Постанова 4801 № 125/1857/18

Справа № 125/1857/18 Провадження № 22-ц/801/838/2020 Категорія: 23 Головуючий у суді 1-ї інстанції Хитрук В. М. Доповідач:Оніщук В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 травня 2020 рокуСправа № 125/1857/18м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Оніщука В.В. (суддя - доповідач), суддів: Копаничук С.Г., Медвецького С.К., з участю секретаря судового засідання: Богацької О.М., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Приватна агрофірма «Вікторія», розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Хитрука В.М., в залі суду, в с т а н о в и в: У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Приватної агрофірми «Вікторія» про визнання недійсним договору оренди землі. Позовні вимоги мотивовано тим, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 1,8263 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Каришківської сільської ради Барського району Вінницької області. 15 серпня 2014 року між ним та Приватною агрофірмою «Вікторія» укладено договір оренди належної йому земельної ділянки, однак ОСОБА_1 стверджує, що вказаний договір він не підписував і не мав наміру на його укладення, про існування договору дізнався вже після його реєстрації. З огляду на вище наведене, а також посилаючись на порушення його права власності, позивач просив визнати недійсним договір оренди землі від 15 серпня 2014 року, укладений між ним та Приватною агрофірмою «Вікторія», щодо земельної ділянки площею 1,8263 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Каришківської сільської ради Барського району Вінницької області, а також стягнути з Приватної агрофірми «Вікторія» на його користь понесені судові витрати. Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності і відповідне клопотання про його поновлення позивачем не заявлено, що є підставою для відмови у позові. Вирішено питання розподілу судових витрат. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, вказуючи, що оскаржуване рішення постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, і за неповного з`ясування обставин справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 договору оренди не підписував і про його існування дізнався лише в січні 2017 року, при цьому перебіг позовної давності починається не з моменту підписання договору, а з моменту коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права. З підстав викладених у апеляційній скарзі, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги в повному обсязі, а також вирішити питання розподілу судових витрат. На апеляційну скаргу представником відповідача подано відзив, у якому з посиланням на безпідставність поданої апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, при цьому у поданій заяві просили розгляд справи провести у їх відсутність В судове засідання відповідач не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, при цьому у поданому відзиві представник Приватної агрофірми «Вікторія» просив розгляд справи провести у його відсутність. Суд, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону не відповідає. Так, судом першої інстанції встановлено, що згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН № 123597 від 30 вересня 2004 року позивачу ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 1,8263 га, кадастровий номер 0520282000:02:002:0096, яка знаходиться на території Каришківської сільської ради Барського району Вінницької області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, 27 грудня 2014 року державним реєстратором Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області Загребельним Дмитром Миколайовичем зареєстровано договір оренди зазначеної земельної ділянки від 15 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та Приватною агрофірмою «Вікторія», строком на 20 років. Відповідно до висновку почеркознавчої експертизи № 277 від 23 жовтня 2019 року підпис у графі «Підписи сторін Орендодавець:» у договорі оренди землі від 15 серпня 2014 року, який укладено між ОСОБА_1 , як орендодавцем, з однієї сторони та приватною агрофірмою «Вікторія», як орендарем, з другої сторони, виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу було відомо про існування оскаржуваного договору оренди земельної ділянки ще з 2013 року, оскільки відповідач належним чином виконував взяті на себе зобов`язання та виплачував позивачу орендну плату згідно із договором оренди від 15 серпня 2014 року. Однак суд апеляційної інстанції не погоджується з вказаним висновком суду з таких підстав. Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше. Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав. Вказаний висновок зроблений Верховним Судом у справі № 145/1089/17 (провадження № 61-45521ск18) постанова від 13 лютого 2019 року, у справі №394/518/17 постанова від 03 жовтня 2019 року, у справі № 626/2679/18 постанова від 26 грудня 2019 року та у справі №136/35/18 постанова від 20 лютого 2020 року. З огляду на викладене, висновок суду першої інстанції про те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, тобто саме з 15 серпня 2014 року, оскільки позивач отримував плату за користування землею, є таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення від його імені договору. Позивач ОСОБА_1 стверджує, що про існування оскаржуваного договору він дізнався в січні 2017 року коли виявив намір укласти договір оренди із СТОВ «Подільська зоря», який стало неможливим зареєструвати, оскільки в реєстрі містилась інформація про інше речове право. З огляду на наведене, факт обізнаності у січні 2017 року ОСОБА_1 про існування оспорюваного договору оренди землі і є початком перебігу строку позовної давності. Отже, суд першої інстанції дійшов до помилково висновку, що позивачем пропущено строки позовної давності для захисту свого цивільного права та інтересу. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 , як на підставу визнання недійсним договору оренди землі від 15 серпня 2014 року, що укладений між ним та Приватною агрофірмою «Вікторія», вказував на факт не підписання спірного договору оренди землі, що свідчить про відсутність його волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Відповідно до пункту «в» частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно вимог статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Статтею 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі. Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Як вбачається з висновку судово-почеркознавчої експертизи № 277 від 23 жовтня 2019 року, підпис у графі «Підписи сторін Орендодавець:» у договорі оренди землі від 15 серпня 2014 року, який укладено між ОСОБА_1 , як орендодавцем, з однієї сторони та приватною агрофірмою «Вікторія», як орендарем, з другої сторони виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою. Таким чином, спірний договір укладений від імені орендодавця підписаний не ОСОБА_1 , а іншою особою, тобто спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним. Вказані обставини залишились поза увагою суду першої інстанції. Фактично судом допущено однобічність у дослідженні доказів та не перевірено усіх обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень. Судом не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом першої інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхового вирішення спору. Щодо тверджень представника відповідача, викладених у поясненнях на апеляційну скаргу, про те, що позивач отримував орендну плату і кошти за укладення договору, то у поданій заяві позивач заперечує вказані обставини, навівши при цьому відповідні обгрунтування щодо недостовірності наданих відомостей і касових ордерів. Також, не заслуговують на увагу посилання на те, що фактично викладені у позовній заяві доводи, є доводами не позивача, а його представника, оскільки останній при розгляді справи представляє саме інтереси свого довірителя, при цьому інші дії адвоката не є предметом розгляду у даній справі. Щодо аргументів про те, що підставою встановлення експертним висновком того, що договір підписано не позивачем, можуть бути зміна підпису чи експертна помилка, то суд звертає увагу на те, що відповідачем не було заявлено клопотання про призначення повторної експертизи, а аргументи про недобросовісне ставлення працівників Приватної агрофірми «Вікторія» взагалі є такими, що не можуть спростовувати доводи позивача про недійсність оспорюваного правочину. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи наведені обставини, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення Барського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2020 року скасуванню з постановленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Позивач просить розподілити судові витрати по справі, а саме: 704,8 грн. судового збору за подання позовної заяви, 2250,24 грн. судових витрат на проведення експертизи, 1057,21 грн судового збору за подання апеляційної скарги, 10000 грн. витрат на правову допомогу в суді першої інстанції та 5000 грн. судових витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Позивачем та його представником не надано до суду першої інстанції детального опису виконаної роботи на суму 10000 грн., а поданий до суду апеляційної інстанції розрахунок витрат на правничу допомогу на суму 5040 грн. не підтверджує факту оплати цих послуг позивачем. Отже, вимоги про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу адвоката є не підтвердженими, оскільки у матеріалах справи відсутні докази надання позивачу адвокатських послуг у суді першої та апеляційної інстанцій із детальним описом виконаної роботи, їх вартості та фактичної сплати позивачем цих коштів. За вказаних обставин, із ПАФ «Вікторія» слід стягнути на користь ОСОБА_1 704,8 грн. судового збору за подання позовної заяви, 2250,24 грн. судових витрат на проведення експертизи, 1057,21 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, а всього 4012,25 грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Барського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2020 року скасувати та постановити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватної агрофірми «Вікторія» про визнання недійсним договору оренди землі задовольнити. Визнати недійсним договір оренди землі від 15 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та Приватною агрофірмою «Вікторія», щодо земельної ділянки площею 1,8263 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Каришківської сільської ради Барського району Вінницької області. Стягнути з Приватної агрофірми «Вікторія» на користь ОСОБА_1 4012,25 грн. судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий: В.В. Оніщук Судді: С.Г. Копаничук С.К. Медвецький