Постанова 4857 № 500/1366/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 рокуЛьвівСправа № 500/1366/19 пров. № А/857/1277/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Шавеля Р.М., суддів Бруновської Н.В. та Макарика В.Я., з участю секретаря судового засідання - Герман О.В., а також сторін (їх представників): від позивача - не з`явився; від відповідача - не з`явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській обл. на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській обл. про зобов`язання виплатити заборгованість пенсії внутрішньо переміщеній особі (суддя суду І інстанції: Дерех Н.В., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 11 год. 35 хв. 09.12.2019р., м.Тернопіль; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 13.12.2019р.),- В С Т А Н О В И В: 18.06.2019р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати противоправними дії відповідача Тернопільського об`єднаного управління /ОУ/ Пенсійного фонду /ПФ/ України Тернопільської обл. щодо припинення виплати заборгованості його пенсії у розмірі 32225 грн. 67 коп. за період з 01.06.2016р. по 31.12.2017р.; зобов`язати пенсійний орган відновити виплату заборгованості пенсії ОСОБА_1 у розмірі 32225 грн. 67 коп. за період з 01.06.2016р. по 31.12.2017р. (а.с.3-6). Розгляд цієї справи, що віднесена процесуальним законом до справ незначної складності, проведено судом першої інстанції в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи (а.с.1). Ухвалою суду від 09.09.2019р. замінено в порядку ст.52 КАС України відповідача Тернопільське ОУПФ України Тернопільської обл. на його правонаступника Головне управління /ГУ/ Пенсійного фонду /ПФ/ України в Тернопільській обл. (а.с.48-50, 55). Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. заявлений позов задоволено частково; зобов`язано відповідача ГУ ПФ України в Тернопільській обл. виплатити заборгованість пенсії ОСОБА_1 у розмірі 32225 грн. 67 коп. за період з 01.06.2016р. по 31.12.2017р.; в решті позовних вимог відмовлено (а.с.78-80). Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач ГУ ПФ України в Тернопільській обл., який покликаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до невірного вирішення спору, просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.82-85). Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що, починаючи з 01.07.2018р., припинено виплату заборгованості за минулий час внутрішньо переміщеним особам відповідно до постанови КМ України № 335 від 25.04.2018р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. № 365»; цією постановою прийняття окремого рішення про припинення виплати заборгованості пенсії згідно чинного законодавства не передбачено. Водночас, бездіяльність КМ України не може вважатися доказом протиправності дій ПФ України і покладати на нього обов`язки, що не передбачені законодавством. Відсутність визначених КМ України умов та порядку проведення виплати пенсії за попередній період фактично призводить до того, що ПФ України не має правових підстав та законного способу дій для реалізації своїх повноважень, що виключає можливість проведення виплат пенсій, які не виплачені за минулий період. Також в судовому порядку визнано протиправними та нечинними пп.2 п.1, пп.2 п.2 постанови КМ України № 335 від 25.04.2018р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016р. № 365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій. Положеннями, які визнанні нечинними, передбачено, що виплати заборгованості проводяться на умовах окремого порядку. Скасуванням даних положень зумовлює ситуацію, коли пенсійний орган не має законного способу та правових підстав вчиняти дії, в тому числі, з виплати заборгованості внутрішньо переміщеним особам, оскільки питання даної виплати чинним законодавством не врегульовано. Представником позивача адвокатом Ходюк К.М. скеровано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому остання вважає її безпідставною та необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.109-119). У зв`язку з неявкою в судове засідання учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалося. Також в порядку ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Також колегія суддів ухвалила відхилити клопотання відповідача, що надійшло засобами поштового зв`язку до апеляційного суду 13.04.2020р., про відкладення апеляційного розгляду справи через запровадження режиму надзвичайної ситуації в Україні (а.с.125-127) та ухвалила розгляд справи здійснювати за відсутності представників відповідача, оскільки останні були завчасно повідомлені про час та місце розгляду справи (а.с.121); доказів дійсних намірів взяти участь в судовому розгляді не надали. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засідання учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні; за таких обставин апеляційний суд дійшов до висновку про можливість розгляду справи (яка стосується питання правомірності припинення виплати заборгованості по пенсії та має важливе значення в сучасних умовах для позивача) за відсутності представників відповідача. Додатково колегія суддів враховує, що відповідно до ч.5 ст.44 КАС України учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки суду, а й учасників справи. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Він не буде відповідальним за відкладення, викликані станом його здоров`я, оскільки вони пов`язані з форс-мажорними обставинами. Окрім цього, Європейський суд з прав людини визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі «Varela Assalino contre le Portugal» (пункт 28, № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду. У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права. Європейський суд вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів. У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав. Як встановлено під час судового розгляду, позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером, отримує пенсію за віком (а.с.7-9). Відповідно до довідки Управління соціальної політики Тернопільської міської ради № 0000445873 від 20.12.2017р. позивача взято на облік внутрішньо переміщеної особи, адреса фактичного проживання/перебування: АДРЕСА_1 (а.с.10). Пенсійна справа ОСОБА_1 скерована Управлінням ПФ України в м.Сєвєродонецьку Луганської обл. до Тернопільського ОУПФ України Тернопільської обл. у зв`язку із переїздом пенсіонера на постійне місце проживання в Тернопільську обл. (а.с.11). Згідно довідки Тернопільського ОУПФ України Тернопільської обл. № 8951/04 від 13.06.2019р. заборгованість по пенсії ОСОБА_1 виникла при поновленні виплати і становить 62092 грн. 17 коп. за період 01.02.2015р. по 28.02.2018р. В березні 2018 року виплачені кошти в розмірі 26211 грн. 64 коп., в тому числі 24384 грн. 21 коп. - суму з дня звернення з 01.01.2018р. по 28.02.2018р. та заборгованість згідно ст.46 з 01.02.2015р. по 28.02.2016р.; з 01.04.2018 по 30.06.2018р. виплачено 5482 грн. 29 коп. (заборгованість згідно ст.46 за період з 01.03.2016р. по 31.05.2016р.); не виплачена заборгованість становить 32225 грн. 67 коп. за період з 01.06.2016р. по 31.12.2017р. Починаючи з 01.07.2018р., припинено виплату заборгованості за минулий час внутрішньо переміщеним особам відповідно до постанови КМ України № 335 від 25.04.2018р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. № 365»; цією постановою рішення про припинення виплати заборгованості пенсії згідно чинного законодавства не передбачено (а.с.13 Розглядуваний спір стосується правомірності припинення виплати відповідачем ГУ ПФ України в Тернопільській обл. на користь позивача виниклої заборгованості по пенсії за період з 01.06.2016р. по 31.12.2017р. на загальну суму 32225 грн. 67 коп. Приймаючи рішення та часткового задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що припинення виплати позивачу заборгованості по пенсії не відповідає приписам ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки зазначені виплати припинені не на підставі визначених законом підстав. Також пп.2 п.1 пп.2 п.2 постанови КМ України № 335 від 25.04.2018р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. № 365» визнані нечинними в судовому порядку в частині, що стосуються невиплачених пенсій. Звідси, позивач має право на отримання пенсії за період її невиплати з 01.06.2016р. по 31.12.2017р. При цьому, неприйняття КМ України нормативно-правового акту і визначення окремого порядку виплати заборгованої пенсії, не можу слугувати підставою для обмеження права позивача на отримання пенсії. Позовні вимоги про визнання дій відповідача протиправними судом не задоволені, оскільки пенсійний орган не мав правових підстав та законного способу дій для реалізації своїх повноважень, що виключало можливість проведення виплат пенсій, не виплачених за минулі періоди. Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для часткового задоволення заявленого позову такими, що відповідають фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, з наступних причин. Позивач ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФ України в Тернопільській обл. та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на підставі пенсійної справи, яка надійшла з Управління ПФ України в м.Сєвєродонецьку Луганської обл. Починаючи з липня 2018 року, пенсійний орган припинив виплату пенсії позивачу. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996р., ратифікована Законом України № 137-V від 14.09.2006р., яка набрала чинності з 01.02.2007р. (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії. Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Частиною третьою ст.4 вказаного Закону встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 5 наведеного Закону передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФ України та накопичувальної системи пенсійного страхування. Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України № 1058-IV від 09.07.2003р. «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих наведеним Законом, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Відповідно до ч.1 ст.47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Згідно із ч.1 ст.49 наведеного Закону виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення п.2 ч.1 ст.49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009р. № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФ України є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти КМ України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами. 25.04.2018р. набули чинності зміни до постанови КМ України № 365 від 08.06.2016р. «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». При цьому, пункт 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам викладено в такій редакції: «

15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України». У Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженому зазначеною постановою, доповнено пункти 16 і 18 реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України». Звідси, пункт 16 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (в новій редакції) передбачає, що у разі прийняття позитивного рішення комісією згідно з п.15 цього Порядку соціальні виплати поновлюються через два місяці з місяця прийняття рішення про припинення таких виплат. Комісія може прийняти рішення про поновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі з місяця припинення таких виплат у разі, коли така особа перебуває у складних життєвих обставинах і з поважних причин не виконала вимоги структурного підрозділу з питань соціального захисту населення, передбачені п.п.6 і 7 цього Порядку. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного КМ України. Пункт 18 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (в новій редакції) вказує на те, що повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у разі їх припинення відповідно до пп.4 п.12 цього Порядку можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, передбачених законодавством. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного КМ України. Водночас Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як затвердження КМ України окремого порядку для виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам або відсутність такого порядку. Конституційний Суд України у рішенні від 07.10.2009р. № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014р., Європейський суд з прав людини /ЄСПЛ/ дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала ст.14 Конвенції, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54). Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. Також в розглядуваному випадку пенсійним органом не прийнято будь-якого рішення про виплату заборгованої пенсії, а також не наведено посилань на встановлену законом підставу для припинення виплати пенсії. Додатково колегія суддів враховує ту обставину, що рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.06.2019р. у справі № 640/18720/18, адміністративний позов ОСОБА_2 до КМ України, треті особи Міністерство юстиції України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про визнання протиправними та скасування окремих положень постанови КМ України задоволено, визнано протиправними та нечинними пп.2 п.1, пп.2 п.2 постанови КМ України № 335 від 25.04.2018р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016р. № 365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.08.2019р. у справі № 640/18720/18 апеляційну скаргу КМ України залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.06.2019р. - без змін (а.с.71). Отже, з урахуванням наведеного, правові підстави для припинення виплати пенсійним органом позивачу заборгованої йому пенсії як внутрішньо переміщеній особі є відсутніми. Колегія суддів враховує правову позицію, висловлену Великою палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018р. у справі № 805/402/18, яка в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковою під час вирішення наведеного спору. Оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи позивача, наведені в позовній заяві, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволені частково у вказаних спосіб. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про обґрунтованість та підставність заявленого позову, через що останній підлягає до часткового задоволення. Оскільки рішення суду першої інстанції фактично не оскаржується сторонами в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог, в апеляційного суду в силу приписів ч.1 ст.308 КАС України не має підстав для перегляду судового рішення в неоскарженій частині. За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта ГУ ПФ України в Тернопільській обл. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення. Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ч.3 ст.243, ст.310, ч.2 ст.313, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській обл. на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. в адміністративній справі № 500/1366/19 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін. Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській обл. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку лише у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська В. Я. Макарик Дата складення повного судового рішення: 15.04.2020р.