Постанова 4807 № 332/2173/18

Дата документу 24.03.2020 Справа № 332/2173/18 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 332/2173/18 Головуючий у 1 інстанції: Сінєльнік Р.В. Провадження № 22-ц/807/1309/20 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Кримської О.М., Дашковської А.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2020 року, ВСТАНОВИВ: У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, який в ході розгляду справи доповнювала і уточнювала. Зазначала, що їй на праві власності належала Ѕ частка житлового будинку АДРЕСА_1 , співвласником іншої Ѕ частки є її син ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 28.04.2004. До серпня 2016 року її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 і їх сім`я проживала у спірному будинку. Після розірвання шлюбу син з метою уникнення конфліктів і сварок вимушений був змінити місце проживання, а ОСОБА_2 разом із двома дітьми залишилися в будинку. У червні 2018 року після чергової сварки з ОСОБА_2 зі слів останньої вона дізналася, що не є власником Ѕ частки будинку, оскільки 27.12.2004 вона подарувала її відповідачці. Посилаючись на те, що спірний будинок є її єдиним постійним місцем проживання, вона ніколи не мала наміру дарувати його своїй невістці, у 2002 році склала заповіт на належну їй частку будинку на користь свого сина ОСОБА_3 , фактично із будинку вона нікуди не виїжджала, просила суд на підставі ст.ст.203, 215, 216 ЦК України визнати недійсним договір дарування Ѕ частки спірного будинку із застосуванням реституції. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування Ѕ частки будинку АДРЕСА_1 , укладений 27 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Беруненко Л.М. в реєстрі за № 3261, з моменту його вчинення. Зобов`язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 Ѕ частку будинку АДРЕСА_1 , з відповідною часткою надвірних будівель і споруд. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про відмову у позові ОСОБА_2 зазначає про порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. На думку відповідача, суд першої інстанції на власний розсуд змінив підстави позову, оскільки у позовній заяві ОСОБА_1 , вимагаючи визнання договору недійсним, посилалася на ст.ст.229, 230 ЦК України. Зібраними у справі доказами не підтверджений факт введення позивача в оману при укладенні договору дарування, а отже відсутні підстави для задоволення позову. Вважає, що при укладенні договору волевиявлення позивача було вільним і відповідало її внутрішній волі. Спірний будинок є зареєстрованим місцем її постійного проживання з 2004 року, в будинку зареєстровані її діти, іншого житла вони не мають, а тому рішення суду в частині покладення на неї обов`язку повернути позивачці Ѕ частку будинку порушує її права і права її дітей. Після укладення договору вона отримала ключі від будинку, утримує його, виконує поточні ремонти, сплачує комунальні платежі. Між сторонами склалися добрі сімейні стосунки, фактично позов пред`явлено її колишнім чоловіком, який намагається позбавити її житла. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з підстав її необґрунтованості. Не заперечує, що при зверненні до суду з відповідним позовом вона дійсно просила визнати договір дарування недійсним як такий, що укладений внаслідок введення її в оману. Проте до початку розгляду справи по суті в порядку ч.3 ст. 49 ЦПК України 25.04.2019 вона змінила підстави позову і просила про визнання договору недійсним з підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України. Заперечує проти доводів апеляційної скарги про те, що договір дарування укладався нею за власним бажанням, вона ніколи не мала наміру дарувати своє єдине житло відповідачці, залишалася проживати у своєму будинку, самостійно утримує його, склала заповіт на користь свого сина. Вимоги про виселення невістки і її дітей вона не заявляла, незважаючи на постійні сварки і конфлікти з нею. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення сторін і їх представників, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін. Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Встановлено, що ОСОБА_1 , 1936 року народження, інвалід другої групи, є матір`ю ОСОБА_3 , який з 10.08.1996 по 09.08.2016 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 - відповідачем у справі. Від шлюбу ОСОБА_3 і ОСОБА_2 мають двох дітей, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Предметом спору у справі є Ѕ частка житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , власником якої на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідченого Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 24.06.1971 за реєстровим № 3096, була позивач ОСОБА_1 (т.1, а.с.97). Інша Ѕ частка цього ж будинку належить сину позивача ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.04.2004, виданого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за № 2-710 (т.1 а.с.11-12). 02.07.2002 р. позивач склала нотаріально посвідчений заповіт, яким всю належну їй частку у спірному будинку заповіла синові ОСОБА_3 (т.1 а.с.13). 27.12.2004 сторони уклали договір, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Беруненко Л.М., згідно якому ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла безоплатно у власність Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних будівель та споруд ( т.1 а.с.17). Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11.02.2005 року за №6480062 ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на Ѕ частку вказаного житлового будинку (т.1 а.с.19). Спірний житловий будинок залишився місцем постійного проживання позивача ОСОБА_1 , яка несла витрати з його утримання, здійснення поточного ремонту, сплачувала комунальні платежі тощо (т.1, а.с.9 зворот, 21-24, 171-174). Крім позивача, ОСОБА_1 , в житловому будинку зареєстровані її син ОСОБА_3 , онук ОСОБА_4 , 2008 року народження. Онука ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 знята з реєстрації в спірному будинку 11.08.2015 - вибула до м.Харкова (т.1, а.с. 21-23). Відповідач ОСОБА_2 була зареєстрована в спірному будинку з 23.11.2004 по 29.09.2007. Станом на час розгляду справи зареєстрованим місцем постійного проживання ОСОБА_2 є квартира АДРЕСА_2 , що підтверджується записом у домовій книзі і відміткою в її паспорті, який оглядався судом апеляційної інстанції в судовому засіданні (т.1, а.с.21-22). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з відсутності волевиявлення останньої на передачу належної їй частки будинку у власність невістки. Спірний будинок є єдиним постійним місцем проживання позивача, 1936 року народження, інваліда другої групи, яка іншого житла не має, після укладення договору фактична передача спірної нерухомості не відбулася, оскільки позивач залишилася проживати у будинку, несе витрати із його утримання і ремонту. Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Цивільні відносини, які склались між сторонами у справі щодо недійсності правочину регулюються Цивільним кодексом України. Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним з підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України, ОСОБА_1 посилалась на те, що вона не мала наміру укладати договір дарування, а вважала, що впорядковує документи на будинок та земельну ділянку, що залишилися після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , а її невістка ОСОБА_2 надавала її допомогу, оскільки син ОСОБА_3 перебував у тривалому відрядженні. Вказані доводи позивач підтвердила як у суді першої інстанції, який допитав її як свідка, попередивши про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання, так і в суді апеляційної інстанції. Пояснення позивача щодо обставин, за яких був укладений спірний правочин, і відсутності наміру ОСОБА_1 відчужувати своє єдине житло об`єктивно підтверджуються поясненнями свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_6 ОСОБА_7 , зібраними у справі письмовими доказами. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, встановивши те, що позивач у справі має похилий вік, інвалідність другої групи, вади зору, також те, що спірне майно є єдиним місцем проживання позивачки, в якому вона залишилась проживати після укладення договору, суд першої інстанції вірно визначився, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції на власний розсуд змінив предмет і підстави позову є неспроможними, оскільки до початку розгляду справи по суті позивач ОСОБА_1 змінила свої позовні вимоги, подавши відповідну заяву (т.1, а.с.166-170). Доводи апеляційної скарги про недоведеність факту введення дарувальника в оману не заслуговують на увагу, оскільки спірний договір визнано судом недійсним з інших правових підстав. Посилання ОСОБА_2 на порушення судом першої інстанції її житлових прав та прав її дітей є також неспроможними, оскільки вимоги про їх виселення із спірного житла ОСОБА_1 не заявлялися і судом першої інстанції не розглядалися. Застосування судом першої інстанції наслідків недійсності правочину - реституції не є підставою для виселення відповідача разом із дітьми із спірної частки будинку, а спрямоване на поновлення державної реєстрації права власності за позивачем на нерухоме майно. Крім того, з вересня 2007 зареєстрованим постійним місцем проживання відповідача ОСОБА_2 є інше житло - квартира АДРЕСА_2 (т.1, а.с.22). Посилання ОСОБА_2 на те, що після укладення договору дарування спірного житла відбулася його фактична передача обдарованій, є також неспроможними. Як встановлено судом, після укладення спірного правочину відповідач разом зі своїм чоловіком і донькою залишалися проживати у будинку, який чоловік успадкував після смерті батька і який вони перебудовували, а позивач залишилася проживати у своїй частці і самостійно її утримувала. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні першої інстанції, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м.Запоріжжя від 30 січня 2020 рокуу цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 26 березня 2020 року. Головуючий: І.В. Кочеткова Судді: А.В. Дашковська О.М. Кримська