Постанова 4813 № 522/3834/19

Номер провадження: 22-ц/813/1549/20 Номер справи місцевого суду: 522/3834/19 Головуючий у першій інстанції Науменко А. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.04.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дрішлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Сластнікової Ганни Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: 07 березня 2019 року адвокат Сластнікова Г.О. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Пенсійного фонду України, Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у смт. Картушине (Пролетарський) м. Ровеньки Луганської області помер батько позивача, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті ОСОБА_2 за заявою спадкоємця, доньки померлого, ОСОБА_1 , було заведено спадкову справу №161/2018. Спадщина померлого складається з недоотриманої пенсії померлого пенсіонера за дні життя. Точний розмір заборгованості по пенсії позивачу не відомий, але за орієнтовним розрахунком, дорівнює 12 950 гривень (1 850 грн. х 7 міс. заборгованості). Пенсійна справа померлого знаходиться на обліку в Центральному об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України в м. Одесі. Іншого майна, яке спадкується, немає. Пенсія, яка була нарахована, але не одержана померлим пенсіонером входить до складу спадщини, ч. 3 ст. 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». 01 вересня 2018 року Другою одеською державною нотаріальною конторою була надана постанова про відмову у вчиненні нотаріальних дій, тому фактично отримати успадковані кошти позивачу ОСОБА_1 не вдалося. Позивачу у Приморській державній нотаріальній конторі було запропоновано звернутися до суду для визначення додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно. Враховуючи викладене, адвокат Сластнікова Г.О. в інтересах позивача ОСОБА_1 просить суд визнати відмову Приморської державної нотаріальної контори у видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 після смерті її батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 через пропущений строк спадкування протиправною з огляду на фактичне прийняття спадщини спадкоємцем ОСОБА_1 та зобов`язати Пенсійний фонд України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі здійснити виплату позивачу неодержаної пенсії за дні життя померлого пенсіонера ОСОБА_2 в повному обсязі, за період з липня 2014 року по січень 2015 року включно. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Сластнікова Г.О. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2019 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Розгляд справи призначено на 15 квітня 2020 року, однак відповідно до рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від 16 березня 2020 року з подальшими змінами, відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, Одеський апеляційний суд тимчасово зупинив розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та вільних слухачів, припинив їх пропуск до залів судових засідань, також призупинено проведення масових заходів, не пов`язаних із процесуальною діяльністю, зокрема, особистий прийом громадян, конкурси, екскурсії, круглі столи, семінари тощо. Згідно приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони сповіщені належним чином, про шо свідчать поштові повідомлення про отримання ними судових повісток. 28 грудня 2019 року від Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника. 10 квітня 2020 року від Пенсійного фонду України надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника. Крім того, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою, тому судова колегія прийшла до висновку про розгляд справи за відсутністю учасників справи, за наявними матеріалами. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 24 квітня 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. Згідно статей 1216 - 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу (стаття 1219 ЦК України). За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України). У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. У частинах 1 та 3 статті 1272 ЦК України зазначено, що, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. «За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними» (правовий висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 04 листопада 2016 року у справі №6-1486цс15 та у постанові від 23 серпня 2017 року у справі №6-1320цс17). Як зазначено в абзаці 6 пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», «вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій». Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у смт. Картушине (Пролетарський) м. Ровеньки Луганської області помер батько позивача, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть, видане Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного Територіального управління юстиції в Одеській області, виданим 11 травня 2018 року, актовий запис про смерть №19 від 11 травня 2018 року (а. с. 15). Після смерті ОСОБА_2 за заявою адвоката Сластнікової Ганни Олександрівни в інтересах спадкоємця, дочки померлого, ОСОБА_1 від 12 листопада 2018 року, Приморською державною нотаріальною конторою у м. Одесі було заведено спадкову справу №161/2018 до майна ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , номер у спадковому реєстрі: 624249908 (а. с. 17, 18). 