Постанова 4803 № 203/3020/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2342/20 Справа № 203/3020/19 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Каратаєва Л. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Каратаєвої Л.О. суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М., за участю секретаря судового засідання - Літвінової А.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2019 року у справі за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», Центральний відділ державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області в особі головного державного виконавця Астаркіної Євгенії Павлівни, про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А: 22 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати неправомірними дії державного виконавця щодо прийняття постанов від 05.10.2017 року та 29.11.2017 року про арешт та розшук майна боржника; визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця щодо невинесення постанови про зняття з розшуку автомобіля; а також зобов`язати відділ виконавчої служби скасувати постанови від 05.10.2017 року та 29.11.2017 року, скасувати в реєстрі обтяжень рухомого майна запис про арешт транспортного засобу, винести постанову про зняття з розшуку автомобіля та припинити його розшук. Також просила поновити їй строк для подачі скарги до суду. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2019 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 , заінтересовані особи - АТ КБ «ПриватБанк», Центральний відділ державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області в особі головного державного виконавця Астаркіної Є.П., про визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено повністю. Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та прийняти постанову про задоволення скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця в рамках ВП № 54839440 (а.с.57-61). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 20.02.2017 року Кіровським районним судом м.Дніпропетровська на виконання рішення цього суду у цивільній справі №203/7722/14-ц, що набрало законної сили 01.12.2015 року, видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 15.06.2007 року в сумі 2082799 грн. 60 коп. та судових витрат в сумі 3654 грн. 04.10.2017 року стягувачем в особі ПАТ КБ «ПриватБанк» (після зміни найменування АТ КБ «Приватбанк») вказаний виконавчий лист разом із заявою про його примусове виконання було пред`явлено до Центрального відділу державної виконавчої служби м.Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. 05.10.2017 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №54839440 з виконання виконавчого листа (а.с.7-8). Також 05.10.2017 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та 29.11.2017 року про розшук майна боржника (а.с.9-10,11-12). Відмовляючи в задоволені скарги, суд першої інстанції виходив із її безпідставності. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне. Відповідно до вимог ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. У відповідності до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). Відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. В ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 447 ЦПК України, учасники виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Частина 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Судом першої інстанції встановлено, що на примусовому виконанні у Центральному відділі державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, перебуває виконавчий лист № 203/7722/14-ц, виданий 20.02.2017 Кіровським районним судом м. Дніпропетровська, на виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 на корить ПАТ КБ "ПриватБанк" у рахунок повернення заборгованості за кредитним договором №2007-ПМ-67 від 15.06.2007 року 2082799, 60 грн. Державним виконавцем, 05.10.2017 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №54839440 з виконання виконавчого листа (а.с.7-8). Також 05.10.2017 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та 29.11.2017 року про розшук майна боржника(а.с.9-10,11-12). Вважаючи дії державного виконавця неправомірними, скаржник посилалася на те, що арештований та вилучений автомобіль з 28.03.2014 року знаходився у заставі ПАТ КБ «Надра», відповідно до договору від 11.12.2007 року, з терміном дії застави до 27.03.2024 року. В заставу автомобіль передано до ухвалення судом рішення від 19.11.2015 року у справі про стягнення з неї коштів на користь стягувача. Інформація про заставу є відкритою, тому державний виконавець мав право та обов`язок до моменту накладення арешту та оголошення у розшук автомобіля, пересвідчитись про наявність застави, наявність якої позбавляє виконавчу службу реально виконати рішення суду. При цьому, скаржник також посилалась на відсутність передбачених ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження» підстав, які б давали можливість звернути стягнення на заставлене майно; невідповідність постанови про розшук майна боржника від 29.11.2017 року вимогам ч.3 ст.36 Закону України «Про виконавче провадження». Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про безпідставність доводів скаржника. Доводи скаржника ґрунтуються на недотриманні державним виконавцем вимог ст.36 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки останній 29.11.2017 року виніс постанову про розшук майна боржника, а повинен був винести постанову про розшук транспортного засобу боржника. Проте, вказана обставина зводиться до власного тлумачення скаржником положень закону та не свідчить про неправомірність винесеної державним виконавцем постанови про розшук. Також суд першої інстанції правильно вважав безпідставними доводи скарги про те, що після вилучення автомобіля державний виконавець відповідно до ч.3 ст.36 Закону України «Про виконавче провадження» не зняв його з розшуку, оскільки як зазначив державний виконавець та не спростовано скаржником, про затримання транспортного засобу та місце його знаходження працівники поліції не повідомляли письмово державного виконавця відповідно до п.8 Порядку тимчасового затримання працівниками уповноважених підрозділів Національної поліції транспортних засобів та їх зберігання, затвердженого постановою КМУ №1102 від 17.12.2008 року. В частині доводів скарги, щодо недотримання державним виконавцем вимог ст.51 Закону України «Про виконавче провадження» та накладенні арешту на автомобіль, який перебував у заставі ПАТ КБ «Надра» на момент стягнення заборгованості на користь стягувача, суд правильно врахував, що державним виконавцем, після встановлення факту перебування автомобіля у заставі, було направлено відповідний запит до заставодержателя та отримано відповідь від ПАТ КБ «Надра» про наявну заборгованість ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором та згоду на реалізацію заставного майна. Таким чином, висновки суду першої інстанції, що оскаржувані постанови про арешт майна від 05.10.2017 року та про розшук майна боржника від 29.11.23017 року виносились державним виконавцем за наявності підстав та в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». За вищенаведеного, колегія суддів вважає, що обставини та доводи, на які посилається апелянт, не мають реального підтвердження належними та допустимими доказами, а виконавчі дії, вчинені державним виконавцем такими, що відповідають вимогам чинного законодавства та спрямовані на ефективне, своєчасне виконання судового рішення, яке протягом тривалих років не було виконано боржником добровільно. Небажання боржника виконувати рішення суду не може бути підставою для бездіяльності державних чи приватних виконавців, формальної відмови у відкритті виконавчого провадження та вжиття ними заходів для примусового виконання судового рішення та не можуть бути підставою для визнання незаконними їх дій щодо примусового виконання судового рішення, якщо такі дії вчинені виконавцем відповідно до вимог закону. Доводи апеляційної скарги є безпідставними, не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржувана ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства. Судді: