Постанова 4854 № 400/2048/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 квітня 2020 р.м.ОдесаСправа № 400/2048/19 Головуючий в 1 інстанції: Мороз А. О. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О., суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 січня 2020 року (суддя Мороз А.О., м. Миколаїв, повний текст рішення складений 02 січня 2020 року) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності та дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: 08 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідачів 1, 2, 3, яка полягає у невиконані виконавчого листа у справі №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р., виданого на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р.; - визнати протиправними дії відповідальної особи ГТУЮ у м. Києві щодо визначення третьої черги погашення заборгованості при примусовому виконанні виконавчого листа №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р., виданого на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р.; - зобов`язати ГУ ДКС України у м. Києві повернути виконавчий лист Миколаївського окружного адміністративного суду №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р. та додані до нього документи ГТУЮ у м. Києві, а останнє - направити виконавчий лист Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. у справі №2а-3748/09/1470 та додані до нього документи належному органу казначейства для виконання з визначенням погашення заборгованості в першу чергу, а в частині допущеного негайного виконання судового рішення - невідкладно; - стягнути з держави Україна моральну шкоду в сумі 150 000,0 грн. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 січня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 був задоволений. Зобов`язано Головне територіальне управління юстиції у місті Києві визначити першу чергу погашення заборгованості за виконавчим листом №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р., виданого на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. Зобов`язано Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві протягом 5 робочих днів з дня набрання чинності рішенням суду в даній адміністративній справі передати виконавчий лист №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р., виданий на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. разом з додатками до Державної казначейської служби України. Зобов`язано Державну казначейську службу України прийняти до виконання виконавчий лист №2а-3748/09/1470 від 27 квітня 2010 р., виданий на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. Стягнуто з держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 15 000,0 грн. (п`ятнадцять тисяч гривень). Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції помилково зазначено, що виконання виконавчого листа від 27 квітня 2010 р. №2а-3748/09/1470, виданого на підставі постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р., здійснюється саме на підставі вимог Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядку №440, а не згідно з Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (далі - Порядок №845). Також апелянт зазначає, що передача рішень до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюється окремо щодо кожної черги щокварталу до 10 числа місяця, що настає за звітним періодом, на підставі акта приймання-передавання. Виконавчий лист Миколаївського окружного адміністративного суду від 27.04.2010 р. по справі №2-а-3748/09/1470 на виконання Головному управлінню Державної казначейської служби України у м. Києві передано по Акту №17 приймання-передавання за І квартал 2016 року Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві (а.с. 194). Перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається не через протиправні дії або бездіяльність Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві та Казначейства, а виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих листів. Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» та відповідні бюджетні періоди 2016, 2017, 2018, 2019 роки затверджено обмежені видатки для погашення наявної заборгованості. Крім того апелянт вважає, що суд першої інстанції не вірно визначив, що виконавчий лист ОСОБА_1 не може бути виконаний, він буде виконаний за бюджетною програмою 3504040 «Забезпечення виконання рішень суду, що гарантовані державою» в порядку черговості надходження виконавчого документа ОСОБА_1 . Також, казначейством постійно направляються листи до Міністерства фінансів України щодо збільшення відповідних видатків, копії листів на 19 арк. знаходяться в матеріалах справи, на що суд першої інстанції взагалі не звернув уваги. Питання передбачення коштів на бюджетну програму 3504040 «Забезпечення конання рішень суду, що гарантовані державою» у законах про Державний бюджет України на відповідні роки віднесено виключно до повноважень Верховної Ради України, а ні органів Казначейства. Також апелянт зазначає, що здійснення перерахування коштів буде відбуватися із затримкою не через протиправні дії або бездіяльність Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві та Казначейства, а виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих листів та передбаченими у Законах про Державний бюджет України обмеженими бюджетними призначеннями для погашення наявної заборгованості за поданими судовими рішеннями. Разом із тим, Казначейство відповідно до наданих повноважень не має законодавчої ініціативи, а також не має можливості встановлювати або змінювати бюджетні призначення. Враховуючи недостатність призначень за бюджетною програмою КПКВК 3504040 для погашення заборгованості за поданими судовими рішеннями та наявність сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів, Казначейство позбавлене можливості виконати виконавчий лист, поданий Позивачем позачергово та негайно. При цьому, жодним нормативно-правовим актом не регламентовано повноважень Казначейства щодо здійснення позачергового або позачергового безспірного списання коштів. Питання передбачення коштів на певну мету у Законі України «Про Державний бюджет» віднесено виключно до прерогативи Верховної Ради України, а не органів Казначейства. Позивач/ ОСОБА_1 надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідачем-Головним управлінням Державної казначейської служби України у м. Києві подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить задовольнити апеляційну скаргу Державної казначейської служби України, скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 . Справа розглянута судом першої інстанції в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження. Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до ст. 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі, в тому числі, …3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. у справі №2а-3748/9/1470 були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 . Визнані протиправними дії відповідача, які полягають у припиненні нарахування ОСОБА_1 довічного грошового утримання судді з січня 2009 р. до лютого 2010 р., одночасно, з відповідача на користь ОСОБА_1 стягнуто довічне грошове утримання судді за вказаний період в загальній сумі 93 378,42 грн. Рішення суду в частині стягнення довічного грошового утримання судді за один місяць в розмірі 7 767,90 грн. допущено до негайного виконання (а.с. 10-11). 27 квітня 2010 р. у справі №2а-3748/9/1470 видано виконавчий лист (а.с. 13). 9 липня 2010 р. суд змінив спосіб і порядок виконання судового рішення, шляхом заміни боржника - Господарського суду Миколаївської області на ДСА України (а.с. 12). На час набрання постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. законної сили та видачі виконавчого листа, порядок примусового виконання рішення суду визначався Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. №606-XIV, який покладав примусове виконання рішень судів на органи ДВС. В 2010 р. позивач звернув виконавчий лист до примусового виконання в порядку Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. №606-XIV та подав його до Центрального відділу ДВС Миколаївського міського управління юстиції, в подальшому - до підрозділу примусового виконання рішень відділу ДВС Головного управління юстиції Миколаївської області, ще пізніше - до Департаменту ДВС Міністерства юстиції України. Судами першої та другої інстанції враховується, що на виконанні органів ДВС виконавчий лист перебував протягом 6 років, тобто до 2016 р. включно. За цей термін рішення суду ні в якій частині не було виконано, а органи ДВС неодноразово повертали виконавчий документ позивачу і в наступному відмовляли в повторному відкритті виконавчого провадження, що було предметом окремих судових спорів (а. с. 16, 18-20, 22-29, 31-33). За цей час порядок виконання судових рішень, за якими боржником виступає держава в особі її органів, було докорінно змінено - в 2013 р. набув чинності Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який передбачає, що в таких категоріях справ виконання судових рішень покладається на органи державної казначейської служби шляхом списання ними коштів з рахунків боржників, які перебувають на розрахунково-касовому обслуговуванні в органах казначейства. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду (ст. 3 ч. 1-2 Закону). В розділі II п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» врегульовано ситуацію з виконавчими документами, які видані до набрання чинності цим Законом - виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені ч. 1 ст. 2 цього Закону суб`єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення. В розвиток цих перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» Кабінетом Міністрів України прийнято Порядок №440, який деталізує процедуру дій органів ДВС та органів казначейства. Відповідно до п. 1 Порядку №440, він визначає механізм обліку виконавчих документів та судових рішень, передбачених пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», інвентаризації та погашення заборгованості за ними. Під терміном «рішення» Порядок №440 розуміє виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками, за якими є визначені ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» суб`єкти, які видані або ухвалені до 1 січня 2013 року. Згідно з п. 3 Порядку №440, рішення подаються до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника для проведення їх обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, для погашення заборгованості. Пункти 5, 7 Порядку №440 передбачають, що зареєстроване в установленому порядку рішення невідкладно розглядається керівником органу державної виконавчої служби та передається відповідальній особі не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до органу державної виконавчої служби. Відповідальна особа не пізніше ніж протягом десяти робочих днів з дня надходження до неї рішення зобов`язана перевірити виконання такого рішення за даними автоматизованої системи виконавчого провадження, враховуючи дані виконавчих проваджень, відкритих на виконання рішень Європейського суду з прав людини стосовно невиконання рішення національного суду, щодо якого звертається заявник. У разі відсутності відомостей про виконання рішення в повному обсязі відповідальна особа вносить дані про це рішення до Реєстру рішень, виконання яких гарантується державою (далі - Реєстр). Як передбачено п. 13, 14 Порядку №440, передача рішень