Постанова 4850 № 360/320/20

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 року справа №360/320/20 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Арабей Т.Г., Ястребової Л.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 (головуючий І інстанції К.Є. Петросян) за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області (далі - відповідач, УПФУ), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачу з 01.12.2018 по 31.10.2019; стягнути з відповідача на користь позивача пенсійні кошти за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817,15 грн. з нарахуванням компенсації втрати частини пенсії. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року позовні вимоги задоволені частково, а саме суд: визнав протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019; зобов`язав управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01.12.2018 по 31.10.2019. У задоволенні інших позовних вимог відмовив. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду в частині зобов`язання управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01.12.2018 по 31.10.2019, та прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача пенсійні кошти за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817,15 з нарахуванням компенсації втрати частини пенсії. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивач обрав спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення конкретних сум. Винесення рішення про стягнення суми заборгованості з відповідача має конкретний та дієвий спосіб захисту порушеного права позивача. Суд необґрунтовано змінив зміст позовних вимог. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є внутрішньо переміщеною особою, пенсіонером та отримує пенсію за віком (а.с.4-6,8). Відповідачем, на підставі особистої заяви позивача від 10.09.2019, взято позивача на облік. Відповідно до супроводного листа Марківського ОУПФУ Луганської області від 17.09.2019 №171, виплату пенсії позивачу Марківським ОУПФУ здійснено по 30.11.2018 включно. Відповідно до листа відповідача від 15.11.2019, виплату пенсії позивачу поновлено в листопаді 2019 року. Заборгованість з місяця звернення, а саме за період з 01.09.2019 по 31.10.2019 у сумі 6007,18 грн нараховано на додаткову відомість та виплачено після її фінансування, борг за минулий період з 01.12.2018 по 31.08.2019 у сумі 25809,97 грн. обліковано в управлінні та буле виплачено після прийняття окремого порядку. (а.с.7). Відмовляючи в задоволені позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача пенсійні кошти та обираючи інший спосіб захисту порушеного права, суд першої інстанції виходи з огляду на положення статей 5 та 245 КАС України, а саме, що адміністративний суд, встановивши, що відповідач порушив норми права, які регулюють спірні правовідносини, повинен визнати такі рішення, дії або бездіяльність протиправними і зобов`язати відповідача провести нарахування та/або виплату належних сум відповідно до закону, а не ухвалювати рішення про стягнення конкретних сум. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині нарахування компенсації втрати частини пенсії суд першої інстанції дійшов до висновку про передчасність вимоги, оскільки відповідно до ст.4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Згідно із статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки; 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики. Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь - якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Статтею 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Пунктом 1 частини 1 статті 9 Закону № 1058-ІV визначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються у т. ч. пенсія за віком. Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону № 1058-IV законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. За приписами ч. 3 цієї статті виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування. Відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. Статтею 47 Закону № 1058-IV регламентовано, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Положеннями статті 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії. Так, частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом. Згідно з частиною 2 цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону. Системний аналіз наведених нормативно-правових актів дає підстави зробити висновок про те, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058. Статтею 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706) передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Частинами 1-2 ст. 7 Закону № 1706 встановлено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 (Офіційний вісник України, 2014 р., № 81, ст. 2296; 2015 р., № 70, ст. 2312). Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється в установах публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" та з використанням його платіжних пристроїв. Такі виплати можуть здійснюватися за бажанням особи з доставкою додому. Отже, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ "Державний ощадний банк". Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 затверджений Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, який регулює механізм видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - уповноважені органи) (п. 2 Порядку). Пунктом 9 Порядку № 509 встановлено, що у разі зміни місця проживання/перебування (крім зміни місця проживання в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці: району, міста без поділу на райони, району в місті, селища, села) заявник звертається за видачею довідки до уповноваженого органу за місцем фактичного проживання, а раніше видана йому довідка вилучається, про що вносяться відповідні зміни до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб. З огляду на вищенаведені норми вбачається, що особа, яка не перемістилась з непідконтрольної Україні території, але бажає й надалі отримувати пенсію повинна переміститись на контрольовану українською владою територію для вирішення питання отримання соціальної виплати (пенсії), за місцем фактичного проживання звернутись до управління ПФУ (за місцем проживання) та надати заяву про переведення пенсійної справи (призначення пенсій, виплату допомоги на поховання, виплату недоотриманої пенсії), а також довідку про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Матеріалами справі підтверджено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою, перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії. Також, постановою Верховного Суду від 20.12.2018 у справі 826/12123/16 були залишені без змін постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, якою визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" від 05 листопада 2014 року №

637. З урахуванням вищенаведеного, вбачається, що позивач виконав усі вимоги, передбачені законодавством задля отримання пенсії. Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем виплату поточної пенсії поновлено, проте, сума заборгованості за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817,15 грн. була нарахована та не виплачена, у зв`язку з тим, що сплата заборгованості в частині суми відбудеться після отримання фінансування, а іншої частини на умовах окремого порядку, визначеного КМУ, який до теперішнього часу не визначено. Статтею 46 Закону № 1058-IV встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій, та відсутність фінансування, не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов`язку здійснити таку виплату та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсій. Крім того, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.06.2019 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі № 640/18720/18 визнано протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365" в частині, що стосується сум невиплачених соціальних виплат. З огляду на зазначене, невиплата пенсії з посиланням на окремий порядок відповідно до п. 15 постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365 є протиправними діями відповідача. Тобто, наявна пасивна поведінка, яка виражається у бездіяльності відповідача, оскільки невиплата належної позивачу пенсії є протиправною та не відповідає зазначеним критеріям правомірності, відповідно позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. В межах адміністративного судочинства: дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм; бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України; рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк). Зважаючи на обставини справи, суд апеляційної інстанції погоджується з доводами позивача та суду першої інстанції, що порушення його прав відбулося внаслідок протиправних дій відповідача щодо невиплати пенсії позивачу за період за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817,15 грн. Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У справі, що переглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для виплати пенсії документами, - виплатити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 08 листопада 2019 року в справі № 227/3208/16-а і з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України. За унормуванням частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. У п. 7 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо передбачено п. 4 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Матеріалами справи підтверджено, що сума заборгованості по пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 складає 31817,15 грн. (а.с. 49). Спору відносно розміру нарахованої заборгованості з виплати пенсії між сторонами немає. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає можливим задовольнити позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості з виплати пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817,15 грн. На підставі викладеного, суд вважає, що з урахуванням встановлених обставин справи, суд першої інстанції помилково змінив спосіб захисту порушеного права, отже є підстави для зміни судового рішення у відповідній частині. Стосовно позовних вимог про нарахування компенсації втрати частини пенсії, суд зазначає наступне. При нарахуванні компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати слід керуватися Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат» (далі - Закон № 2050-III), Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів в зв`язку з порушенням строків їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 (далі - Порядок № 159). Стаття 1 Закону № 2050-III визначає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до статті 2 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Пунктом 2 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Згідно з п. 3 Порядку № 159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); соціальні виплати (допомога сім`ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення). Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Аналогічного правового висновку дійшла колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 07 листопада 2012 року № 6-131цс12. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. У такому випадку правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Використане у ст. 3 Закону № 2050-ІІІ та п. 4 Порядку № 159, формулювання щодо обчислення компенсації, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації передбаченої ст. 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Водночас, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень наведеного Порядку, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені. Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права висловлений Верховним Судом України у постановах від 19 грудня 2011 року (справа № 6-58цс11), від 11 липня 2017 року (справа № 21-2003а16), та Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року (справа № 336/4675/17), від 21 червня 2018 року (№ 523/1124/17), від 03 липня 2018 року (справа №521/940/17). Як встановлено судом, виплата пенсія не була проведена саме з вини відповідача в наслідок неналежного виконання своїх повноважень. У спірних правовідносинах відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України на відповідача, як суб`єкта владних повноважень, покладено обов`язок доведення правомірності не виплати соціальних виплат позивачу. У свою чергу, відповідачем не доведено правомірності не виплати соціальних виплат позивачу. Отже, відповідач, не виплачуючи соціальні виплати за відсутності передбачених законами України підстав порушило право позивача на їх отримання, при цьому, зазначене право є об`єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, суд дійшов до висновку, що оскільки пенсія з 01.12.2018 по 31.10.2019 нарахована та не виплачена позивачу, тобто, з порушенням встановлених законом термінів з вини пенсійного органу, наявні підстави для зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019. В той же час, визнання розміру компенсації належить до компетенції відповідача та до його дискреційних повноважень. На підставі викладеного, суд дійшов до висновку, що судове рішення суду підлягає скасуванню в цій частині внаслідок неправильного тлумачення норм законодавства з ухваленням нового про задоволення позовних вимог в цій частині. Частиною 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 - задовольнити чатково. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 в частині зобов`язання управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 - змінити. В абзаці 1 резолютивної частини рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 слова «задовольнити частково» змінити словами «задовольнити». Абзац 3 резолютивної частини рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 викласти в наступній редакції. «Стягнути з управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області (місцезнаходження: вул.. 1 Травня, 20, смт. Станиця Луганська, Станично-Луганський район, Луганської області, 93600, код ЄДРПОУ 21792637) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість з виплати пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019 в сумі 31817 (тридцять одна тисяча вісімсот сімнадцять) гривень 15 копійок.» Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 - скасувати в частині відмови нарахуванні компенсації втрати частини пенсії, прийняти нове судове рішення в цій частині. Зобов`язати управління Пенсійного фонду України в Станично - Луганському районі Луганської області (місцезнаходження: вул.. 1 Травня, 20, смт. Станиця Луганська, Станично-Луганський район, Луганської області, 93600, код ЄДРПОУ 21792637) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 01.12.2018 по 31.10.2019. Абзац четвертий резолютивної частини рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 виключити. Абзаци 5, 6, 7, 8 резолютивної частини рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 вважати абзацами 4, 5, 6,

7. В іншій частині рішення Луганського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 р. у справі № 360/320/20 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати підписання та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 14 квітня 2020 року. Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв Судді Т.Г. Арабей Л.В. Ястребова