Постанова 4820 № 686/23250/19

УКРАЇНА ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ Справа № 686/23250/19 Провадження № 22-ц/4820/436/20 Категорія: 19, 27 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Хмельницький Хмельницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Корніюк А.П. (суддя - доповідач), П`єнти І.В., Талалай О.І. секретар судового засідання Гриньова А.М. за участю ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №686/23250/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 листопада 2019 року (повне судове рішення складено 06 грудня 2019 року, суддя Мазурок О.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики. Заслухавши доповідача, пояснення учасника справи та представника учасника справи, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд в с т а н о в и в: В серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути із відповідачки на його користь суму боргу за договорами позики у розмірі 53000 грн. та 1000 доларів США. Позовні вимоги мотивував тим, що 05 вересня 2014 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до якого відповідачка отримала від позивача грошові кошти в сумі 26 000 грн., які за досягнутою домовленістю зобов`язалась повернути до 15.09.2014. Крім того, 10 квітня 2015 року між сторонами було укладено ще один договір позики, за яким позивач позичив ОСОБА_3 27 000 грн. та 1500 доларів США на невизначений строк, про що складено боргові розписки. ОСОБА_1 зазначав, що на його неодноразові звернення із вимогою повернути кошти відповідачка частково сплатила борг, перерахувавши йому через міжнародну платіжну систему «Вестерн Юніон» 500 доларів США. Проте, станом на момент звернення до суду із позовом відповідачка своїх договірних зобов`язань у повному обсязі не виконала, кошти не повернула, у зв`язку із чим ОСОБА_1 просив суд задовольнити позов. Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із цим рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, зокрема положень ст.ст. 530, 1046, 1047 ЦК України, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апелянт вважає безпідставними висновки суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог, адже ним на виконання вимог ч. 2 ст. 1047 ЦК України у підтвердження укладення договорів позики з ОСОБА_3 та передання їй коштів було надано суду дві розписки від 05.09.2014 року та 10.04.2015 року, оригінали яких були передані йому відповідачкою взамін на отримані кошти. Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_3 частково виконала боргові зобов`язання, сплативши йому у 2018 році 500 доларів США, що підтверджується виписками АТ КБ «ПРИВАТБАНК» від 09.02.2018 року та від 10.04.2018 року, тому у суду не було правових підстав для відмови у задоволенні позову. ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали апеляційну скаргу з підстав у ній наведених. ОСОБА_3 до суду не з`явилась, про дату час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Колегія суддів, заслухавши учасника справи, його представника та суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи дійшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт укладення договору позики грошових коштів з ОСОБА_3 та суду не надано доказу того, що ОСОБА_1 пред`являв до відповідачки вимогу про повернення боргу. Однак, з таким висновком суду колегія суддів не погоджується, виходячи із наступного. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3 згідно розписки від 05 вересня 2014 року отримала в позику від ОСОБА_1 кошти в сумі 26 000 грн., які зобов`язалась повернути в строк до 15.03.2014 року (а.с. 56). В подальшому ОСОБА_3 отримала в позику від ОСОБА_1 27 000 грн. та 1500 доларів США, що підтверджується борговою розпискою, складеною ОСОБА_3 10 квітня 2015 року. Строк повернення коштів у розписці не вказаний (а.с. 54). Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Таким чином, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки. Згідно з вимогами статей 202-204 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до вимог частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 виклав правовий висновок, відповідно до якого за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Аналізуючи зазначені норми колегія судді вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про неукладенність договору позики, адже за своєю суттю розписки ОСОБА_4 від 05.09.2014 року та 10.04.2015 року про отримання в борг грошових коштів є документами, що підтверджують як укладення договорів так і засвідчує отримання відповідачкою від позивача грошових сум. Перевіряючи законність оскаржуваного судового рішення, колегія суддів враховує обставини справи, а також презумпцію правомірності правочину, визначену положеннями ст. 204 ЦПК України. В матеріалах справи відсутні докази того, що договори позики, які укладені між сторонами є нечинними, їх не дійсність не спростована, а тому зобов`язання за даними правочинами підлягають до виконання. Встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики від 05.09.2014 року у строк, що визначений цим договором - 15.09.2014 року не виконала. А ОСОБА_1 пред`являв вимоги до ОСОБА_3 про повернення позичених коштів, однак остання лише 19.02.2018 року та 10.04.2018 року повернула ОСОБА_1 кошти в загальній сумі 500 доларів США (а.с. 8-11). З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення судом норм матеріального права є обґрунтованими та такими, що заслуговують на увагу. При цьому, колегія суддів враховує наступне. Заявляючи вимоги, позивач просив стягнути позику у розмірі 53000 грн. та 1000 дол. США . З аналізу статті 192 ЦК України статті 193, частини четвертої статті 524, 533 ЦК України, Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Закону України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №761/12665/14-ц (провадження №14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18), №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) та №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. З огляду на вищенаведене, а також те, що договором позики від 10.04.2015 року не встановлено іншого порядку повернення боргу аніж у доларах США та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України та враховуючи договір позики від 05.09.2014 року колегія суддів дійшла висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_5 на користь позивача заборгованість за договорами позики в загальній сумі 53 000 грн. (26 000 грн. (сума позики від 05.09.2014 року) + (27 000 грн. (сума позики від 10.04.2015 року)) та 1000 дол. США. Таким чином, неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи й порушення норм матеріального права відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставами для скасування оскаржуваного рішення суду і ухвалення судом апеляційної інстанції нового рішення про задоволення позову. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тому, керуючись ч. 1 ст. 141 ЦПК України підлягають до стягнення із ОСОБА_3 на користь позивача судові витрати, понесені останнім про подачі позову (квитанція №44 від 28.08.2019 року) та при подачі апеляційної скарги (квитанція №69 від 03.01.2020 року) в розмірі 1962 грн. 50 коп. Керуючись ст. ст. 374, 376, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 листопада 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ) заборгованість за договорами позики від 05 вересня 2014 року та від 10 квітня 2015 року в сумі 53000 грн та 1000 доларів США. Стягнути з ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 1962 (одну тисячу дев`ятсот шістдесят дві) грн. 50 коп. судового збору. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 26 березня 2020 року. Судді А.П. Корніюк І.В. П`єнта О.І. Талалай