до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюється окремо щодо кожної черги щокварталу до 10 числа місяця, що настає за звітним періодом. До органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, передаються рішення, які надійшли до 1 числа місяця, що настав за звітним періодом. Передача рішень здійснюється відповідальною особою на підставі акта приймання-передавання. Акти приймання-передавання складаються окремо щодо кожної черги погашення заборгованості та передаються органам, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, в паперовому та електронному вигляді (п. 15 Порядку №440). Згідно з п. п. 19-20 Порядку №440, бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Погашення заборгованості здійснюється Казначейством в межах бюджетних асигнувань, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду на підставі рішень, поданих органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, згідно з Порядком №845. Таким чином, після набуття чинності Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», з урахуванням приписів Порядку №440, виконавчі документи про стягнення з держави в особі її органу коштів, які прийняті до 1 січня 2013 р., подаються стягувачами до органів ДВС, які приймають ці документи, ведуть їх облік і за відсутності недоліків, за актом приймання-передачі, передають їх до органів казначейства, які, в свою чергу, здійснюють списання коштів з рахунків боржників. 5 лютого 2016 р. Головне територіальне управління юстиції у м. Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві) прийняло повідомлення про прийняття до обліку рішення, виконання якого гарантується державою, з якого вбачається, що виконавчий лист №2а-3748/09/1470, виданий Миколаївським окружним адміністративним судом 27 квітня 2010 р., відповідно до п. 7 Порядку №440, прийнято ГТУЮ у м. Києві до обліку (а.с. 34). 11 квітня 2016 р. ГТУЮ у м. Києві повідомило позивача про те, що на підставі п. 13 Порядку №440, згідно з актом приймання-передавання №17 за І квартал 2016 р. із визначенням третьої черги виконання, виконавчий лист передано до ГУ ДКС України у м. Києві (а. с. 34 зворот). Таким чином суд першої інстанції правильно зазначив, що дії ГТУЮ у м. Києві узгоджуються з приписами Порядку №440, адже він прийняв виконавчий лист позивача до обліку, перевірив його на відповідність вимогам закону та передав до органу казначейства. Листами від 23 жовтня 2017 р. і від 24 травня 2018 р. ГУ ДКС України у м. Києві повідомило позивача про отримання ним виконавчого листа за актом приймання-передавання №17 (а.с. 36-37). Таким чином, починаючи з квітня 2016 р., виконавчий лист позивача знаходиться в ГУ ДКС України у м. Києві. У відзиві ГУ ДКС України у м. Києві повідомила, що відповідно до Єдиної бази даних мережі розпорядників та одержувачів коштів державного та місцевого бюджетів, ДСА України, яка є боржником за виконавчим листом, знаходиться на розрахунково-касовому обслуговуванні в ДКС України, а не в ГУ ДКС України у м. Києві, а тому остання позбавлена будь-якої можливості виконати рішення суду. Отже, має місце ситуація, коли виконавчий лист позивача більше 4 років знаходиться в органі казначейства - ГУ ДКС України у м. Києві, яке не має можливості для його виконання, так як боржник не перебуває на його розрахунково-касовому обслуговуванні. Також колегія суддів вважає вірним, що судом першої інстанції не взято до уваги один з доводів апелянта про те, що ГТУЮ у м. Києві помилково передала виконавчий лист до ГУ ДКС України у м. Києві, тоді як повинна була передати його до ДКС України і саме ця помилка з боку ГТУЮ у м. Києві потягла за собою подальші порушення. Так, відповідно до п. 1 Порядку №440, він визначає механізм обліку виконавчих документів та судових рішень, передбачених пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», інвентаризації та погашення заборгованості за ними, тобто саме цей порядок є спеціальним нормативним актом, який регламентує дії органів ДВС щодо прийняття, обліку і передачі до органів казначейства виконавчих документів. Як визначено п. 2 Порядку №440, під органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів маються на увазі головні управління казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі. В той же час, серед органів казначейства, куди передаються виконавчі документи, Порядок №440 не передбачає ДКС України. В контексті конституційних приписів про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 ч. 2 Конституції України), відсутність в Порядку №440 серед переліку органів казначейства ДКС України унеможливлює направлення ГУ ДКС України у м. Києві виконавчого листа до ДКС України, чим спростовується аргумент апеляційної скарги щодо цього питання. Ані Порядок №440, ані Порядок №845, не врегульовують ситуацію, яка має місце в даній справі - коли виконавчий документ потрапив до органу казначейства, в якому відсутні рахунки боржника, що унеможливлює його виконання. Також, обидва порядки не передбачають права органу казначейства повернути виконавчий документ до органу ДВС з якого він надійшов, або стягувачу. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що п. 18 Порядку №440 не регулює спірних правовідносин. Так, відповідно до п. 4 Порядку №440 заявник подає органу державної виконавчої служби заяву про виконання рішення із зазначенням (щодо кожного рішення подається окрема заява): реквізитів банківського рахунка (у разі наявності - довідку банку) із зазначенням назви банку, його МФО, коду згідно з ЄДРПОУ, номера рахунка (поточний, транзитний, картковий), прізвища, імені, по батькові власника рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних для перерахування коштів у готівковій формі через підприємства поштового зв`язку (прізвище, ім`я, по батькові адресата, його поштова адреса (найменування вулиці, номер будинку, квартири, найменування населеного пункту, поштовий індекс), якщо зазначений рахунок відсутній; місця реєстрації (проживання); номерів засобу зв`язку. До заяви додаються: оригінал (дублікат) виконавчого документа або рішення суду (належним чином завірена його копія); копія довідки про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті); копія паспорта громадянина України; документи, що підтверджують повноваження представника, оформлені відповідно до вимог законодавства (у разі залучення). Для отримання повідомлень, передбачених пунктами 9 і 17 цього Порядку, у заяві може зазначатися адреса електронної пошти. Згідно з п. 7 абз. 4 Порядку №440, відповідальна особа органу ДВС повертає документи, надані заявником, у разі, коли: рішення не підлягає обліку відповідно до цього Порядку; рішення подано не за місцезнаходженням боржника; заявником не подано заяву про виконання рішення або заява не відповідає вимогам, встановленим пунктом 4 цього Порядку; заява подана особою, яка не є заявником та повноваження якої не підтверджені в установленому порядку; оригінал (дублікат) виконавчого документа або рішення суду оформлений неналежним чином; відповідальною особою вже внесено до Реєстру дані про рішення чи виконавчий документ, подані заявником із заявою про виконання рішення; до заяви не додані документи (документ), зазначені в пункті 4 цього Порядку, або такі документи не відповідають вимогам законодавства; виконавчий документ перебуває на виконанні органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, за бюджетною програмою щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою. Вищенаведені п. п. 4 і 7 Порядку №440 є єдиними нормами, які висувають вимоги до виконавчого документа та додатків до нього, а тому, у сенсі приписів п. 18 Порядку №440, орган казначейства перевіряє отримані від органу ДВС документи на відповідність саме ним. Підтвердженням того, що п. 18 Порядку №440 не передбачає можливості для передачі виконавчого документа до іншого органу казначейства слугує абзац 2 - після усунення недоліків орган державної виконавчої служби не пізніше ніж протягом п`яти робочих днів надсилає органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості із супровідним листом, в якому зазначається акт приймання-передавання, яким здійснювалася передача рішень, тобто у випадку, коли недоліки виконавчого документа виявлені органом казначейства, він повідомляє про це орган ДВС, який передав цей виконавчий документ, а той після їх усунення знову повертає виконавчий документ в той самий орган казначейства. На противагу Порядку №440, Порядок №845 чітко визначає, що виконавчі документи подаються до того органу казначейства, в якому боржник обслуговується - стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник (відкриті рахунки), або за його місцезнаходженням документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку (п. 24 Порядку №845), але ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин, так як відповідно до п. 1 Порядку №845, він визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, тобто Порядок №845 врегульовує дії органів казначейства на етапі списання коштів з рахунку боржника, на підставі самостійно поданих стягувачами виконавчих документів. Задовольняючи адміністративний позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив того, що виконавчий лист позивача на підставі перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та прийнятого в їх розвиток Порядку №440, після перевірки на відповідність вимогам Порядку №440 ГТУЮ у м. Києві облікований та переданий для виконання до ГУ ДКС України у м. Києві, але розрахунково-касове обслуговування ДСА України, яке є боржником за виконавчим листом, здійснюється ДКС України, що унеможливлює списання коштів ГУ ДКС України у м. Києві з рахунку ДСА України. При цьому, Порядок №440 не містить норм, які б дозволяли ГУ ДКС України у м. Києві самостійно передати виконавчий лист до ДКС України, тобто до того органу казначейства, який обслуговує боржника. Так само, відсутні підстави для повернення виконавчого листа ГТУЮ у м. Києві. Повернення виконавчого документа стягувачу Порядком №440 взагалі не передбачено. Отже, за таких умов, виконавчий лист ОСОБА_1 не може бути виконаний. В той же час, реалізація судового рішення, не може залежати від прогалин в правовому регулюванні або бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Стаття 6 КАС України передбачає, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Один з елементів принципу верховенства права передбачає заборону відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Наведені норми в їх сукупності слід розуміти таким чином, що діяльність державних органів перш за все повинна бути спрямована на реалізацію прав громадян та створення правових, економічних, соціальних та інших умов для цього. На переконання суду, цими ж нормами охоплюється і необхідність створення державою в особі її органів умов реалізації судових рішень, одним з елементів чого можна розглядати належне врегулювання правовідносини - за відсутності правового регулювання прийняти необхідний нормативний акт, а за наявності правової прогалини - доповнити його необхідними нормами. В даній справі фактично предметом спору є передача виконавчого листа до того органу казначейства, який здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і має фактичну можливість списати кошти з його рахунку, яким є ДКС України. При цьому, ці спірні правовідносини породжені відсутністю правового регулювання - Порядки № № 440 і 845 такої можливості не передбачають. Як вірно зазначено