01 вересня 2018 року Другою одеською державною нотаріальною конторою винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій, видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на недоотриману пенсію до вирішення справи судом, посилаючись на те, що спадкоємець ОСОБА_1 протягом встановленого законом строку не подала заяву про прийняття спадщини, а також згідно листа Пенсійного фонду України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі від 20 липня 2018 року №2624/06 заявнику повідомлено, що неодержаної пенсії на ім`я ОСОБА_2 в управлінні не має (а. с. 27). Приморська державна нотаріальна контора у м. Одесі запропонувала спадкоємцю звернутися до суду для визначення додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно. Згідно копії домової книги за адресою, за якою проживав батько позивача ОСОБА_1 до смерті, остання була зареєстрована 19 січня 2010 року на підставі оформленої довідки на постійне проживання в Україні від 28 грудня 2009 року (а. с. 13, 22-23). Згідно паспорта громадянина Російської Федерації позивачка ОСОБА_1 зареєстрована у м. Новошахтарськ, Ростовської області з 01 червня 2012 року (а. с. 12). Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про визнання відмови Приморської держаної нотаріальної контори у м. Одесі у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті батька через пропущення строку спадкування протиправною, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що надані позивачкою докази мають протиріччя, та не підтверджують реальне місце проживання позивача до смерті батька, наданий Акт №26 оформлений 11 січня 2018 року органом невизнаної ЛНР є належним доказом по справі. Тому позивач пропустив строк для прийняття спадщини без поважних причин, а прийняття спадщини позивачем за наслідком спільного проживання зі спадкодавцем не доведене. В судовому засіданні встановлено, що Приморською державною нотаріальною конторою у м. Одесі жодні права позивача не порушувалися. Посилання адвоката Сластнікової Ганни Олександрівни в інтересах позивачки ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано те, що позивачкою в судовому засіданні доведено, що на момент смерті батька, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона проживала разом з ним й вважається такою, що прийняла спадщину та не дав належної оцінки наданим доказам, не приймаються до уваги за таких підстав. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а саме, наявність правих підстав для визнання право на спадщину після смерті батька у зв`язку з фактичним прийняття спадщини, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. Однак в судовому засіданні ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачка не довела належними, допустимими, достовірними доказами те, що на момент смерті батька, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона проживала разом з ним й вважається такою, що прийняла спадщину. Суд першої інстанції дослідив в судовому засіданні копію домової книги за адресою: АДРЕСА_1 , за якою проживав батько позивачки до смерті, згідно якої остання була зареєстрована 19 січня 2010 року на підставі довідки на постійне проживання в Україні від 28 грудня 2009 року (а. с. 13, 22-23), копію паспорта громадянина Російської Федерації, згідно якого позивачка зареєстрована у м. Новошахтарськ, Ростовської області Російської Федерації з 01 червня 2012 року (а. с. 12) та акт №26 від 11 січня 2018 року, складений депутатом Пролетарської селищної ради м. Ровеньки Луганської народної республіки Карліковської С.В., про те, що на день смерті батька ОСОБА_1 проживала разом з ним вела спільне господарство та поховала його (а. с. 19), згідно положень статті 89 ЦПК України дав належну оцінку доказам, наданим позивачкою, й правильно виходив з того, що позивачкою не доведено належним чином те, що на момент смерті батька, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона проживала разом з ним й вважається такою, що прийняла спадщину. Сам по собі факт того, що позивачка зареєстрована за адресою батька 19 січня 2010 року на підставі довідки на постійне проживання в Україні від 28 грудня 2009 року не може служити підставою для задоволення позову в цій частині вимог. За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем). Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи. Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Однак, в судовому засіданні не встановлено, що Приморська державна нотаріальна контора у м. Одесі порушує права позивача ОСОБА_1 й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право позивача в цій частині вимог не підлягає захисту судом Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову в частині про визнання відмови Приморської держаної нотаріальної контори у м. Одесі у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті батька через пропущення строку спадкування протиправною. Інших правових доводів в цій частині вимог апеляційна скарга не містить. Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи в цій частині вимог. Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в частині про визнання відмови Приморської держаної нотаріальної контори у м. Одесі у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті батька через пропущення строку спадкування протиправною вимог немає. Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог зобов`язання Пенсійного фонду України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі здійснити виплату позивачу неодержаної пенсії за дні життя померлого пенсіонера з липня 2014 року по січень 2015 року, суд першої інстанції виходи з того, що кошти, які не були нараховані померлому, не є належною пенсійною виплатою (недоотриманою пенсією), тому зазначені кошти не можуть вважатися недоотриманою пенсією та не підлягають виплаті членам сім`ї померлого. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Згідно частини 1 статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Так, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України ). Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрями діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Відповідно до частини першої статті 58 Закону України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV) Пенсійний фонд України є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів ПФУ, вирішує питання, пов`язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом ПФУ. Кошти ПФУ відповідно до статті 73 Закону №1058-IV використовуються на: виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов`язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду України; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів Пенсійного фонду України. Відповідно до пункту 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об`єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2 управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об`єднані управління є територіальними органами Пенсійного фонду України. Управління Пенсійного фонду України підпорядковуються Пенсійному фонду України та безпосередньо відповідним головним управлінням Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України. Основними завданнями управління Пенсійного фонду України є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; виконання інших завдань, визначених законом (пункт 3 вказаного Положення). Відповідно до підпунктів 7, 8 пункту 4 зазначеного Положення управління Пенсійного фонду України відповідно до покладених на нього завдань призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства; забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством. Згідно частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2020 року у справі №757/63985/16 (провадження №14-556цс19) дійшла наступного правового висновку: «відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України є суб`єктом владних повноважень у сфері нарахування та виплат пенсій, а спори, що виникають між учасниками цих відносин, є публічно-правовими, тому їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів. З позовних вимог у цій справі вбачається, що позивач по суті просить стягнути недораховану та не отриману різницю у пенсії державного службовця за період з березня 2009 року по квітень 2014 року з урахуванням індексу інфляції у сумі 82 617,35 грн, відповідачем є Пенсійний фонд України - суб`єкт владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, тобто уповноважений здійснювати нарахування і виплату пенсії позивачу. Тобто за вказаною позовною вимогою між сторонами виник публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій з приводу нарахування та виплати пенсії позивачу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, оскільки не врахували, що спір стосовно недоотриманої суми пенсії є публічно-правовим, виник з публічно-правових відносин за участю органу державної влади як суб`єкта владних повноважень, тому повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства». З позовних вимог у цій справі в частині зобов`язання Пенсійного фонду України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі здійснити виплату позивачу неодержаної пенсії за дні життя померлого пенсіонера з липня 2014 року по січень 2015 року вбачається, що позивач фактично просить стягнути з суб`єкта владних повноважень - Пенсійного фонду України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, не нараховану та не отриману пенсію батька. За таких підстав, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що за вказаною позовною вимогою між сторонами виник публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій з приводу нарахування та виплати пенсії позивачу у порядку спадкування законом. Отже, вказані вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частинами 1 та 2 статті 377 ЦПК України передбачено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. На підставі наведеного, колегія судів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції в частині вимог про зобов`язання Пенсійного фонду України в особі Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі здійснити виплату позивачу неодержаної пенсії за дні життя померлого пенсіонера з липня 2014 року по січень 2015 року, підлягає скасуванню, а справа за позовом в цій частині вимог - закриттю. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України суд апеляційної інстанції вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду. Керуючись ст. ст. 255, 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В Апеляційну скаргу адвоката Сластнікової Ганни Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2019 року в частині позовних вимоги ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса про зобов`язання вчинити певні дії скасувати та провадження в цій частині закрити. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 24 квітня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік