Постанова Одеський апеляційний суд № 520/4514/17

Номер провадження: 22-ц/813/1384/20 Номер справи місцевого суду: 520/4514/17 Головуючий у першій інстанції Пучкова І.М. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31.03.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач), суддів: Дрішлюка А.І., Черевка П.М., при секретарі: Павлючук Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2018 року за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, - В С Т А Н О В И В: 14 квітня 2017 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що відповідно до витягу з наказу №577-ц від 17 липня 2012 року, ОСОБА_1 було прийнято на посаду начальника Відділення №168 ПАТ «ВіЕйБІ Банк» з 23 липня 2012 року з випробувальним строком 3 місяці, з робочим місцем у м. Одесі, та посадовим окладом, згідно зі штатним розкладом. 23 квітня 2012 року був підписаний акт приймання-передачі основних засобів відповідно де якого ОСОБА_2 здав, а ОСОБА_1 прийняв майно (основні засоби), що знаходилось в момент приймання (передачі) у відділенні №168 ПАТ «ВіЕйБі Банк». Наказом №456 від 09 квітня 2013 року «Про призначення осіб, відповідальних за облік, переміщення матеріальних цінностей», ОСОБА_1 , як особу яка займала посаду начальника відділення було призначено відповідальним за облік та переміщення основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, які обліковуються на балансі відділенням банку №168 за територіальною ознакою і використовувались в його обороті або знаходились в резерві всіх структурних підрозділів, розміщених на території, закріпленої за відділенням. Відповідно до витягу з наказу №163-п, 23 квітня 2013 року ОСОБА_1 було звільнено з 15 травня 2013 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Згідно протоколу засідання робочої інвентаризаційної комісії №1 від 26 червня 2015 року, що призначена наказом ПАТ « ВіЕйБі Банк» №14 від 27 березня 2015 року, було встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні були передані не в повному обсязі матеріальні цінності. На підставі зазначеного, банк звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі, посилаючись на сплив строку позовної давності. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіна М.А. просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. Відповідачу ОСОБА_1 судові повістки надсилались на адресу, яка відповідно до даних відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області є адресою його реєстрації, однак уся судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання». Згідно ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 31 березня 2020 року. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на апеляцію, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотримання норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. Статтею 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України). Предметом регулювання законодавства про працю є забезпечення гарантій при покладені на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації (глава ІХ КЗпП України). Згідно статті 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту першого статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей. Згідно статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. Відповідно до статті 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді. Згідно вимог частини першої статті 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. Відповідно до частини першої статті 137 КЗпП України суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений. Згідно статті 140 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту. Судом першої інстанції встановлено, що наказом №577-ц від 17 липня 2012 року відповідача ОСОБА_1 було прийнято на посаду начальника Відділення №168 ПАТ «ВіЕйБІ Банк» з 23 липня 2012 року з випробувальним терміном 3 місяці, з робочим місцем у м. Одесі, та посадовим окладом, згідно штатного розкладу (а. с. 7). 23 липня 2012 року був підписаний акт приймання-передачі основних засобів, відповідно до якого ОСОБА_2 здав, а ОСОБА_1 прийняв майно (основні засоби), що знаходилось момент приймання (передачі) у відділенні №168 ПАТ «ВіЕйБі Банк». Наказом №456 від 09 квітня 2013 року «Про призначення осіб, відповідальних за облік, переміщення матеріальних цінностей», начальників відділення було призначено відповідальними за облік та переміщення основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, які обліковуються на балансі відділенням банку за територіальною ознакою і використовувались в його обороті або знаходились в резерві всіх структурних підрозділів, розміщених на території, закріпленої за відділенням. Наказом №163-ц від 23 квітня 2013 року відповідача ОСОБА_1 було звільнено з 15 травня 2013 року за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України (а. с. 6). На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцію Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 листопада 2014 року №123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно яким з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк», термін здійснення якої продовжено до 20 березня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року №188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк», виконавчою дирекцію Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року №63, згідно яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію Банку Славкіну Марію Анатоліївну на строк з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року, який продовжено до 19 березня 2018 року включно. Згідно протоколу засідання робочої інвентаризаційної комісії №1 від 26 червня 2015 року, що призначена наказом ПАТ «ВіЕйБі Банк» №14 від 27 березня 2015 року, було виявлено нестачу основних засобів, що обліковуються за відділеннями №144 та №168, загальною вартістю відшкодування (з ПДВ) станом 01 вересня 2015 року у розмірі 15 975,25 грн., відповідальність за їх нестачу Банком було покладено на відповідача ОСОБА_1. Відповідно до п. 7 розділу 1 наказу Міністерства фінансів України від 02 вересня 2014 року №879 «Про затвердження положення про інвентаризацію активів та зобов`язань» в редакції від 31 грудня 2014 року, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, проведення інвентаризації є обов`язковим у разі зміни матеріально відповідальних осіб, а також у разі зміни керівника колективу (бригадира), вибуття з колективу (бригади) більше половини його членів або на вимогу хоча б одного члена колективу (бригади) при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності (на день приймання-передачі справ) в обсязі активів, які знаходяться на відповідальному зберіганні. Інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії та у присутності матеріально - відповідальних осіб (пункт 1 розділу 2 наказу). Інвентаризаційні описи (акти інвентаризації) підписуються всіма членами інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та матеріально відповідальними особами. При цьому матеріально відповідальні особи дають розписку, в якій підтверджується, що перевірка активів відбулася в їх присутності, у зв`язку з чим претензій до членів комісії вони не мають, та що вони приймають на відповідальне зберігання перелічені в описі активи. При проведенні інвентаризації у разі зміни матеріально відповідальної особи та особа, яка приймає активи, дає розписку про отримання активів, а та, яка передає - про передачу активів (пункт 18 розділу 2 наказу). Висновки щодо виявлених розбіжностей між фактичною наявністю активів і зобов`язань та даними бухгалтерського обліку, які наводяться в звіряльних відомостях, пропозиції щодо їх врегулювання відображаються інвентаризаційною комісією у протоколі, що складається після закінчення інвентаризації і передається на розгляд та затвердження керівникові підприємства. У протоколі наводяться: причини нестачі, втрат, лишків, а також пропозиції щодо заліку внаслідок пересортиці, списання нестач в межах норм природного убутку, понаднормових нестач і втрат від псування цінностей із зазначенням причин та вжитих заходів щодо запобігання таким втратам і нестачам. Підприємства можуть додавати до протоколів іншу інформацію, що є суттєвою для прийняття рішень щодо визнання і оцінки активів і зобов`язань та розкриття відповідної інформації у фінансовій звітності (пункт 1 розділу 4 наказу). Протокол інвентаризаційної комісії затверджується керівником підприємства протягом 5 робочих днів після завершення інвентаризації (пункт 2 розділу 4 наказу). Інвентаризаційні описи, акти інвентаризації, звіряльні відомості оформлюються відповідно до вимог, установлених «Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за №168 / 704 (із змінами), для первинних документів, з урахуванням обов`язкових реквізитів та вимог, передбачених цим Положенням. Матеріали інвентаризації можуть бути заповнені як рукописним способом, так і за допомогою електронних засобів обробки інформації (пункт 14 розділу 2 наказу). Первинні документи повинні мати такі обов`язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (п. 2. 4. цього Положення). Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг (п. 2.

5. Положення). Як вбачається з матеріалів справи, інвентаризаційний опис основних засобів і необоротних нематеріальних активів відділення №168 ПАТ «ВіЕйБі Банк» не містить усіх обов`язкових реквізитів первинного документу, а саме: підпису керівника ПАТ «ВіЕйБі Банк» та печатки банку. Отже, вказаний опис основних засобів і необоротних нематеріальних активів не має силу первинного документу та не може бути належним та допустимим доказом у цій справі. Виходячи з викладеного та згідно із частинами 1 та 2 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції від 08 березня 2015 року, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, всі матеріальні цінності, в тому числі, щодо яких було виявлено нестачу з 21 листопада 2014 року були на відповідальному зберіганні Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що факти відсутності основних засобів були виявлені робочою інвентаризаційною комісією 26 червня 2015 року у протоколі №1, який не затверджений керівником ПАТ «ВіЕйБі Банк», у той час, коли відповідач вже не перебував у трудових відносинах із позивачем (його було звільнено з посади 23.04.2013р.), також ОСОБА_1 не входив у склад вказаної комісії, участі в проведенні інвентаризації не брав. Отже, неможливо визначити, коли саме було вилучено з активів позивача основні засоби балансовою вартістю 15 975,25 грн. (до чи після розірвання трудового договору з відповідачем). Тому позов Банку не доведений належним чином. Посилання позивача, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк Славкіної М.А. в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що відповідач ОСОБА_1 несе відповідальність за нестачу товарно-матеріальних цінностей, що обліковувались за відділеннями №№144, 168 Банку, не приймаються до уваги за таких підстав. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться 2 статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.). Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Тому, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а саме, наявність правих підстав для покладення відповідальності на нестачу товарно-матеріальних цінностей на відповідача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві. Наявність винних дій працівника доводить позивач. Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідач ОСОБА_1 стверджував, що наказом №755-пвід 16 жовтня 2012 року він був переведений на посаду начальника Відділення №160 з 19 жовтня 2012 року та прийняв матеріальні засоби відділення №160 з попередньою передачею усього майна (матеріальних засобів), яке знаходилось у відділенні №168 начальнику Відділення №144 у м. Миколаїв, проспект Фрунзе, 46, для подальшого користування та зберігання. Переміщення проводилось відповідальними особами Банку у м. Києві та регіональним керівництвом у м. Одесі у зв`язку з фізичним закриттям відділення №168, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , 12, та передачі приміщення власнику за закінченням строку договору оренди. Згідно п. 2.1. наказу №456 від 09 квітня 2013 року він не ніс відповідальність за основні засоби, яке використовувалось в обороті, або знаходилось в резерві Відділення №144, тому що не був матеріально відповідальною особою та не обіймав посаду начальника Відділення №114. Датою виявлення нестачі основних засобів у Відділені №114 є 18 травня 2015 року, а з позовом до суду Банк звернувся 04 квітня 2017 року, тобто після спливу встановленого ст. 233 КЗпП України річного строку для звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої працівником підприємству (а. с. 67). Дійсно, встановлено, що відповідач ОСОБА_1 наказом №755-п від 16 жовтня 2012 року переведений з Відділення №168 у відділення №160 з 19 жовтня 2012 року, що підтверджується записом №22 трудової книжки на ім`я ОСОБА_1 , копія якої знаходиться в матеріалах справи (а. с. 76). Відтак, на момент звільнення з посади начальника Відділення №160 з 15 травня 2013 року відповідач ОСОБА_1 не працював у Відділеннях №№144 та 168, де була виявлена нестача основних засобів. Відповідно до п. 1 ст. 134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей. Статтею 135-1 КЗпП встановлено, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт затверджено постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях, Секретаріату Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок від 28 грудня 1977 року №447/24. Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 року №14 роз`яснив, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди. У частині 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 25 квітня 2012 року у справі №6-16цс12 Верховний Суд України висловив такий правовий висновок, а саме, що «договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не вказані, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди. Отже, договори про повну матеріальну відповідальність можна укладати в письмовій формі тільки з працівниками визначених категорій. Договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, які не включені до переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсними. Таким чином, сам по собі факт укладення з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за п. 1 ч. 1 ст.134 КЗпП». Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України, правової висновок Верховного Суду України, з`ясовуючи вище приведені обставини, що мають суттєво значення для правильного вирішення справи, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що на покладення повної матеріальної відповідальності на відповідача ОСОБА_1 не мало законних підстав, оскільки посада начальника Відділення Банку не входить до переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими установою можуть укладатися письмові договори, про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28.12.77р. №447/24. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №523/18122/15 (провадження №61-31652св18). Таким чином, позивачем не доведено факту виявлення ним порушення відповідачем покладених на нього трудових обов`язків. Розслідування обставин недостачі за участю відповідача не проводилось, письмових пояснень від нього щодо фактів недостачі не вимагалось. На момент звільнення з посади з 15 травня 2013 року відповідач ОСОБА_1 не займав посади начальника Відділень №№144, 168 Банку, де була виявлена нестача основних засобів. Отже, законних підстав для покладення на відповідача відповідальності за нестачу основних засобів немає. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382 - 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 31 березня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк П.М.Черевко