Постанова 4857 № 500/2244/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 рокуЛьвівСправа № 500/2244/19 пров. № А/857/1308/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Довгополова О.М., суддів Гудима Л.Я., Пліша М.А., з участю секретаря судового засідання Гавгун С.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області про зобов`язання вчинити дії, - суддя (судді) в суді першої інстанції - Хрущ В.Л., час ухвалення рішення - 15:10:30, місце ухвалення рішення - м. Тернопіль, дата складання повного тексту рішення - 23.12.2019 року, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області, яким просила зобов`язати відповідача призначити їй з 16.08.2019 року пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року позов задоволено частково: зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, період навчання у Кашинському медичному училищі з 01.09.1989 року до 05.03.1992 року; зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 16.08.2019 року про призначення пенсії за вислугу років та прийняти у встановленому законом порядку відповідне рішення за наслідками розгляду даного питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні щодо зарахування до вислуги років (спеціального стажу) позивача її роботу у період з 11.10.2017 року до 15.08.2019 року, та з врахуванням зарахованого до спеціального стажу періоду навчання у Кашинському медичному училищі з 01.09.1989 року до 05.03.1992 року; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Також суд стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 документально підтверджений судовий збір у розмірі 384,20 грн., сплачений відповідно до квитанції від 03.10.2019 року №

1. Рішення мотивоване тим, що період навчання ОСОБА_1 в Кашинському медичному училищі з 01.09.1989 року до 05.03.1992 року, тобто 2 роки 6 місяців 5 днів, підтверджується записом у трудової книжці позивача і дипломом про здобуття освіти та підлягає зарахуванню до спеціального стажу. При цьому, суд вийшов за межі позовних вимог та зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу вказаний період навчання. Також суд зазначив, що в даному випадку стаж роботи позивача у період з 11.10.2017 року до 15.08.2019 року хоч і не мав правового значення для вирішення питання про достатність спеціального стажу станом на 10.10.2017 року, проте мав бути відображений у документах органу пенсійного фонду та зарахований до сумарної тривалості трудової діяльності (спеціального стажу), виокремленого із загального стажу. Відтак, суд дійшов висновку, що станом на час звернення до відповідача із заявою від 16.08.2019 року про призначення пенсії за вислугу років спеціальний стаж ОСОБА_1 був достатнім для призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону № 1788-ХІІ. Разом з тим, зважаючи на допущення відповідачем порушень при вирішенні питання про призначення ОСОБА_1 спірної пенсії, а саме неприйняття у визначеному законом порядку відповідного рішення, а також враховуючи, що суд не може підміняти рішенням дискреційні повноваження органу пенсійного фонду, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність обрання належного способу захисту прав позивача шляхом зобов`язання відповідача виконати визначені законом дії, а саме повторно розглянути заяву позивача від 16.08.2019 року про призначення пенсії за вислугу років та прийняти у встановленому законом порядку відповідне рішення за наслідками розгляду даного питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Рішення в частині відмови у задоволенні позову в апеляційному порядку оскаржила позивач. Вважає, що суд порушив норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, неповно з`ясував обставини, що мали значення для вирішення справи і висновки суду не відповідають обставинам справи. Просить рішення змінити, а саме: викласти третій абзац резолютивної частини в такій редакції: «Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 16.08.2019 року, визнавши протиправним і скасувавши рішення відповідача від 29.08.2019 року № 2 про відмову у призначенні пенсії»; четвертий і п`ятий абзаци резолютивної частини змінити щодо задоволення позову і відшкодування судового збору в повному обсязі. На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у неї достатнього стажу для призначення спірної пенсії, однак помилково відмовив у задоволенні позову в частині зобов`язання відповідача призначити таку пенсію. Тому, зважаючи, що єдиною підставою для відмови був висновок відповідача про відсутність у неї необхідного стажу і такий висновок спростований під час розгляду справи судом, то єдиним належним та ефективним способом захисту її права є саме зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області призначити їй з 16.08.2019 року пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Також позивач зазначила про безпідставність висновку суду про те, що відповідачем не прийнято жодного із визначених законом рішень за наслідками розгляду питання про призначення позивачу пенсії за віком, а відмова оформлена лише листом від 19.09.2019 року № 232/03-02, оскільки на її запит відповідач надав копію рішення від 29.08.2019 року № 2 про відмову у призначенні їй спірної пенсії, яке вона додає до апеляційної скарги. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому виклав свої заперечення проти вимог та доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення. Рішення в частині задоволення позову не оскаржене, тому відповідно до норм ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України в апеляційному порядку не переглядається. Відповідач подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивує неможливістю забезпечення явки уповноваження представника через запровадження карантинних заходів, пов`язаних із запобіганням поширення коронавірусної хвороби (COVID-19). Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов`язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи. Зважаючи на наведені положення ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для її належного розгляду, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, оскільки учасники справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду, а їх участь у судовому засіданні не визнана обов`язковою. Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановив суд, 16.08.2019 року ОСОБА_1 звернулась до Бережанського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області (правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області) із заявою про призначення пенсії за вислугою років згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Листом Бережанського відділення обслуговування громадян (сервісний центр) Управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області від 19.09.2019 року № 232/03-02 позивача було повідомлено про відмову у призначенні такої пенсії у зв`язку із відсутністю у неї необхідного стажу та віку (55 років) для призначення пенсії за вислугою років. Відмова мотивована наступним: станом на 01.04.2015 року стаж ОСОБА_1 на посадах, що дає право на пенсію за вислугу років, становить 23 роки 19 днів (необхідно 25 років спеціального стажу), що є недостатнім для визначення права для призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я; станом на 01.01.2016 року стаж ОСОБА_1 на посадах, що дає право на пенсію за вислугу років становив 23 роки 9 місяців 19 днів (необхідно 25 років 6 місяців спеціального стажу), що також є недостатнім для визначення права для призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я; станом на 10.10.2017 року стаж позивача на посадах, що дає право на пенсію за вислугу років, становить 25 років 6 місяців 28 днів (необхідно 26 років 6 місяців спеціального стажу), що знову ж є недостатнім для визначення права для призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я. Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про протиправність такої відмови відповідача, зважаючи на таке. Відповідно до п. 2-1 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Пунктом «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) з врахуванням змін, внесених Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII (далі - Закон № 213-VIII) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 року № 911-VIII (далі - Закон № 911-VIII), було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати, зокрема в період з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців, в період з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців. Рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 року № 2-р/2019 були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст. 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами № 213-VIII та № 911-VIII. Отже, з дня ухвалення Конституційним Судом України зазначеного рішення положення п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону № 1788-XII діють в первісній редакції, чинній до внесення описаних вище змін, а саме даною нормою встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Відповідно, правильним є висновок суду першої інстанції про безпідставність посилання відповідача на недосягнення ОСОБА_1 55-річного віку, як для передумови права на спірну пенсію. Також суд першої інстанції встановив, що при підрахунку наявності в позивача достатнього спеціального стажу для призначення пенсії відповідачем враховано наступні періоди її роботи: з 12.03.1992 року до 17.07.1995 року на посаді завідувача ФАП с. Квіткове Бережанської центральної лікарні; з 18.07.1995 року до 30.09.1997 року на посаді лаборанта Волощинської СДЛ (сільської дільничної лікарні); з 01.10.1997 року до 25.04.2003 року на посаді лаборанта Волощинської СЛА (сільської лікарської амбулаторії); з 26.04.2003 року до 31.01.2005 року на посаді лаборанта на 0,75 ставки Волощинської СЛА (сільської лікарської амбулаторії); з 01.02.2005 року до 30.06.2011 року на посаді лаборанта на 0,75 ставки Волощинської амбулаторії ЗП-СМ; з 01.07.2011 року до 31.10.2012 року на посаді лаборанта Волощинської амбулаторії ЗП-СМ; з 01.11.2012 року по 02.01.2013 року на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини на 0,75 ставки Волощинської амбулаторії ЗП-СМ; з 02.01.2013 року до 02.01.2017 року на посаді сестри медичної загальної практики - сімейної медицини на 0,75 ставки Волощинської амбулаторії АЗП-СМ; з 03.01.2017 року до 26.06.2018 року на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини Волощинської амбулаторії ЗП-СМ на повну ставку; з 27.06.2018 року до 15.08.2019 року на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини на 0,5 ставки Волощинської амбулаторії ЗП-СМ. Всього за вказані періоди відповідач зарахував до спеціального стажу 25 років 6 місяців 28 днів станом на 10.10.2017 року, а період роботи з 11.10.2017 року до 15.08.2019 року не враховувався в зв`язку з тим, що стаж 25 років 6 місяців 28 днів є недостатнім для призначення пенсії на вказану дату. Крім того, незважаючи на наявність записів у трудовій книжці позивача НОМЕР_1 , пенсійним органом не зараховано до спеціального стажу ОСОБА_1 періоду її навчання