Постанова 4803 № 199/8032/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/552/20 Справа № 199/8032/18 Суддя у 1-й інстанції - Руденко В. В. Суддя у 2-й інстанції - Каратаєва Л. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Каратаєвої Л.О. суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М., за участю секретаря судового засідання - Літвінової А.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження органу приватизації щодо безоплатної передачі у власність частини квартири, визнання права в порядку спадкування за законом на здійснення приватизації та набуття у власність частини квартири, треті особи: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 ,- В С Т А Н О В И Л А: 18 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження органу приватизації щодо безоплатної передачі у власність частини квартири, визнання права в порядку спадкування за законом на здійснення приватизації та набуття у власність частини квартири. Просив суд визнати протиправним та скасувати розпорядження органу приватизації Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 4/371-94 від 10.02.1994 р. в частині безоплатної передачі у особисту приватну власність ОСОБА_2 18,4 кв.м. квартири АДРЕСА_1 - так як ОСОБА_2 мала право на безоплатну передачу їй 31 кв.м. квартири АДРЕСА_1 , а на залишок в розмірі 18,4 кв.м. у ОСОБА_2 не було права на безоплатну приватизацію. Визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 - право на здійснення приватизації та набуття у власність 3/4 частини 18,4 кв.м. квартири АДРЕСА_1 (том 1 а.с.1-14). Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2019 року у позовних вимогах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження органу приватизації щодо безоплатної передачі у власність частини квартири, визнання права в порядку спадкування за законом на здійснення приватизації та набуття у власність частини квартири,- відмовлено (том 2 а.с.41-44). Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю (том 2 а.с.47-55). Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення. Судом першої інстанції встановлено, що на підставі ордеру, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради народних депутатів від 29.01.1990 року, квартиру АДРЕСА_1 надано для постійного проживання подружжю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (том 1 а.с.68, 70). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер , про що 02.11.1991 року складено відповідний актовий запис № 1690 органом державної реєстрації актів цивільного стану, що видав свідоцтво про смерть Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану м. Дніпропетровська (том 1 а.с.69). 10 лютого 1994 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на житло, виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів, відповідно до якого спірна квартира була приватизована ОСОБА_2 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (том 1 а.с. 33). 16 лютого 2002 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , про що 16 лютого 2002 року складено відповідний актовий запис № 74 відділом реєстрації актів громадянського стану Амур-Нижньодніпровського управління юстиції м. Дніпропетровська (том 1 а.с.22). У судовому засіданні в суді першої інстанції сторонами визнано ту обставину, що на час приватизації спірної квартири ОСОБА_4 , батько позивача, перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який було розірвано 08.02.2000 року (а.с.71). Весь час ОСОБА_4 був зареєстрований: АДРЕСА_3 (том 1 а.с.73), таким чином зберігав за собою право користування вказаним житловим приміщенням. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивача - ОСОБА_4 , про що 10 жовтня 2011 року складено відповідний актовий запис № 1627 органом державної реєстрації актів цивільного стану, що видав свідоцтво про смерть Амур-Нижньодніпровський відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області (том 1 а.с.17,19). Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів тому, що безоплатна передача у особисту приватну власність відповідача спірної квартири органом приватизації будь-яким чином порушила права, свободи чи законні інтереси позивача. Позовні вимоги є недоведеними та відсутні правові підстави для їх задоволення. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Пленум Верховного Суду України в частині п`ятій пункту 13 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" зазначив, що в разі непередання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнанння за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві. За весь час свого життя спадкодавець ОСОБА_4 законність приватизації спірної квартири ОСОБА_2 до шлюбу з ним не оспорював, таким чином не вважав своє право порушеним, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача щодо визнання за ним права на приватизацію частини квартири є безпідставними. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволені вимог позивача про визнання протиправним та скасування розпорядження органу приватизації виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 4/371-94 від 10.02.1994 р. в частині безоплатної передачі у особисту приватну власність відповідачу 18,4 кв.м. квартири АДРЕСА_1 . Порядок здійснення приватизації державного житла в Україні визначено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Частиною 1 ст.2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (у редакції, чинній на момент приватизації спірної квартири) встановлено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Згідно ч.1 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Частиною 4 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства). Статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародноправовими документами про права людини закріплено право на житло. Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло. Статтею 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно ст.345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно ч.1 ст.317 ЦПК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії. які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник не може завдати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов`язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Згідно ч.1 ст.321 ЦПК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтями 76 і 81 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Апелянт не надав ні до суду першої інстанції, ні до апеляційного суду належних, допустимих та достовірних доказів тому, що безоплатна передача у особисту приватну власність відповідача спірної квартири органом приватизації будь-яким чином порушила права, свободи чи його законні інтереси. Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволені заяви про забезпечення доказів, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначена заява була повернута заявнику у зв`язку з невідповідністю ст. 117 ЦПК України. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в допиті свідків, колегія суддів також не може прийняти до уваги, оскільки апелянтом не зазначено обставини, для доказування яких вони необхідні і що саме цим свідкам відомі певні обставини, які підлягають доказуванню. Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права. Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні. Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції безпідставно йому відмовлено у задоволенні позовних вимог, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст. 367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства. Судді: