Постанова 4850 № 200/591/20-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року справа №200/591/20-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Геращенка І.В., суддів: Арабей Т.Г., Ястребової Л.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 200/591/20-а (головуючий І інстанції Молочна І.С., текст рішення складено у приміщенні суду за адресою: вул. Добровольського, 1, м. Слов`янськ Донецької області) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: В січні 2020 року ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі-відповідач, Фонд), в якому просив: - визнати протиправними дії Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, в особі Бахмутського міського відділення, щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , раніше призначених щомісячних страхових виплат протягом періоду з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року; - зобов`язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, в особі Бахмутського міського відділення, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , раніше призначені, але не виплачені щомісячні страхові виплати за період з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Костянтинівського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Донецькій області від 22 грудня 2016 року № 0534/72678/62 про припинення страхових виплат ОСОБА_1 , з 1 вересня 2016 року, як внутрішньо переміщеній особі. Зобов`язано відповідача, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , раніше призначені, але не виплачені щомісячні страхові виплати за період з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 840,80 грн. Допущено до негайного виконання рішення в межах суми стягнення за один місяць (а.с. 38-43). Відповідач, з вказаним рішенням суду не погодився та подав апеляційну скаргу, в якій послався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Просив скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що для перебування потерпілої особи на обліку у відділенні, має бути певний «територіальний зв`язок» особи з органом Фонду. Особа береться на облік за місцем реєстрації/фактичного проживання. Постановою Костянтинівського міського відділення від 22.12.2016 року страхові виплати позивачу було припинено з 31 серпня 2016 року на підставі його заяви про зняття з обліку та повернення до постійного міста проживання. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, однак на даний час Кабінет Міністрів України відповідний окремий порядок не визначив. (а.с. 50-52). Сторони в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку письмового провадження. Згідно вимог частин 1, 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд, заслухав суддю доповідача, перевірив матеріали справи, обговорив доводи апеляційної скарги, встановив наступне. Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10-11). Позивач є особою, що отримує страхові виплати, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Відповідно до довідки Міністерства охорони здоров`я України серії ДОН-04 № 002539від 24 листопада 2005 року про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги ОСОБА_1 встановлено 60 % втратипрацездатності та третя група інвалідності (а.с. 13-14). ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України з м. Бунге до м. Бахмут, фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою від 20 листопада 2019 року № 1419-5000233824 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с. 12). З жовтня 2014 року по серпень 2016 року позивач перебував на обліку у Костянтинівському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області. Постановою Костянтинівського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Донецькій області від 22 грудня 2016 року № 0534/72678/62 страхові виплати припинено позивачу з 01 вересня 2016 року у зв`язку з відмовою потерпілого від отримання виплат (ВПО) (а.с. 31). На даний час позивач перебуває на обліку в Бахмутському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області. 21 листопада 2019 року позивач звернувся до Бахмутського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області із заявою про продовження раніше призначеної щомісячної страхової виплати у зв`язку з професійним захворюванням. Постановою Костянтинівського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 11 липня 2019 року № 0525/71220/71220/27 вирішено продовжити позивачеві раніше призначену щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку в розмірі 10467,46 гривень, виплату провадити з 01 червня 2019 року. Згідно довідки Дружківськогоміського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 28 січня 2020 року № 23.06-12/196 спірна страхова виплата позивачу за період з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року нарахована та виплачена не була (а.с. 33). На запит позивача, 12 грудня 2019 року Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області повідомлено адресата, що згідно пункту 3.8 розділу ІІІ «Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат не медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для внутрішньо переміщених осіб», затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 12 грудня 2018 року № 27 суми страхових виплат, які не виплачені за минулий період, виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України (а.с. 15-16). Вважаючи дії відповідача щодо невиплати заборгованості зі страхових виплат за період з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року протиправними, позивач звернувся до суду. Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, які регулюють спірні правовідносини, суд вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Питання щодо страхових виплат врегульовані Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV (далі-Закон № 1105-ХІV). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 47 вказаного Закону, страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду: 1) потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання. Приписами частин 4, 6 та ч. 7 статті 47 Закону № 1105-ХІV визначено, що виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням. Страхові виплати провадяться протягом строку, встановленого МСЕК або ЛКК. Строк проведення страхових виплат продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або заінтересованих осіб до Фонду. При цьому сума страхових виплат за минулий час виплачується за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та причинного зв`язку між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров`я. Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв`язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України «Про оплату праці». Суд апеляційної інстанції зазначає, що орган соціального страхування не виплачує позивачу заборгованість зі страхових виплат за спірний період, через існуючий у позивача статус внутрішньо переміщеної особи посилаючись на окремий порядок Кабінету Міністрів України який буде регулювати питання стосовно сум соціальних виплат, які не виплачені за минулий період внутрішньо переміщеним особам. Проте вказану позицію відповідача колегія суддів вважає помилковою виходячи з наступного. Відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності підстав для відсутності у поновленні позивачеві страхових виплат, передбачених діючим законодавством. Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачають, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення. Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою. Відповідно до положень Конституції України, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (ч.2 ст.46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. В даному випадку наявність або відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат, та потребує від людини здійснення додаткових дій, не передбачених Законами. Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Суд зазначає, що ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні не запроваджено. Згідно з частиною 2 ст. 14 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян. Статтею 1 Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014. Відповідно до статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки (пункти 1, 6). Стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово. Відповідно до статті 29 ЦК України, місце проживання фізичної особи - це житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Частина 6 статті 29 ЦК України дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання. Отже, виходячи із зазначених норм законодавства, правової та соціальної природи пенсії, та інших видів соціальних виплат та допомоги, право громадянина на призначення йому страхових виплат не можна пов`язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання), а держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати. Стосовно доводу апелянта про відсутність окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України щодо сум страхових виплат, які не виплачені за минулий період та посилання апелянта на інші підзаконні акти, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Постанова Правління Фонду соціального страхування України від 11.12.2014 року № 20, Постанова КМУ № 509 від 01.10.2014 року «Про облік внутрішньо переміщених осіб», постанова КМУ № 595 від 07.11.2014 року «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам, організаціям Донецької та Луганської областей», постанова КМУ № 509 від 01.10.2014 року «Про тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ», постанова КМУ № 365 від 08.06.2016 року «Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», не є законами, а тому зазначені підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Суд апеляційної інстанції зазначає, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно Верховній Раді України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі: Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян Кабінету Міністрів України Верховною Радою України не надано. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користування правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції, до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також і право на пенсію (справа «Мюллер проти Австрії»). У рішенні від 8 липня 2004 року «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров`я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов`язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників. Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суд при розгляді цієї справи враховує практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Отже, як Законом України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні», так і практикою ЄСПЛ встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. У статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із ч.1 і ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що відповідач, не виплачуючи страхові виплати позивачу за період з 1 вересня 2016 року по 30 жовтня 2019 року діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 200/591/20-а за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 200/591/20-а залишити без змін. Повний текст постанови складений та підписаний 8 квітня 2020 року. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення окрім випадків визначених статтєю 328 Кодексу адміністративного судочинства України, але не менш ніж строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щодо запобігання поширення короновірусної хвороби (COVID-19). Суддя-доповідач: І.В. Геращенко Судді: Т.Г. Арабей Л.В. Ястребова