в Кашинському медичному училищі (запис № 1), який згідно з дипломом серії НОМЕР_2 та вказаним записом трудової книжки тривав з 01.09.1989 року до 05.03.1992 року, тобто 2 роки 6 місяців 5 днів. Суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний період відповідно до норм п. «д» ч. 3 ст. 56 Закону № 1788-XII та ч. 1 ст. 38 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» від 10.02.1998 року № 103/98-ВР необхідно зарахувати до спеціального стажу, оскільки ОСОБА_1 закінчила навчання в училищі 05.03.1992 року, а на роботу за спеціальністю на посаду завідуючої ФАП села Квіткове була зарахована з 12.03.1992 року, тобто перерва між днем закінчення навчання і днем зарахування на роботу за набутою професією становить сім днів, що, відповідно, не перевищує трьох місяців, а також даний період навчання підтверджується записом у трудової книжці позивача і дипломом про здобуття освіти. Зважаючи на викладене вище, суд також вийшов за межі позовних вимог та зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, період навчання у Кашинському медичному училищі з 01.09.1989 року до 05.03.1992 року. Також суд зазначив, що в даному випадку стаж роботи позивача у період з 11.10.2017 року до 15.08.2019 року хоч і не мав правового значення для вирішення питання про достатність спеціального стажу станом на 10.10.2017 року, проте мав бути відображений у документах органу пенсійного фонду та зарахований до сумарної тривалості трудової діяльності (спеціального стажу), виокремленого із загального стажу. Відтак, суд дійшов висновку, що станом на час звернення до відповідача із заявою від 16.08.2019 року про призначення пенсії за вислугу років спеціальний стаж ОСОБА_1 був достатнім для призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону № 1788-XII. Описані обставини судом апеляційної інстанції не переглядаються в силу вимог ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки, як описано вище, рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржене. Разом з тим, зважаючи на допущення відповідачем порушень при вирішенні питання про призначення ОСОБА_1 спірної пенсії, а саме неприйняття у визначеному законом порядку відповідного рішення, а також враховуючи, що суд не може підміняти рішенням дискреційні повноваження органу пенсійного фонду, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність обрання належного способу захисту прав позивача шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області виконати визначені законом дії, а саме повторно розглянути заяву позивача від 16.08.2019 року про призначення пенсії за вислугу років та прийняти у встановленому законом порядку відповідне рішення за наслідками розгляду даного питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Однак колегія суддів вважає даний висновок суду першої інстанції помилковим, зважаючи на таке. Відповідно до ч. 5 ст. 45 Закону № 1058-ІУ документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії. Отже, відповідно до вимог наведеної норми про призначення пенсії особі чи про відмову у її призначенні орган Пенсійного фонду приймає відповідне рішення. Суд першої інстанції на обґрунтування описаних вище висновків зазначив, що із наявних матеріалів справи, зокрема, копій матеріалів пенсійної справи ОСОБА_1 , встановлено, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області не прийнято жодного із визначених законом рішень за наслідками розгляду питання про призначення позивачу пенсії за віком, а відмова відповідача, яка базується на відсутності у ОСОБА_1 необхідного страхового стажу та віку, що дає право на призначення пенсії за віком, оформлена лише листом від 19.09.2019 року № 232/03-02. Наведене свідчить, що відповідач питання про призначення позивачу пенсії не вирішив і жодного рішення за результатами розгляду заяви позивача встановленому законом порядку не прийняв, що, відповідно, свідчить про порушення порядку вирішення питання про призначення позивачу пенсії та недостатньо уважне ставлення пенсійного органу до вирішення даного питання. Разом з тим, позивач додала до своєї апеляційної скарги копію рішення Відділу з питань призначення та перерахунків пенсій № 1 управління застосування пенсійного законодавства Головного управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 29.08.2019 року № 2 про відмову у призначенні пенсії, надане відповідачем на її запит у січні 2020 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону № 1788-ХІІ за результатами розгляду її заяви від 16.08.2019 року. При цьому, викладені у цьому рішенні мотиви відмови у призначенні пенсії є такими ж, що й наведені у листі від 19.09.2019 року № 232/03-02 і якими відповідач обґрунтовував свої заперечення проти позову. Колегія суддів з врахуванням норм ч. 4 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України вважає можливим та необхідним врахувати зазначений письмовий доказ, який не був поданий до суду першої інстанції, оскільки цей доказ має суттєве значення для вирішення справи та не був досліджений судом першої інстанції з причин, які об`єктивно не залежали від позивача, а причиною відсутності цього доказу колегія судців вважає невиконання відповідачем свого обов`язку надати всі наявні у нього докази (а про існування вказаного рішення відповідачу було достовірно відомо), а також недостатнє дослідження цього питання судом, зважаючи, зокрема, на принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі. Таким чином, враховуючи, що відповідач прийняв у встановленому законом порядку та строк рішення про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону № 1788-ХІІ на підставі її заяви від 16.08.2019 року, такі відмова та мотиви, якими вона обґрунтована, визнані судом протиправними, а також судом встановлено та підтверджено належними і достатніми доказами наявність у позивача всіх законодавчо передбачених умов для призначення цієї пенсії, зокрема, досягнення відповідного віку та наявність необхідного стажу (в тому числі спеціального), колегія суддів вважає, що єдиним у спірному випадку належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області призначити ОСОБА_1 таку пенсію з 16.08.2019 року. При цьому, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Аналогічний висновок щодо застосування норм права висловлений Верховним Судом у рішенні від 31.03.2020 року у справі № 819/1729/17. Також Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (зокрема, рішення у справі «Афанасьєв проти України» та рішення у справі «Ковач проти України»). Крім того, колегія суддів вважає, що приймаючи рішення про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області призначити ОСОБА_1 спірну пенсію, суд не порушує дискреції відповідача у вирішенні даного питання, зважаючи на таке. Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №К(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Отже, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Аналогічні висновки щодо застосування норм права висловлені Верховним Судом у постанові від 06.03.2019 року у справі № 1640/2594/18. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 5 та п. 4 ч. 1 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, тобто дії, які він повинен вчинити за законом. Частиною 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Тому, зважаючи, що Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області відмовило у призначенні ОСОБА_1 спірної пенсії без наявності законних підстав та не довело правомірності такої відмови чи наявності інших підстав для відповідного рішення, у спірному випадку, на думку колегії суддів, у відповідача не було інших варіантів дій рішень) крім призначення пенсії позивачу, відповідно, відсутня дискреція у вирішенні спірного питання. Також слід зазначити, що в, матеріалах справи наявні докази, які були досліджені судом першої інстанції і які свідчать про наявність можливості у відповідача прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням позиції суду. Разом з тим, заявлена в апеляційній скарзі вимога позивача про визнання протиправним і скасування рішення відповідача від 29.08.2016 року № 2 про відмову у призначенні пенсії не підлягає задоволенню, оскільки така вимога не пред`являлась в суді першої інстанції, а ч. 5 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України в імперативній формі встановлено, що суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. Також колегія суддів вважає, що не підлягає задоволенню вимога апеляційної скарги про зміну рішення суду першої інстанції, оскільки допущені судом порушення норм матеріального і процесуального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, в частині відмови у задоволенні позову, на думку колегії суддів, є підставою для скасування оскарженого рішення в цій частині, а не для його зміни. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню, оскільки суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи і рішення ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Як вбачається з наявних в матеріалах справи банківських квитанцій від 03.10.2019 року № 1 та від 20.01.2020 року № 7, ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання позовної заяви і за подання апеляційної скарги в загальному розмірі 1921,00 грн. (768,40 грн. + 1152,60 грн.). Судовий збір сплачений в розмірі, встановленому Законом України «Про судовий збір». Оскарженим рішенням суду першої інстанції в зв`язку із частковим задоволенням позову стягнуто на користь позивача судовий збір в розмірі 384,20 грн. Таким чином, оскільки апеляційний суд прийняв рішення про задоволення позову ОСОБА_1 в частині, в якій суд першої інстанції відмовив, то на користь позивача слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області здійснені ним документально підтверджені судові витрати в розмірі 1536,80 грн. (1921,00 грн. - 384,20 грн.). Керуючись ст. ст. 139, 308, 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 317, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року у справі № 500/2244/19 в частині відмови у задоволенні позову скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов у цій частині задовольнити. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» частини першої статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 16 серпня 2019 року. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області (майдан Волі, 3, місто Тернопіль, код ЄДРПОУ 14035769) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати (судовий збір) в розмірі 1536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги виключно у випадках, передбачених частиною четвертою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. М. Довгополов судді Л. Я. Гудим М. А. Пліш Повне судове рішення складено 24 квітня 2020 року У зв`язку із перебуванням судді Пліша М.А. згідно з наказом голови суду від 21.04.2020 року № 160-к/тм у відпустці в період з 21.04.2020 року до 30.04.2020 року та тим, що 01-03.05.2020 року були вихідні дні, постанова, повний тест якої складено 24.04.2020 року, надіслана до Єдиного державного реєстру судових рішень 04.05.2020 року.