Постанова КЦС ВС № 520/10134/16-ц

Постанова Іменем України 01 квітня 2020 року м. Київ справа № 520/10134/16-ц провадження № 61-8931св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2017 року у складі судді Огренич І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Гірняка Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У серпні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки третіх осіб неправомірними, анулювання реєстрації та виселення неправомірно зареєстрованих осіб. Позов мотивовано тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2015 року у цивільній справі № 520/11263/13-ц позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 липня 2005 року № ODH0GL00492305, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , у розмірі 32 932,96 доларів США, що в еквіваленті становить 710 693,28 грн, звернуто стягнення на квартиру № 75 загальною площею 65,50 кв. м, житловою 39,20 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки. Договором іпотеки, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, позивач вважає, що реєстрація відповідачів у квартирі, що знаходиться в іпотеці, є порушенням умов договору. Отже, відповідачі зареєстровані у житловому приміщенні з порушенням умов законодавства, а тому підлягають виселенню. Посилаючись на вказані обставини, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило визнати дії ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки її, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства та виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предметі іпотеки), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , зі зняттям із реєстраційного обліку. Заочним рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішення мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі після укладення договору іпотеки, так як у довідці зазначено, що вони зареєстровані у 2005 році. Крім того, реєстрація відповідачів та малолітньої дитини в іпотечній квартирі всупереч умовам договору іпотеки не може бути підставою для їх виселення та зняття з реєстраційного обліку, так як у разі істотного порушення однією із сторін умов договору інша сторона має право вимагати його зміни або розірвання. До того ж, обов`язок реєстрації громадян за місцем свого проживання передбачений законом та не може бути обмежений чи змінений цивільно-правовими угодами. Відмовляючи у виселенні відповідачів, суд виходив із того, що банком не повідомлено відповідачів про необхідність виселення, а отже, відсутнє виконання припису, встановленого частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР. Постановою Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2017 року змінено в частині мотивування підстав відмови у позові. У решті рішення залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у виселенні, виходячи з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження направлення банком та отримання відповідачами письмової вимоги щодо їх виселення. Проте не погодився з висновками суду щодо відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі після укладення договору іпотеки, оскільки іпотечний договір укладений 04 липня 2005 року, а відповідачі зареєстровані в іпотечній квартирі 19 жовтня 2005 року. Разом з тим іпотечна квартира є постійним місцем проживання відповідачів, тому відсутні підстави для визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У травні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позов, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується у порядку звернення стягнення за рішенням суду. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк».

Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Встановлені судами обставини 01 липня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ODH0GL00492305. Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору банк зобов`язався надати кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 19 457,00 доларів США строком до 01 липня 2020 року, а відповідач зобов`язалась повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, встановленими кредитним договором. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 липня 2005 року сторони уклали договір іпотеки. Відповідно до пункту 16 іпотечного договору сторони узгодили, що іпотекодавець має право користуватися предметом іпотеки виключно за його цільовим призначенням. Із копії довідки про склад сім`ї та реєстрацію від 22 вересня 2015 року № 1172 вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 (предмет іпотеки) з 2005 року зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , якого також зареєстровано у зазначеній квартирі у 2012 році. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зареєстровані у спірній квартирі з 19 жовтня 2005 року. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2015 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 липня 2005 року № ODH0GL00492305, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , у розмірі 32 932,96 доларів США, що в еквіваленті становить 710 693,28 грн, звернуто стягнення на квартиру загальною площею 65,50 кв. м, житловою - 39,20 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у частині вимог про виселення відмовлено. Виконання рішення суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки призупинено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі після укладення договору іпотеки, так як у довідці зазначено, що вони зареєстровані у 2005 році. Крім того, реєстрація відповідачів та малолітньої дитини в іпотечній квартирі всупереч умовам договору іпотеки не може бути підставою для їх виселення та зняття з реєстраційного обліку, так як у разі істотного порушення однією із сторін умов договору інша сторона має право вимагати його зміни або розірвання. До того ж, обов`язок реєстрації громадян за місцем свого проживання передбачений законом та не може бути обмежений чи змінений цивільно-правовими угодами. Відмовляючи у виселенні відповідачів, суд виходив із того, що банком не повідомлено відповідачів про необхідність виселення, а отже, відсутнє виконання припису, встановленого частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у виселенні, виходячи з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження направлення банком та отримання відповідачами письмової вимоги щодо їх виселення. Проте не погодився з висновками суду щодо відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі після укладення договору іпотеки, оскільки іпотечний договір укладений 04 липня 2005 року, а відповідачі зареєстровані в іпотечній квартирі 19 жовтня 2005 року. Разом з тим іпотечна квартира є постійним місцем проживання відповідачів, тому відсутні підстави для визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства. Нормативно-правове обґрунтування За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку». Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку». Щодо направлення досудової вимоги про виселення Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Частина друга названої статті передбачає, що після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Чинне законодавство не містить вимоги про необхідність одночасного заявлення вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, тому право обрання способу захисту, відповідно, належить іпотекожержателю. Отже ухвалення судом рішення про задоволення вимог іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з позовом про виселення окремо. Системний аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що вимога частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» щодо направлення іпотекодержателем на адресу осіб, які проживають в іпотечному майні, письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки, і не застосовується у випадку, коли звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось (відбувається) за рішенням суду. За обставинами встановленим у цій справі, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось на підставі судового рішення, тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції про відмову у задоволенні вимоги про виселення, оскільки іпотекодержатель не направив досудову вимоги за 30 днів про добровільне виселення, не відповідає нормам матеріального права. Щодо наявності підстав для виселення Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), який є предметом іпотеки, і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Оскільки за змістом оскаржуваних рішень суди попередніх інстанції не встановлювали обставини щодо того, за рахунок яких коштів придано іпотечне майно, що має визначальне значення для вирішення цієї справи, тому не можна вважати, що рішення у справі відповідають вимогам процесуального закону. Щодо визнання неправомірними дії іпотекодавця з реєстрації без згоди іпотекодержателя осіб у предметі іпотеки Стаття 400 ЦПК України визначає межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не наведено жодного доводу, щодо неправильності оскаржуваних рішень у частині вирішення вимоги про визнання неправомірними дій іпотекодавця щодо реєстрації без згоди іпотекодержателя осіб у предметі іпотеки, а тому у касаційного суду відсутні підстави переглядати рішення в частині, яких не стосуються доводи касаційної скарги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки суди не встановили за рахунок яких коштів придбана спірна квартира, яка передана в іпотеку, а без з`ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, заперечень відповідачів, висновки судів про відмову у задоволенні позову не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права. Отже, вирішуючи спір на підставі ЦПК України, суд першої інстанції усупереч вказаних вище положень норм процесуального права не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, не надав належну оцінку усім наявним у справі доказам. Суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень мав можливість усунути зазначені порушення норм процесуального права, проте всупереч положенням статті 374 ЦПК України на надав належної оцінки доводам апеляційної скарги, не навів мотивів їх відхилення, а тому оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними та обґрунтованими і таким, що відповідає засадам цивільного судочинства, отже підлягає скасуванню. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Виходячи з викладеного, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, враховуючи необхідність встановлення обставин, наведених вище. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року в частині залишення без змін заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2017 року про відмову у виселенні відповідачів скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко