Постанова 4803 № 206/7116/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/720/20 Справа № 206/7116/18 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Куценко Т.Р., суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення, - ВСТАНОВИЛА: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням в домоволодінні АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача судові витрати по справі (а.с. 4-5). Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідач є її колишнім чоловіком, шлюб з яким розірвано 23.03.1992 року, на момент розірвання шлюбу вони з відповідачем проживали за адресою АДРЕСА_1 . Будинок належав батькові позивача, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батько за життя не давав згоди на реєстрацію відповідача в належному йому будинку, іншого місця реєстрації відповідач не мав. Після розірвання шлюбу відповідач залишився проживати в будинку, оскільки власного житла не мав та відмовлявся виселитися. Домоволодіння належить позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20.02.2007 року. У зв`язку з тим, що відповідачу необхідна була реєстрація місця проживання для працевлаштування, він попросив надати дозвіл на його реєстрацію в спірному будинку на що позивач погодилась і 16.06.2007 року відповідач був зареєстрований в будинку тимчасово. З 13.04.2010 року відповідач зареєстрований в будинку постійно. З 2015 року відповідач постійно в будинку не проживав, був відсутнім по декілька місяців. В 2017 році забрав з будинку всі свої особисті речі та пішов проживати до іншої жінки, за невідомою позивачу адресою. До цього часу у відповідача залишаються ключі від будинку, однак він в ньому не проживає. Позивач посилається на ті обставини, що факт реєстрації відповідача порушує її права, як власника будинку. 18.02.2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою (а.с. 35-37), яку обґрунтував тим, що шлюб між ними був розірваний на емоціях, однак вони продовжили разом проживати, він дійсно зареєстрований в будинку з 13.04.2010 року. 01.12.2018 року повернувшись додому він не зміг увійти до будинку через те, що відповідач змінила вхідний замок на двері. В телефонному режимі відповідач повідомила, що частину його речей викинула до гаражу. Він поїхав проживати до знайомих, 04.12.2018 року він звернувся до відділу поліції із заявою про вселення його до будинку, на що йому було рекомендовано звернутись до суду для вирішення питання по суті. Іншого житла ні у власності ні у користуванні позивач не має. Просив суд ухвалити рішення яким, усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , та вселити його у спірний житловий будинок. Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 липня 2019 року у задоволенні заявлених позовних вимог первісного позову та зустрічного позову відмовлено в повному обсязі /а.с. 104-109/. ОСОБА_2 з рішенням суду не погодився та подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким задовольнити вказані позовні вимоги, посилаючись на те, що судом першої інстанції не в повному обсязі з`ясовано обставини, які мають значення для вирішення вказаної справи /а.с. 113-114/. ОСОБА_1 скористалась своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_1 також з рішенням суду не погодилась та подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог за первісним позовом скасувати та ухвалити в цій частині нове, яким задовольнити її позовні вимоги, посилаючись на те, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права /а.с. 128-133/. ОСОБА_2 не скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України на подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 липня 2019 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України. Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції обґрунтував своє рішення тим, що на дані правовідносини не поширюються норми ст.ст. 64, 156 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України. За таких обставин право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) може бути припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень ч. 2 ст. 406 ЦК України, однак таких вимог позивачем не заявлено, у зв`язку з чим суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні первісних позовних вимог. Однак, колегія суддів не в повній мірі погоджується з вказаними висновками, виходячи з наступного. Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20.02.2007 року належить домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с. 7). 23.03.1992 року позивач розірвала шлюб з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, актовий запис № 108 від 23.03.1992 року (а.с. 6). Відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку осіб від 19.07.2018 року та копії домової книги, в будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - відповідач по справі зареєстрований з 13.04.2010 року (а.с. 9, 13, 14). Відповідно до акту обстеження домоволодіння було встановлено, що відповідач ОСОБА_2 не проживає у будинку з 10.10.2017 року (а.с. 16). Також, факт не проживання ОСОБА_2 у домоволодінні АДРЕСА_1 підтверджується показами свідків допитаних в суді першої інстанції. У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушним. Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. За ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У відповідності до ч. 1 ст. 381 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Положеннями статті 64 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до статті 12 і частини першої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Як роз`яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). За ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Разом з цим, згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб, будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. У справі, яка переглядається, судом першої інстанції встановлено, що позивачка є власником спірного житлового будинку. Відповідач є колишнім чоловіком позивачки, шлюб між ними було розірвано у 1992 році, будинок перейшов у власність позивачки у 2007 році, відповідач зареєстрований у будинку з 2010 року, тобто вже після розлучення, а тому проживав у займаному жилому приміщенні не як колишній член сім`ї. Відповідач не проживає у будинку з листопада 2017 року та вивіз свої речі з будинку, що підтверджується матеріалами справи та показами свідків. Будь-яких доказів на спростування вказаних обставин відповідачем надано не було. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач спільно з власником спірного житлового будинку не проживає, спільним побутом не пов`язаний, вибув із зазначеного житлового будинку добровільно, однак, відмовляється добровільно знятися з реєстрації, чим порушую права позивача, як власника. З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України. Однак, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки таких вимог позивачем не заявлено, виходячи з наступного. Позовна заява може взагалі не містити посилання на норми права, оскільки ст. 175 ЦПК України не передбачена вимога зазначати в обов`язковому порядку посилання на норми права. Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач, оскільки під підставами позову слід розуміти обставини, якими обгрунтовуються позовні вимоги, а не посилання позивача на певні норми права, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно п. 5, 6 ч. 4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема, норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування та норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування. З огляду на те, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи, однак не правильно застосовані норми матеріального права, рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Щодо позовних вимог ОСОБА_2 за зустрічним позовом, колегія суддів виходить з наступного. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду. За змістом ст.ст. 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтею 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Посилання ОСОБА_2 на ті обставини, що відповідно до ст. 64 ЖК України він є колишнім членом сім`ї наймача, є безпідставними, оскільки шлюб між сторонами було розірвано в 1992 році, будинок перейшов у власність позивача в 2007 році, зареєстрований у будинку він з 2010 року, тобто вже після розлучення, а тому проживати в займаному жилому приміщенні не як колишній член сім`ї. ОСОБА_2 не надано будь-яких належни, достатніх та допустимих доказів на підтвердження факту чинення йому перешкод зі сторони власника будинку ОСОБА_1 щодо проживання у спірному домоволодінні. Про відсутність факту примусового та протиправного позбавлення права користування житла ОСОБА_2 , також свідчить і той факт, що до дня подання первісного позову до суду будь-яким чином оскаржити дії позивача з метою відновлення своїх прав ОСОБА_2 не намагався, а із заявою про вселення до спірного будинку звернувся вже після того, як дізнався про наявність цієї цивільної справи. Також, ОСОБА_2 не спростовано належними, достатніми та допустимими доказами факт його добровільного вибуття зі спірного домоволодіння. Наданий до апеляційного суду висновок Самарського ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області за результати його звернення у грудні 2018 року з приводу того, що йому ОСОБА_1 чиняться перешкоди у доступі на проживання у спірному домоволодінні, колегія суддів не приймає, оскільки заявником не обґрунтовано з яких саме підстав та за яких поважних обставин він був позбавлений можливості надати вказаний доступ до суду першої інстанції. Доводи скарги ОСОБА_2 позивача фактично зводяться до незгоди заявника із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування, а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Таким чином, врахувавши обставини справи та надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, вірно застосувавши норми матеріального права, з дотриманням норм процесуального права, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 і колегія суддів з цим висновком погоджується. Враховуючи вищевикладене апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині відмови у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з ухваленням в цій частині нового про задоволення вказаних позовних вимог, апеляційна скарга ОСОБА_2 залишенню без задоволенні, а рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення підлягає залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат колегія суддів зазначає наступне. Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 подала заяву про врахування судових витрат позивача по справі, в якій остання просить розподілити судові витрати сторін у даній справі, з урахуванням її витрат на правову допомогу за подання апеляційної скарги у розмірі 2 000 грн. та судового збору у розмірі 1 057,20 грн. (а.с. 153-154). Згідно ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Такої ж думки дотримується Верховний суд у постановах від 13 червня 2018 року по справі №757/47925/15-ц та від 19 вересня 2018 року по справі № 361/6253/16-ц. Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною 3 ст. 137 ЦПК України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Наявними в справі письмовими доказами підтверджується, що відповідачем вищенаведені вимоги закону дотримані, оскільки ОСОБА_1 до апеляційного суду було надано належним чином завірені копії договору № 10 про надання правової допомоги від 28.08.2019 року (а.с. 155), додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги № 10 від 28.08.2019 року (а.с. 156), акту приймання-передачі наданих послуг № 1/Д1 до договору про надання правової допомоги № 10 від 28.08.2019 року (а.с. 157) детального опису робіт (наданих послуг) по договору про надання правової допомоги № 10 від 28.08.2019 року (а.с. 158), рахунку № 1 від 28.08.2019 року (а.с. 159), квитанції № 0.0.1449390924.1 від 28.08.2019 року (а.с. 160) та ордеру серія ДП № 2693/004 від 29.08.2019 року (а.с. 135). Вищевказані документи є належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами на підтвердження факту понесення ОСОБА_1 витрат по правовій допомозі за подання апеляційної скарги, тому колегія суддів приходить до висновку про можливість стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу за подання апеляційної скарги у розмірі 2 000 грн. Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України та враховуючи, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині відмови у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з ухваленням нового про задоволення вказаних позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про необхідність стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі, а саме: судовий збір за подання позову у розмірі 704,80 грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 1 057,20 грн. Судові витрати понесені ОСОБА_2 у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 липня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити. Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: домоволодінням АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу за подання апеляційної скарги у розмірі 2 000 грн., судовий збір за подання позову у розмірі 704,80 грн. та судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 057,20 грн. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 17 липня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров