Постанова 4813 № 523/5932/19

Номер провадження: 22-ц/813/3951/20 Номер справи місцевого суду: 523/5932/19 Головуючий у першій інстанції Аліна С. С. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.04.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Таварткіладзе О.М., суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Бикової К.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Тищенка Станіслава Юрійовича на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 липня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька, ВСТАНОВИВ: У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька у розмірі 5000 грн. на місяць, мотивуючи це тим, що він є батьком відповідача і на теперішній час він знаходиться на пенсії, отримує пенсію за віком, якої не вистачає на проживання. Зокрема він не спроможний сплачувати за комунальні послуги по квартирі де проживає і де відповідач будучи зареєстрованою та маючи частку у власності, фактично не мешкає і мешкання якої позивачу невідомо. Відповідач є приватним підприємцем, отримує значний дохід та має можливість надавати допомогу позивачу, у зв`язку з чим він звернувся з цим позовом до суду. Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 02 липня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на його утримання у розмірі 2500 гривень щомісячно, починаючи з 12.04.2019 року довічно. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 липня 2019 року відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Тищенко Станіслав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 липня 2019 року та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про причини не явки не повідомив, заяву про відкладення розгляду справи апеляційному суду у встановленому порядку не подав. Представник ОСОБА_1 адвокат Тищенка С.Ю. будучи належним чином повідомленим просив відкласти розгляд справи посилаючись на введення в Україні карантину і обмеження у зв`язку з цим допуску до приміщення Одеського апеляційного суду і можливості бути присутнім в судовому засіданні. Судова колегія виходить з такого. В розумінні ч.2 ст. 372 ЦПК України сама по собі присутність належним чином повідомлених сторін на стадії апеляційного перегляду судових рішень не є обов`язковою і не перешкоджає розгляду справи. Надаючи заяву представник ОСОБА_1 адвокат Тищенка С.Ю. не навів мотивів за яких особиста присутність представника апелянта в судовому засіданні при розгляді поданої ним же апеляційної скарги, дійсно є необхідною чи обов`язковою з огляду на те, що в апеляційній скарзі адвокатом Тищенком С.Ю. на його власний розсуд викладені всі доводи щодо невідповідності закону оскаржуваного рішення суду першої інстанції і підстави для ухвалення апеляційним судом нового рішення про відмову у позові про стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька. Крім того апеляційним судом для врахування матеріального стану сторін задоволені клопотання про витребування додаткових відомостей про розмір доходу, як позивача так і відповідача, тому подана представником ОСОБА_1 адвокатом Тищенком С.Ю. апеляційна скарга підлягає розгляду по суті. При цьому судова колегія звертає увагу, що справа про стягнення аліментів розглядається в судах з квітня 2019 року, а в апеляційному суді - з жовтня 2019 року. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті. Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Задовольняючи позов частково та стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на його утримання у розмірі 2500 гривень щомісячно, починаючи з 12.04.2019 року довічно, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є пенсіонером, пенсію яку він отримує не забезпечує необхідного мінімального проживання, а відповідач будучи дочкою позивача не допомагає йому матеріально, не забезпечує його всім необхідним для нормального проживання і тому аліменти у розмірі 2 500 грн. щомісячно є достатнім розміром для гідного існування позивача. Проте погодитися з таким висновком районного суду не можна. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.27). ОСОБА_2 є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням № 1783414359 (а.с.29), отримує пенсію у розмірі 2872,39 грн., що підтверджується довідками про доходи за 2018 року № 289859132788787-2462 та 2019 рік № № 31419474638754485- 35863 (а.с.6 та зворот). Згідно довідки про склад сім`ї ОСОБА_2 проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Крім нього там зареєстрована ще донька - ОСОБА_1 (а.с.24). Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на рухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 є власником 2/3 частин квартири АДРЕСА_2 , а власником 1/3 квартири є відповідач. Згідно відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач - ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, № запису 2 НОМЕР_2 , не перебуває в процесі припинення (а.с.8-9). Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що між сторонами існують напружені стосунки і протягом тривалого часу судами вирішувалися за участю сторін щодо усунення перешкод у користуванні нерухомим майном. Так, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 червня 2017 року (справа № 523/17360/17), залишеного без змін постановою апеляційного суду Одеської області від 10.01.2018 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено частково та вселено ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_2 . Під час розгляду даної справи судом встановлено, що вимоги до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло та свідоцтва про право на спадщину за законом. 1/3 частини даної квартири належить відповідачці - ОСОБА_1 . Позивач посилається на перешкоджання йому, як власнику потрапити до квартири та жити в неї. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 вказала, що у них з її батьком ОСОБА_3 була домовленість про те, що вона разом зі своїм чоловіком будуть проживати в квартирі АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 буде проживати в її квартирі АДРЕСА_3 . Перешкод у потраплянні позивача в спірну квартиру вона не здійснює, навіть зазначила, що у ОСОБА_3 є комплект ключів від квартири АДРЕСА_2 . Крім того, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2018 року (справа № 523/6317/18) усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права власності, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_1 . Під час розгляду даної справи судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 відповідно до договору дарування від 16.10.2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Каралкіною Ю.Г., реєстровий №520. Відповідач ОСОБА_2 є батьком позивачки ОСОБА_1 і самоправно вселився в квартиру АДРЕСА_3 , де проживає по теперішній час. На протязі тривалого часу позивачка ОСОБА_1 зверталася до відповідача з проханням виселитися з належної їй квартири, однак відповідач ОСОБА_2 відмовляється виселитися в добровільному порядку, у зв`язку з чим позивачка зверталася із заявою до Суворовського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області стосовно неправомірної поведінки відповідача ОСОБА_2 , який до того ж чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю, проживаючи в належній їй в квартирі без правових підстав. Крім того, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 січня 2014 року (справа № 523/13507/13), залишеного без змін постановою апеляційного суду Одеської області від 14.03.2014 року, відмовлено ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про зобов`язання повернути ємкість для води об`ємом 5 куб. м. ОСОБА_2 мотивував свої вимоги тим, що з червня 1991 року він за власні кошти купив ємкість для води об`ємом 5 куб. м. за 120 рублів, для зберігання води під час будівництва садового будинку. На початку 2000 року, ОСОБА_4 попросив у тимчасове користування ємкість об`ємом 5 куб. м., для зберігання води під час будівництва його садового будинку. Після закінчення будівництва садового будинку, на вимогу позивача повернути його ємкість, відповідач відмовився. Згодом позивачу стало відомо, що ОСОБА_4 здійснив відчуження земельної ділянки разом з садовим будинком та його ємкістю громадянину ОСОБА_5 , тому позивач звернувся до ОСОБА_5 з проханням повернути його ємкість, нащо отримав категоричну відмову, а пояснив свою відмову тим, що він придбав її разом з земельною ділянкою та садовим будинком. До теперішнього часу річ так і не була повернута, що змусило позивача звернутися до суду. Під час розгляду даної справи судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить земельна ділянка та садовий будинок за адресою: АДРЕСА_4 за межами населеного пункту. Враховуючи що відомості про земельної ділянки та садового будинку будинок за адресою: АДРЕСА_4 за межами населеного пункту взагалі не-містяться у Єдиному державному реєстрі прав власності на нерухоме майно, який ведеться з 2004 року, можна зробити висновок, що позивач набув право власності на дане нерухоме майно ще до введення в дію Єдиного державного реєстру прав власності на нерухоме майно і що після введення даного реєстру в дію, операцій з відчуження нерухомого майна (земельної ділянки та садового будинку) не відбулося, зазначені об`єкти нерухомості продовжують перебувати у власності позивача, який такий чином не повідомив районному суду у повному обсязі всіх відомостей для можливості визначення його дійсного майнового стану та нагальної потреби у грошовій допомозі. Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Слід звернути увагу на те, що: - обов`язок виплачувати аліменти батькам може бути покладено лише на повнолітніх дітей; - потреба матеріальної допомоги полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв`язку із відсутністю пенсій чи їх низького розміру, а також у зв`язку із відсутністю у них інших джерел існування; - непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку та інваліди І, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»). Статтею 203 СК України визначено, що дочка, син, крім сплати аліментів, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, особами з інвалідністю, а дитина (стаття 6 цього Кодексу) має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов`язаних з лікуванням та доглядом за ними (стаття 206 СК України). Вирішуючи спір суд першої інстанції виходив з того, що розмір пенсії позивача у 2018 році становив 2 872,39 грн. і що такий розмір пенсії не забезпечує позивачу необхідного мінімального проживання. Між тим згідно Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» визначено на 2018 рік прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 січня 2018 року - 1373 грн., з 1 липня - 1435 грн., з 1 грудня - 1497 грн. Відповідно до витребуваних апеляційним судом відомостей вбачається, що розмір у січні- лютому 2020 року становить 3 352,18 грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» визначено на 2019 рік прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 січня 2018 року - 1 497 грн., з 1 липня - 1 564 грн., з 1 грудня - 1 638 грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» визначено на 2020 рік прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 січня 2018 року - 1 497 грн., з 1 липня - 1 712 грн., з 1 грудня - 1 769 грн. Тобто, на час розгляду справи в суді, пенсія за віком позивача вдвічі перевищує встановлений державою законодавчо прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність. Відповідно до наданих позивачем витрат за спожиті комунальні послуги вбачається, що боргові зобов`язання не перевищують розміру, який нараховується постачальником послуг за їх споживання за останній місяць (поточна заборгованість). Крім того з наданого розрахунку за послуги з вивезення сміття вбачається, що ОСОБА_2 у травні 2018 року отримав субсидію 660,16 грн., а борг станом на січень 2019 року становить 645,58 грн. Аналогічно вбачається оплата ОСОБА_2 послуг за газопостачання за допомогою субсидії і наявність боргу на січень 2019 у розмірі 1 906,41 грн. Проте наявність боргу може бути підставою для стягнення постачальником послуг з співвласників квартири заборгованості за надані комунальні послуги. При цьому сплата одним із співвласників платежів з утримання квартири в належному стані є підставою для стягнення цим співвласником з іншого співвласника фактично сплачених коштів пропорційно частці у праві власності на кватиру такого співвласника. Також співвласник квартири може визначити порядок користування квартирою та поставити питання про поділ особового рахунку для уникнення заборгованості по платежам з утримання житла. Проте зазначені обставини не є підставою для стягнення на користь позивача аліментів з його дочки, яка є інвалідом 2-ї групи довічно. Крім того, надані позивачем до позову документи про стан здоров`я та понесені витрати також не надають підстави для висновку про наявність підстав для стягнення аліментів або додаткових витрат. Враховуючи встановлені фактичні обставини та вказані положення закону, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання батька у розмірі 2 500 грн. довічно, оскільки, з досліджених доказів вбачається, що ОСОБА_2 має на праві власності не лише об`єкти нерухомості - частку у квартирі, земельну ділянку та садовий будинок у садовому товаристві, отримує пенсію у розмірі, що вдвічі перевищує прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, а тому його не можна вважати особою, яка потребує матеріальної допомоги відповідно до частини четвертої статті 75 СК України та відповідно до частини першої статті 202 СК України, що свідчить про безпідставність і недоведеність позовних вимог. Позивачем не надано належних та допустимих доказів, що він потребує матеріальної допомоги на сьогодні. Саме такі правові висновки зроблені у постанові об`єднаної Палати Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, провадження № 16-2386сво19, де вказано, що при встановленні, чи потребують батьки матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про потребу в матеріальній допомозі. Отримання матір`ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги. Крім того Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц дійшов висновку, що тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей з утримання своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька у матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей з утримання батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу. При встановленні, чи батьки потребують матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність у матеріальній допомозі. При цьому, отримання матір`ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги. Тому при вирішенні питання про стягнення аліментів на батьків необхідно враховувати, що вказане право батьків, якому кореспондує обов`язок повнолітніх дітей, виникає за наявності двох умов: непрацездатності батьків та наявності у них потреби у матеріальній допомозі і не залежить від майнового стану повнолітніх дочки, сина. Разом з тим згідно зі статтею 205 СК України, вирішуючи вказаний спір та визначаючи розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу), суд має враховувати матеріальний стан сторін. При цьому судом враховуються всі заслуговуючи на увагу інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід тощо. Однак сам по собі факт непрацездатності батьків не зумовлює виникнення у дітей обов`язку надання їм утримання - стан непрацездатності має супроводжуватися необхідністю отримувати сторонню матеріальну допомогу. Таким чином, в кожному конкретному випадку суд враховує всі види заробітку/доходу, майнового стану як дітей так і батьків. Позивач звернувшись до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання батька, не надав жодного доказу, що отримувана ним пенсія та майно, яке він має на праві приватної власності не забезпечує його потреби на харчування, лікування, тощо. Саме по собі посилання на норму закону щодо обов`язку дітей утримувати батьків, які є непрацездатними, без доказів скрутного матеріального становища, через яке позивач не може забезпечити своє гідне існування, не може бути підставою для задоволення позову. Крім того, право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом. Відповідно до ЗУ „Про державний бюджет України на 2018 рік" прожитковий мінімум на одну особу, яка втратили працездатність з 1 січня 2018 року складає - 1373 гривні, з 1 липня - 1435 гривень, з 1 грудня - 1497 гривень; відповідно ЗУ „Про державний бюджет України на 2019 рік" прожитковий мінімум на одну особу, яка втратили працездатність з 1 січня 2019 року складає 1497 гривень, з 1 липня - 1 564 грн., з 1 грудня - 1 638 грн.; відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну особу, яка втратили працездатність з 1 січня 2020 року складає - 1 638 грн., з 1 липня - 1 712 грн., з 1 грудня - 1 769 грн. Як встановлено матеріалами справи, пенсія позивача з січня 2019 року по грудень 2019 року підвищувалася з 2 878,69 грн. до 3 352,18 грн. Такий же розмір пенсії у позивача становить на час розгляду справи в апеляційному порядку - 3 352,18 грн. Тобто пенсія позивача значно перевищує встановлений законом прожитковий мінімум для категорії осіб, до якої він відноситься, а докази на підтвердження того, що отримуваний розмір пенсії не забезпечує позивачу гідного існування і що позивач відчуває дійсну нагальну потребу в отриманні грошової допомоги, позивачем не надані. Тому підстави вважати, що позивач є особою, яка потребує сторонньої матеріальної допомоги, відсутні. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку позивачу відмовлено в позові, а обидві сторони звільнені від сплати судового збору то судові витрати у відповідності до ч.6 ст. 141 ЦПК України компенсуються за рахунок держави в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Тищенка Станіслава Юрійовича - задовольнити частково. Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 липня 2019 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення. Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька. Судові витрати у вигляді судового збору за подання позову до суду та за подання апеляційної скарги віднести за рахунок держави в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 13.04.2020 року. Головуючий: О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін С.О. Погорєлова