судом першої інстанції, що у своєму відзиві ГУ ДКС України у м. Києві вказало на те, що проблема передачі до нього виконавчих листів щодо стягнення коштів з боржника, який не знаходиться на його обслуговуванні, в аналогічних справах, носить системний характер і в такому випадку воно рекомендує стягувачам відзивати виконавчі документи та самостійно подавати їх до належного органу казначейства. Таку рекомендацію ГУ ДКС України у м. Києві надавала і ОСОБА_1 Крім того колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що практика ГУ ДКС України у м. Києві щодо перекладення на особу обов`язку самостійно передати до належного органу казначейства свій виконавчий лист, є хибною і суперечить перехідним положенням Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядку №440 - це обов`язок суб`єкта владних повноважень створити умови для виконання рішення суду, тим більше, що мова йде про передачу виконавчого листа позивача в межах одного органу, так як ГУ ДКС України у м. Києві фактично є територіальним структурним підрозділом ДКС України і ці суб`єкти владних повноважень могли і зобов`язані були врегулювати таку ситуацію, яка, за твердженнями ГУ ДКС України у м. Києві, є поширеною. Стаття 13 ч. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Судом першої інстанції слушно наголошується на тому, що не може тривати ситуація, коли рішення суду не може бути виконане у зв`язку з тим, що виконавчий лист навіть не може потрапити до належного органу казначейства, який має можливість списати кошти з рахунку боржника і вже 4 роки знаходиться в неналежному органі казначейства і ані ГУ ДКС України у м. Києві ані ДКС України не вживають жодних заходів для того, щоб індивідуально вирішити ситуацію позивача або врегулювати внутрішнім актом проблему передачі виконавчих документів до повноважного органу казначейства. Протилежний висновок фактично нівелює значення судового рішення та штучно створює ситуацію подальшої неможливості його виконання. Колегія суддів наголошує, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом (ст. 242 ч. 4 КАС України). В свою чергу, ст. 2 ч. 1 КАС України визначає завданням адміністративного судочинства справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. З урахуванням обставин даної справи, ефективним способом захисту прав позивача, який призведе до створення передумов для виконання судового рішення, є покладення на ГУ ДКС України у м. Києві обов`язку передати виконавчий лист ОСОБА_1 до органу казначейства, який здійснює розрахунково-касове обслуговування ДСА України, а саме до ДКС України. При цьому, такий спосіб захисту прав позивача не суперечить суті і змісту Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а також Порядку № 440 і Порядку №

845. При обранні способу захисту прав позивача, суд керується і практикою ЄСПЛ. В п. 49 рішення ЄСПЛ у справі ««Санді Таи?мс» проти Сполученого Королівства»« від 26 квітня 1979 р., Суд зазначив: «Ці наслідки не повинні бути «передбачуваними» з абсолютною точністю: досвід показує, що це недосяжно. Знову ж, тоді як певність є дуже бажаною, вона може призвести до надмірноі? закостенілості, а закон повинен пристосовуватися до обставин, що змінюються. Таким чином, не можна уникнути ситуаціі?, коли багато законів викладені термінами, які є, тією чи іншою мірою, неясними і тлумачення та застосування яких є питанням практики. Наскільки чітко не були б сформульовані правові положення, завжди існує елемент судового тлумачення, оскільки завжди існує потреба у роз`ясненні спірних питань та в пристосуванні до зміни обставин». Зазначену правову позицію ЄСПЛ суд розуміє таким чином, що жоден нормативний акт не може охопити всю різноманітність життєвих ситуацій, а тому завжди траплятимуться спірні ситуації, які є наслідком неточності та/або прогалини в законі, які повинні вирішуватись шляхом судового тлумачення. В свою чергу, в світлі конституційного принципу верховенства права, суд повинен приймати найбільш сприятливе для людини рішення, яке є реальним і ефективним засобом захисту її прав. Стосовно визначення відповідачем 2 третьої черги виконання судового рішення, суд першої інстанції правильно виходив з того, що в розділі II п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» зазначено, що заборгованість погашається в такій черговості: у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, а також у зв`язку з втратою годувальника; у другу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду, пов`язаними з трудовими правовідносинами; у третю чергу погашається заборгованість за всіма іншими рішеннями суду. Аналогічну норму містить п. 8 Порядку №

440. Апелянт/відповідач 2 вважає, що стягнута постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. заборгованість з щомісячного довічного грошового утримання судді не підпадає під жодну категорію справ, визначених у першій черзі та не пов`язана з трудовими правовідносинами, відповідно, вона відноситься до третьої черги. На обґрунтування такої позиції, відповідач 2 послався на Рішення КСУ від 8 червня 2016 р., в якому зазначено, що щомісячне довічне грошове утримання судді є особливим видом матеріального забезпечення судді, яке не слід ототожнювати з пенсією. Підтвердженням такого висновку є і норми Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який не відносить щомісячне довічне грошове утримання судді до пенсійних виплат. Відповідач 2 хибно тлумачить вказане рішення, так як в ньому не протиставляється правовий статус щомісячного довічного грошового утримання судді правовому статусу пенсії - змістовним наповненням Рішення КСУ від 8 червня 2016 р. є неможливість звуження гарантій, в тому числі і матеріальних, незалежності суддів. Саме в