мотивувальній частині ухваленого судового рішення. При цьому такі доводи зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року залишити без змін. Поновити дію постанови апеляційного суду Чернівецької області від 10 січня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик