Постанова 4804 № 243/6764/19

Єдиний унікальний номер 243/6764/19 Номер провадження 22-ц/804/1268/20 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И Єдиний унікальний номер 243/6764/19 Номер провадження 22-ц/804/1268/20 22 квітня 2020 року м. Бахмут Донецький апеляційний суд в складі колегії: судді-доповідача Гапонова А.В. суддів Новікової Г.В., Никифоряка Л.П. за участю секретаря Ротар Я.Б. учасники справи: позивачка: ОСОБА_1 відповідач: ОСОБА_2 представник відповідача: ОСОБА_3 третя особа: служба у справах дітей Військово - цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Військово - цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області про надання дозволу на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію та за кордон без згоди батька, - за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 30 січня 2020 року, вступну і резолютивну частину якого складено суддею Челюбєєвим Є.В. в м. Бахмут в приміщенні Дзержинського міського суду Донецької області 30 січня 2020, час ухвалення рішення суду не зазначено, повний текст складено 07 лютого 2020 року,- ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ В жовтні 2019 року позивачкою подано позов до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Військово - цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області про надання дозволу на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію та за кордон без згоди батька. В обґрунтування позову зазначила, що деякий час вона проживала з відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Від спільного проживання мають малолітню дитину: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На теперішній час спільно не проживають. Після припинення стосунків з відповідачем по справі син проживає разом з нею і знаходиться на її утриманні. У зв`язку з тим, що м. Горлівка Донецької області, де вона зареєстрована і проживала разом з сином, є тимчасово окупованою територією і поблизу розташованих міст йдуть бойові дії, вони змушені були тимчасово переїхати до Харківської області в м. Харків. На теперішній час вона разом з дитиною зареєстрована як внутрішньо переміщена особа. Однак, незважаючи на ситуацію, яка склалася в Донецькій області, вони змушені періодично навідуватися за місцем своєї колишньої реєстрації, тобто на непідконтрольну Україні територію. Також вона має намір оздоровити сина, у зв`язку з чим їй необхідно виїхати за межі України, за кордон, а саме до країн ближнього та дальнього зарубіжжя. Вона неодноразово намагалася отримати від відповідача по справі дозвіл на вивіз їх спільної дитини, ОСОБА_4 на тимчасово окуповану територію України, в зону операції об`єднаних сил та за кордон. Однак, вона не може отримати від відповідача дозвіл на вивіз їх спільної дитини на цю територію та за кордон. У зв`язку із вищезазначеним, просила суд надати дозвіл на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію України, перетинання лінії розмежування в зоні операції об`єднаних сил та на тимчасовий виїзд за кордон до країн ближнього та дальнього зарубіжжя без згоди батька до досягнення дитиною 18-річного віку. КОРОТКИЙ ЗМІСТ СУДОВОГО РІШЕННЯ 30 січня 2020 року рішенням Дзержинського міського суду Донецької області позовні вимоги Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Військово - цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області про надання дозволу на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію та за кордон без згоди батька задоволено частково. - Надано дозвіл ОСОБА_4 на переміщення через лінію зіткнення в зоні Операції об`єднаних сил у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди і супроводу батька ОСОБА_2 строком до виповнення ОСОБА_4 16 років, тобто включно по 13 листопада 2029 року. - В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. - Вирішено питання про розподіл судових витрат. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ 26 лютого 2020 року не погодившись із вказаним рішенням позивачкою подано апеляційну скаргу, в якій вона просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги та надати дозвіл на виїзд до країн ближнього зарубіжжя (до країн Турецької Республіки Арабської Республіки Єгипет), строком до одного місяця для оздоровлення дитини) без згоди та супроводу батька, до повноліття дитини та надати дозвіл до країн дальнього зарубіжжя, а саме в місто Корваліс, штат Орегон, США до повноліття дитини. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що її син часто хворіє застудними захворюваннями, тому потребує оздоровлення на морі, а відповідач безпідставно та необґрунтовано не надає дозвіл на ближнє зарубіжжя. Проте, сам матеріальної допомоги на утримання дитини не надає и має заборгованість по аліментах. Також зазначає, що надання дозволу на дальнє зарубіжжя це можливість надати дитині все необхідне, гідну освіту за кордоном та повноцінну сім`ю з людиною, яка проявила себе з найкращого боку, піклується про них, з Jeffrey з міста Корваліс, штат Орегон, США. Звертає увагу, що відповідач зможе спілкуватися з дитиною навіть якщо вони будуть проживати в іншій країні. АРГУМЕНТИ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 13 квітня 2020 року до апеляційного суду від представника відповідача - адвоката Михайловина Д.В. надійшов відзив, в якому він просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. Посилаючись на чинне законодавство та правові позиції Верховного суду зазначив, що важливою підставою для задоволення судом позову такої категорії справ є зазначення в позовній заяві країни, до якої має виїхати дитини, загального строку надання такого дозволу, часового проміжку перебування дитини в іноземній країні та доказів відмови батька чи матері у наданні згоди на виїзд дитини за кордон. Втім, позивачкою не конкретизовано ані періоду, на який вона хоче вивезти дитину за межі України, ані мети. Також зазначає, що позивачка не надала доказів, що має намір тимчасово виїхати з дитиною за кордон., навпаки, вона зазначає, що рішення суду їй потрібно для виїзду на постійне місце проживання до США, де вона має намір проживати з ОСОБА_5 (а.с.170-173). 21 квітня 2020 року від позивачки ОСОБА_1 надійшла заява в якій вона позов підтримує у повному обсязі та наполягає на його задоволенні. Просить розгляд справи, призначений на 10-00 годину 22 квітня 2020 року провести без її участі (а.с.179). 22 квітня 2020 року від представника відповідача-адвоката Михайловина Д.В. надійшло клопотання, в якому він просить відкласти розгляд справи призначений на 10-00 годину 22 квітня 2020 року, оскільки у зв`язку із введенням в Україні режиму надзвичайної ситуації через пандемію коронавірусу COVID-19 він не має можливості прибути безпосередньо у судове засідання ( а.с.181). Сторони належним чином повідомлені про день та час розгляду справи у судове засідання не з`явились, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи ( а.с. 166-167, 177, 179, 181). ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Відповідно до ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах апеляційного оскарження, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції залишити без змін з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено. В жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Військово - цивільної адміністрації м. Торецьк Донецької області про надання дозволу на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію та за кордон без згоди батька. Свої вимоги обґрунтовує тим, що деякий час вона проживала з відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Від спільного проживання мають малолітню дитину: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На теперішній час спільно не проживають. Після припинення стосунків з відповідачем по справі син проживає разом з нею і знаходиться на її утриманні. У зв`язку з тим, що м. Горлівка Донецької області, де вона зареєстрована і проживала разом з сином, є тимчасово окупованою територією і поблизу розташованих міст йдуть бойові дії, вони змушені були тимчасово переїхати до Харківської області в м. Харків. На теперішній час вона разом з дитиною зареєстрована як внутрьошньо переміщена особа. Однак, незважаючи на ситуацію, яка склалася в Донецькій області, вони змушені періодично навідуватися за місцем своєї колишньої реєстрації, тобто на непідконтрольну Україні територію. Також вона має намір оздоровити сина, у зв`язку з чим їй необхідно виїхати за межі України, за кордон, а саме до країн ближнього та дальнього зарубіжжя. Вона неодноразово намагалася отримати від відповідача по справі дозвіл на вивіз їх спільної дитини, ОСОБА_4 на тимчасово окуповану територію України, в зону операції об`єднаних сил та за кордон. Однак, вона не може отримати від відповідача дозвіл на вивіз їх спільної дитини на цю територію та за кордон. З урахуванням викладеного, просить суд надати дозвіл на в`їзд/виїзд дитини на тимчасово окуповану територію України, перетинання лінії розмежування в зоні операції об`єднаних сил та на тимчасовий виїзд за кордон до країн ближнього та дальнього зарубіжжя без згоди батька до досягнення дитиною 18-річного віку. Згідно із ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції дотримані вищенаведені норми. Відповідно до положень частини п`ятої статті 157 СК України, той із батьків, з ким за рішенням суду проживає дитина, самостійно вирішує питання щодо тимчасового виїзду дитини за межі України з метою навчання дитини за кордоном за наявності довідки, виданої органом державної виконавчої служби, про наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців. Із матеріалів справи вбачається, що дитина проживає разом з позивачем у справі (а. с. 9). Також встановлено, що відповідач має перед позивачем заборгованість зі сплати аліментів, стягнутих на підставі судового рішення, яка за період часу з 19.09.2018 по 31.05.2019 року склала 24, 700, 00 грн. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами законодавства закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, в тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 , хоча і зазначила одну країну, до якої планує вивезти неповнолітню дитину, однак не конкретизувала ані періоду, на який має намір вивезти дитину з України, ані мети. Тому її вимоги щодо надання дозволу на виїзд дитини на період до досягнення нею 18 років до країн ближнього та дальнього зарубіжжя, в тому числі до США суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права. Враховуючи наведене, на підставі оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, апеляційний суд дійшов висновку про те, що судом першої інстанції цілком обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог, оскільки тривала відсутність дитини на території України, не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини. Сама по собі можливість поїздки за кордон, у випадку повернення дитини на територію України, не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки. Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та не прогнозованості. Доводи позивачки про те, що при ухвалені рішення суд має взяти до уваги найкращі інтереси дитини, не заслуговують на увагу, оскільки чинним законодавством встановлено певний порядок виїзду неповнолітньої дитини за кордон, який позивачем не було дотримано. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Виходячи із зазначеного принципу, колегія суддів вважає, що достатньо мотивовано відповіла на доводи позивачки. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Судом першої інстанції на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми матеріального права. Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не встановлено. Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд повно і всебічно перевіривши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовної заяви у відповідності з нормами матеріального права та з дотриманням норм процесуального права. Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалене судом рішення відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 30 січня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Суддя-доповідач: А. В. Гапонов Судді: Л.П. Никифоряк Г.В. Новікова