цьому сенсі, КСУ зазначив, що «Здійснюючи перевірку вказаного положення на відповідність Основному Закону України, Конституційний Суд України виходить з того, що щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає у гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу». В рішенні КСУ у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо офіційного тлумачення поняття «щомісячне довічне грошове утримання», що міститься у підпункті «е» підпункту 165.1.1 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України (справа № 1-33/2011) від 14 грудня 2011 р. вказано на таке: «Особливість щомісячного грошового утримання судді полягає в тому, що воно не належить до суддівської винагороди і тому не є складовою заробітної плати судді. Виходячи з системного аналізу положень Закону (2453-17) це утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу. Щомісячне грошове утримання судді, який, маючи право на відставку, продовжує працювати на посаді судді, встановлюється у зв`язку з виконанням ним своїх обов`язків щодо здійснення незалежного, неупередженого та справедливого правосуддя, а щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці є належним утриманням цього судді після припинення виконання ним своїх професійних обов`язків та особливою формою його соціального забезпечення». «Щомісячне довічне грошове утримання судді у встановленому розмірі спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праці заробляти додаткові матеріальні блага. Особливість щомісячного довічного грошового утримання полягає у правовому регулюванні, а також у джерелах його фінансування, які визначені Конституцією України (254к/96-ВР) та цим Законом (2862-12).» (рішення КСУ у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), справа № 1-21/2005 від 11 жовтня 2005 р.). В якому б контексті КСУ не розглядав питання щомісячного довічного грошового утримання судді, його висновки завжди стосувались не відмінності такого утримання від пенсії, а особливого характеру щомісячного довічного грошового утримання судді, як складової його статусу. Аналіз вищенаведених рішень КСУ дає підстави для твердження про те, що особливий конституційний статус судді, як носія судової влади, підвищені вимоги до судді, порівняно з іншими особами, які виконують функції держави, має наслідком окремий спосіб і порядок регулювання, в тому числі, і питання матеріального забезпечення судді, одним з елементів якого і є щомісячне довічне грошове утримання судді. Отримання суддею щомісячного довічного грошового утримання прив`язується до досягнення ним певного віку та строку перебування на посаді, тобто до тих самих обставин, з настанням яких у інших службовців виникає право на пенсію. Суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень повинен виходити не тільки з граматичного і буквального формулювання тих чи інших термінів, а й з змісту та суті правового явища. За своєю правовою природою щомісячне довічне грошове утримання судді по суті є пенсією для судді, а у зв`язку з тим, що держава по особливому регулює статус судді, то і деякі з видів його матеріального забезпечення просто не мають аналогів серед видів матеріального забезпечення інших осіб, які виконують функції держави. Якщо за приписами Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядку №440 в першу чергу повинні виконуватись судові рішення про стягнення пенсій та соціальних виплат, то суперечить як правовій природі щомісячного довічного грошового утримання судді, так і наведеним рішенням КСУ виконання рішень суду про стягнення такого утримання в останню третю чергу, що нівелює окремий правовий статус судді та зміст щомісячного довічного грошового утримання. Як зазначено в Рішенні КСУ від 8 червня 2016 р. «Матеріальне забезпечення суддів після виходу їх у відставку як складова їхнього правового статусу є не особистим привілеєм, а засобом конституційного забезпечення незалежності суддів, які здійснюють правосуддя, і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду за справедливим, неупередженим та незалежним правосуддям». Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що щомісячне довічне грошове утримання судді хоча і не є пенсією, але є різновидом матеріального і соціального забезпечення судді, пов`язаного з його особливим правовим статусом, і на рівні інших соціальних виплат, повинно виконуватись в першу чергу. У зв`язку з викладеним, маються підстави для покладення на Головне територіальне управління юстиції у м. Києві обов`язку визначити замість третьої черги виконання судового рішення, першу чергу. При цьому, для цього відсутня необхідність повернення виконавчого листа з ГУ ДКС України у м. Києві до ГТУЮ у м. Києві, так як така черговість визначається Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві в повідомленні про прийняття до обліку рішення, виконання якого гарантується державою, яке може бути складено без фізичного повернення виконавчого листа до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, до того ж в даному випадку, Головне територіальне управління юстиції у м. Києві не повинно вчиняти жодних перевірочних дій для визначення черги виконання, так як така черговість є предметом спору в даній справі та вже вирішена судом, а на Головне територіальне управління юстиції у м. Києві покладається тільки обов`язок виконати рішення суду в цій частині. Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 150 000,0 грн., суд першої інстанції виходив з наступного, з чим погоджується апеляційний суд. За твердженнями позивача, тривалість невиконання судового рішення, є причиною його нервової напруги. Крім того, на думку позивача, відповідачі створюють штучні умови для того, щоб не виконувати судове рішення. Заперечення проти стягнення моральної шкоди містить тільки відзив відповідача

