Постанова КАС ВС № 757/63007/16-а

ф ПОСТАНОВА Іменем України 23 квітня 2020 року Київ справа №757/63007/16-а адміністративне провадження №К/9901/21562/18, №К/9901/21564/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 757/63007/16-а за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про призначення і виплату одноразової грошової допомоги, за касаційними скаргами Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року (у складі колегії суддів: Сорочко Є.О., Межевича М.В., Земляної Г.В.) В С Т А Н О В И В : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач, МВС України), у якому просив визнати протиправною відмову від 09 серпня 2016 року у призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги, у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, що мало місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ; зобов`язати призначити таку допомогу у розмірі, згідно Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850 (далі - Порядок № 850), з 01 червня 2015 року. В обґрунтування позову зазначено, що позивач з 05 листопада 1997 року по 10 лютого 2012 року перебував на службі в органах внутрішніх справ та був звільнений у запас Збройних сил за пунктом 64 «б» (через хворобу) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії та свідоцтва про хворобу йому була встановлена II група інвалідності, пов`язана із захворюванням, внаслідок проходження служби в органах внутрішніх справ. Позивач звернувся до відповідача із відповідною заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з установленням ІІ групи інвалідності, разом з тим, відповідач листом від 09 серпня 2016 року № 15/2-Л-988 відмовив у здійсненні такої виплати. Оскільки позивачу не виплачено вказані грошові допомоги, він звернувся з цим позовом до суду. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Постановою Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року позов задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки у позивача настала інвалідність внаслідок проходження служби в органах внутрішніх справ, то позивач має право на отримання грошової допомоги, у зв`язку з встановленням інвалідності у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності відповідно до підпункту 2 пункту 2 вказаної Порядку №

850. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задоволено частково. Постанову Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву та додані документи ОСОБА_1 про призначення йому одноразової грошової допомоги, у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності, відповідно до статті 23 Закону України «Про міліцію» та прийняти вмотивоване рішення (щодо призначення такої допомоги або щодо відмови у її призначенні). В іншій частині позов залишено без задоволення. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем протиправно витребувано у позивача документи, передбачені пунктом 5 Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року № 707 (далі - Порядок № 707), та не здійснено розгляд заяви позивача по суті, а саме не вирішено питання про призначення або відмови у призначенні такої допомоги. Суд також зазначив, що вимоги позивача про визнання протиправною відмови МВС від 09 серпня 2016 року у призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги є передчасними, оскільки такої відмови з боку відповідача не було. Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Міністерство внутрішніх справ України та ОСОБА_1 звернулися з касаційними скаргами до Вищого адміністративного суду України. У касаційній скарзі Міністерство внутрішніх справ України просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2017 року та 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 757/63007/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений. У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду. Суддя-доповідач ухвалою від 22 квітня 2020 року прийняв до провадження адміністративну справу № 757/63007/16-а та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 23 квітня 2020 року. При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 05 листопада 1997 року (наказ УДСО при ГУМВС України в м. Києві від 03 листопада 1997 року № 134 о/с) до 10 лютого 2012 року (наказ МВС України від 10 лютого 2012 року № 130 о/с). Звільнений з органів внутрішніх справ у запас за пунктом 64 «б» (через хворобу) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Згідно довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) серії КИО-1 № 0401307 при огляді вперше позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності з 30 лютого 2012 року, яка пов`язана з проходженням служби органах внутрішніх справ. При черговому огляді згідно довідки до акту огляду МСЕК серії КИО-1 № 0420054 позивачу встановлено ІІ групу інвалідності на період з 28 травня 2013 року до 01 червня 2015 року, яка пов`язана з проходженням служби органах внутрішніх справ. У подальшому, згідно виписки з акта огляду МСЕК до довідки серії АВ № 0199718 позивачу при повторному огляді з 01 червня 2015 року та довічно встановлено ІІ групу інвалідності, яка пов`язана з проходженням служби органах внутрішніх справ. Листом Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України від 09 серпня 2016 року № 15/2-Л-988 позивача повідомлено, що для вирішення питання призначення одноразової грошової допомоги йому необхідно надати довідку про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках внаслідок установлення 28 травня 2013 року ІІ групи інвалідності, відповідно до вимог пункту 5 Порядку №

707. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ У касаційній скарзі Міністерство внутрішніх справ України зазначає, що надані позивачем документи було опрацьовано на предмет можливості призначення одноразової грошової допомоги та зазначено про відсутність довідки МСЕК щодо визначення ступеня втрати працездатності, внаслідок встановлення групи інвалідності. У зв`язку з цим документи позивача було повернуто без затвердження жодного рішення. У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що постанова суду першої інстанції скасована судом апеляційної інстанції з формальних міркувань. Міністерство внутрішніх справ України безпідставно повернуло його заяву, оскільки він, відповідно до Порядку № 707 та Порядку № 850 надав усі належні документи за місцем проходження служби. Від учасників справи відзивів на касаційні скарги не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року відповідає не повністю, а викладені у касаційних скаргах мотиви скаржників є частково прийнятні з огляду на наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною шостою статті 23 Закону України «Про міліцію» (в редакції, чинній станом на момент встановлення другої групи інвалідності) У разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов`язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога На виконання статті 23 Закону України "Про міліцію", Кабінет Міністрів України 12 травня 2007 року затвердив Порядок №

707. Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу, як інваліду ІІ групи. Судами попередніх інстанцій встановлено, що інвалідність ІІ групи, згідно довідки до акта огляду МСЕК серії КИО-1 № 0420054, позивачу встановлено з 28 травня 2013 року. У подальшому, згідно виписки з акта огляду МСЕК до довідки серії АВ № 0199718 позивачу при повторному огляді з 01 червня 2015 року та довічно встановлено ІІ групу інвалідності, яка пов`язана з проходженням служби органах внутрішніх справ. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що періодичне підтвердження раніше встановленої групи інвалідності або відсотка втрати працездатності не є обставиною, яка спричиняє виникнення у військовослужбовця нових прав у сфері соціального захисту, якщо про це прямо не вказано у законодавстві, що регулює ці правовідносини. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 07 лютого 2019 року у справі № 127/12061/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 331/697/17 (2-а/331/56/2017), від 10 липня 2019 року у справі № 2040/7881/18 та від 20 грудня 2019 року у справі № 583/1515/17. Відтак, оскільки інвалідність ІІ групи позивачу встановлено 28 травня 2013 року, у спірних правовідносинах відповідач, як суб`єкт владних повноважень правильно встановив необхідність застосування Закону України «Про міліцію» та положення Порядку №

707. Згідно з пунктом 2 Порядку № 707 одноразова грошова допомога (далі - грошова допомога) виплачується у разі: установлення інвалідності, яка настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ, органах державної податкової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення такого строку внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися: під час виконання службових обов`язків, пов`язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю, у розмірі: п`ятирічного грошового забезпечення - інвалідам I групи; чотирирічного грошового забезпечення - інвалідам II групи; трирічного грошового забезпечення - інвалідам III групи; у період проходження служби, - у відсотках відповідного розміру грошового забезпечення згідно із ступенем втрати працездатності, який визначається медико-соціальною експертною комісією. Пунктом 5 Порядку № 707 визначено перелік документів, які необхідно подати працівнику міліції за місцем проходження служби для виплати грошової допомоги в разі установлення групи інвалідності. Разом з тим, згідно з пунктом 7 Порядку та умов № 707 орган внутрішніх справ, орган державної податкової служби, у якому проходив службу працівник міліції, податкової міліції, подає МВС та ДПА у семиденний строк з дня реєстрації документів висновок щодо можливості проведення грошової допомоги разом з документами, зазначеними у пунктах 4 і 5 цього Порядку, копією висновку службового розслідування за фактом поранення (контузії, травми або каліцтва) такого працівника, установлення групи інвалідності чи загибелі (смерті). МВС та ДПА у десятиденний строк приймає рішення про призначення виплати і надсилає його разом із документами, зазначеними у пунктах 4 і 5, органу внутрішніх справ, органу державної податкової служби, у якому проходив службу працівник міліції, податкової міліції, для проведення виплати. Виплата грошової допомоги працівнику міліції, податкової міліції проводиться шляхом перерахування суми виплати на рахунок, відкритий заявником в установі банку, або через касу органу внутрішніх справ, органу державної податкової служби, у разі його загибелі (смерті) членам його сім`ї, а в разі їх відсутності - його батькам та утриманцям. Грошова допомога виплачується не пізніше двох місяців з дня прийняття відповідного рішення у межах коштів, передбачених у державному бюджеті на такі цілі. Таким чином, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, зобов`язаний був прийняти рішення стосовно виплати або відмови у виплаті одноразової грошової допомоги , а не повертати матеріали відносно ОСОБА_1 не здійснивши розгляд заяви позивача по суті. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, в постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 808/1866/16, від 19 вересня 2018 року у справі № 530/1280/17, від 03 жовтня 2018 року у справах № 361/7249/17, від 19 лютого 2019 року у справі № 802/498/18-а. Відтак, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що відповідачем протиправно не здійснено розгляд заяви позивача по суті та не вирішено питання про призначення або відмову у призначенні такої допомоги та зобов`язав Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву та додані документи позивача про призначення йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності відповідно до статті 23 Закону України «Про міліцію», проте помилково зазначив, що спірні правовідносини регулюються Порядком № 850 Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стре проти Сполучного Королівства («Stretch v. the United Kingdom,» № 44277/98, п. 37). У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74). Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Ruiz Torija v. Spain», № 18390/91; п. 29). Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних («Artico v. Italy», № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи («Van de Hurk v. Netherlands» № 16034/90, п. 59). Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» («Peleki v. Greece», № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» («Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частини першої статті 351 КАС України, Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні в частині мотивів його прийняття. Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду апеляційної інстанції без змін, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, П О С Т А Н О В И В: Касаційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року змінити в мотивувальній частині, в іншій частині - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Я.О. Берназюк Судді: І.В. Желєзний Н.В. Коваленко