4. На переконання останнього, позивач повинен довести причинний зв`язок між бездіяльністю відповідачів та спричиненням йому моральної шкоди, до того ж розмір моральної шкоди, заявлений позивачем до відшкодування, є нерозумним і вочевидь завищеним. Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода може проявлятись у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно з 21 ч. 5 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. На законодавчому рівні визначення терміну «моральна шкода» відсутнє, а наведені приписи ЦК України тільки передбачають в чому вона може проявлятись і покладає на суд обов`язок визначення її розміру. Єдиним ненормативним актом, який містить рекомендаційне визначення терміну «моральна шкода», є постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яка в п. 3 передбачає, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що невиконання рішення суду протягом 10 років саме по собі є достатньою і самостійною підставою для того, щоб у позивача виникло право на сатисфакцію: позивач отримав на свою користь судове рішення, яким йому присуджено заборгованість з щомісячного довічного грошового утримання судді в розмірі 93 378,42 грн. З боку позивача виконані всі дії для отримання присудженого - виконавчий лист звернуто до виконання до органів ДВС, які на той момент здійснювали стягнення з боржника. Протягом 6 років органи ДВС не спромоглись виконати судове рішення в будь-якій частині. У зв`язку із зміною правового регулювання, в наступному виконавчий лист було передано до органу казначейства, яке протягом 4 років повідомляло його про неможливість виконання через відсутність коштів, а при розгляді іншої адміністративної справи надало відзив в якому пояснило, що дійсною причиною невиконання судового рішення є те, що боржник не знаходиться на його розрахунково-касовому обслуговуванні і при цьому відсутній законодавчий механізм передачі виконавчого листа до належного органу казначейства, що, безумовно, створює для позивача ситуацію правової невизначеності, так як вплинути на цю ситуацію інакше ніж через звернення до суду, позивач не має процесуальних можливостей. Позивач не повинен виходити з того, що рішення суду буде виконуватись настільки тривалий термін. На переконання суду, жодні причини не можуть слугувати розумним і об`єктивним виправданням невиконання судового рішення протягом 10 років, а тому суд вважає, що позивач має право на отримання відшкодування моральної шкоди. При оцінці розміру відшкодування моральної шкоди суд враховує, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, а тому будь-який її розмір має суто умовний і символічний вираз. З урахуванням таких критеріїв, як тривалість невиконання судового рішення понад будь-який розумний строк, необхідність позивача систематично звертатись до суду з оскарженням протиправних дій органів ДВС щодо повернення виконавчого документа та подальшої відмови у відкритті виконавчого провадження, той факт, що протягом 10 років держава не спромоглась хоча б частково сплатити заборгованість, знаходження виконавчого листа 4 роки в органі казначейства, яке не має рахунків боржника і, відповідно, не має можливості списати з нього кошти, суд вважає достатньою і адекватною компенсацією моральної шкоди суму в 15 000,0 грн. При цьому судом першої інстанції вірно зауважено, що рішення ЄСПЛ у справі «Іванов проти України» від 7 грудня 2006 р., на яке посилається позивач, як на приклад визначення ЄСПЛ розміру відшкодування моральної шкоди на рівні 4 800,0 євро, не може бути використано в даній справі, так як ЄСПЛ в цій справі відшкодував заявнику моральну шкоду, завдану у кримінальному судочинстві, яке характеризується обмеженням особистих невід`ємних прав людини, більш тяжкими наслідками, а тому є неспівставним з негативними наслідками в інших видах судочинства. Не заслуговують на увагу доводи Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про те, що в рамках адміністративної справи №400/103/19 позивач отримав компенсацію в розмірі 142 709,22 грн. за невиконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2010 р. Рішення суду першої інстанції у справі №400/103/19 про присудження ОСОБА_1 цієї компенсації скасовано, а провадження у справі в цій частині закрито. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем протягом п`яти днів з дня отримання ним повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, про перерахування коштів, крім випадку, коли кошти перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Отже, компенсація є самостійно встановленою законом мірою відповідальності держави за несвоєчасне виконання судового рішення, при цьому розмір такої відповідальності обмежений 3% річних від суми боргу і ця компенсація нараховується безвідносно ініціативи стягувача. Стаття 23 ч. 4 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Отже, навіть отримання позивачем компенсації, не позбавляє його права просити про відшкодування моральної шкоди, так як компенсація за Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і моральна шкода, це суть різні способи відшкодування, які не виключають одночасне застосування одне одного. Додатково з приводу моральної шкоди, судом першої інстанції зазначено наступне. Оскільки судом, як зазначалось вище, встановлено, що Порядок №440, який є спеціальним нормативним актом щодо виконання рішень суду, ухвалених до набрання чинності Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», не врегульовує питання передачі виконавчих документів від неналежного органу казначейства до того, в якому маються рахунки боржника, то в такому випадку неможливо стверджувати про бездіяльність Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві і Державної казначейської служби України, так які вони не мали законних підстав для вчинення дій. Відповідно, при вирішенні питання про відшкодування позивачу моральної шкоди, суд виходив не з бездіяльності Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві і Державної казначейської служби України в цій справі, а з факту тривалого невиконання судового рішення, безвідносно бездіяльності чи вини органів казначейства. Що ж стосується аргументу апеляційної скарги щодо справи №400/103/19, то суд першої інстанції правильно врахував, що 26 червня 2019 р. Миколаївський окружний адміністративний суд розглянув справу №400/103/19 та своїм рішенням задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 до ДСА України і ГУ ДКС України у м. Києві, а саме: 1) визнав протиправною бездіяльність ГУ ДКС України у м. Києві щодо невиконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р. у справі № 2а-3748/09/1470, з урахуванням ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 липня 2010 р.; 2) стягнув з ДСА України на користь ОСОБА_1 компенсацію за порушення строку виконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р. у справі № 2а-3748/09/1470, з урахуванням ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 липня 2010 р., в загальній сумі 142 709,22 грн., з яких: індекс інфляції 113 409,01 грн., 3% річних в сумі 29 300,21 грн. (рішення суду доступне за посиланням в Єдиному державному реєстрі судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/82640922). 23 жовтня 2019 р. П`ятий апеляційний адміністративний суд своєю постановою рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення щодо відмови в задоволенні позову в частині визнання протиправною бездіяльності ГУ ДКС України у м. Києві щодо невиконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р. у справі №2а-3748/09/1470, з урахуванням ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 липня 2010 р. та закрив провадження у справі щодо вимоги про стягнення з ДСА України на користь ОСОБА_1 компенсації за порушення строку виконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р. у справі №2а-3748/09/1470, з урахуванням ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 9 липня 2010 р., в загальній сумі 142 709,22 грн., з яких: індекс інфляції 113 409,01 грн., 3% річних в сумі 29 300,21 грн. (рішення суду доступне за посиланням в Єдиному державному реєстрі судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/85120293). 3 грудня 2019 р. Верховним Судом відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду (рішення суду доступне за посиланням в Єдиному державному реєстрі судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/86102959). Відмовляючи в задоволенні першої позовної вимоги, апеляційний суд зазначив, що неперерахування позивачу коштів довічного грошового утримання судді відбувається не через протиправні дії або бездіяльність ГУ ДКС України у м. Києві, а виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість судових рішень та передбаченими асигнуваннями для погашення наявної заборгованості. Закриваючи провадження у справі щодо другої позовної вимоги, апеляційний суд, із посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 р. у справі №646/14523/15-ц, зазначив, що спір про застосування ст. 625 ЦК України за порушення грошового зобов`язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов`язання є суб`єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб`єктного складу в порядку цивільного чи господарського судочинства. Державної казначейської служби України у своєму відзиві посилається на зазначену постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду та вважає, що по суті спір нею вже вирішений і позивач безпідставно ініціює його повторний розгляд. З такими твердженнями Державної казначейської служби України погодитись неможливо, так як питання стягнення компенсації за невиконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р., не є предметом спору в даній адміністративній справі. Що стосується таких вимог, як визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо невиконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р., то вони дійсно тотожні таким вимогам у справі №400/103/19. Разом з тим, незважаючи на однакове формулювання однієї з позовних вимог у цій справі та у справі №400/103/19, предмет цих справ зовсім різний, що виключає можливість відмови у відкритті провадження у справі та закриття провадження у справі - заявляючи у справі №400/103/19 вимогу про визнання протиправною бездіяльності ГУ ДКС України у м. Києві щодо невиконання постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 березня 2010 р., позивач виходив з того, що ГУ ДКС України у м. Києві тривалий час не виконує рішення суду про стягнення з ДСА України коштів і що саме ГУ ДКС України у м. Києві є належним органом казначейства, який має доступ до рахунків боржника, тоді як в цій справі позивач просить визнати протиправною бездіяльність відповідачів у сенсі передачі його виконавчого листа до належного органу казначейства. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .. Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Підсумовуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, оскаржуване рішення прийняте відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відтак, апеляційна скарга Державної казначейської служби України задоволенню не підлягає. Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 січня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 6 ст. 12, ст. 257 та ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко Суддя І.П.Косцова Суддя Ю.В.Осіпов