Постанова КЦС ВС № 204/1064/16-ц

Постанова Іменем України 16 березня 2020 року м. Київ справа № 204/1064/16-ц провадження № 61-21834св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер Аліна Анатоліївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді Самсонової В. В., від 17 жовтня 2018 року, додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Свистунової О. В.,від 09 жовтня 2019 року. Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А., про визнання права власності та визнання заповіту недійсним. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він є сином ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 . 29 жовтня 2003 року, батько залишив на його ім`я заповіт. 30 вересня 2015 року при зверненні до приватного нотаріуса він дізнався, що на момент подачі заяви про прийняття спадщини є інший заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А. 21 серпня 2013 року за реєстром № 4901, на ім`я ОСОБА_2 , сина його сестри. Позивач зазначав, що до 2013 року батько був здоровою, життєрадісною людиною, влітку жив з його сім`єю у нього на дачі, де відпочивав і допомагав збирати врожай, проте в подальшому його психічний стан погіршився, що стало помітно у його поведінці. Стан здоров`я батька не поліпшувався. Позивач доглядав за ним, надавав посильну допомогу, оскільки через свій психічний стан батька не міг себе в повній мірі самостійно матеріально і фізично обслуговувати. В свою чергу, відповідач зі своєю матір`ю батьку жодної допомоги не надавали, за ним не доглядали і матеріально не допомагали. На початку літа 2013 року, сестра заявила про те, що хоче забрати батька до себе, тому що нібито, хоче допомогти позивачеві через те, що йому, як інваліду, важко це робити, до того ж, в той час, вони з дружиною доглядали за маленькою онукою. Батька перевезли в його квартиру АДРЕСА_1 . Поліпшень у поведінці батька не спостерігалося. У подальшому сестра стала перешкоджати йому у зустрічах з батьком, а потім перестала відповідати на його розпитування з приводу місця знаходження батька і його стану здоров`я, в подальшому заборонила телефонувати з будь-якого приводу і перестала відповідати на дзвінки. У липні 2015 року, через два місяці після смерті батька, позивачеві стало відомо від чужих людей про його смерть. Сестра відмовилася розповідати про причини його смерті і де він був похований, яке лікування і де отримував, з відповідачем відносини завжди носили швидкоплинний характер, ні сестра, ні відповідач не передали позивачеві копії правовстановлюючих документів на квартиру, щоб він зміг належним чином заявити про своє право спадкування, хоча б у частині прийняття обов`язкової частки, як непрацездатний син - інвалід. Вони продовжують переховатися від нього і чинять перешкоди в отриманні копій документів на квартиру. Позивач посилався на те, що заповіт, складений його покійним батьком на користь відповідача підлягає визнанню недійсним, оскільки відповідач і його родичі навмисно негативно впливали на батька з допомогою погроз і психічного тиску, з метою будь-якою ціною заволодіти квартирою. Складання заповіту не було добровільним бажанням спадкодавця. Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, визнати недійсним заповіт, складений і посвідчений 21 серпня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А. за реєстром № 4901, на користь ОСОБА_2 . Визнати за ним право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Додатковим рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2018 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що твердження позивача щодо неможливості спадкодавця в момент складання заповіту усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними не знайшли свого підтвердження, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2018 року та додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2018 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні спору районним судом було належним чином проаналізовано та оцінено у сукупності наявні у матеріалах справи докази, покази свідків, висновки посмертної судово-психіатричної експертизи та повторноїпосмертної судово-психіатричної експертизи, зроблено обґрунтований висновок про недоведеність заявлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2018 року, додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні справи в апеляційному порядку були порушенні процесуальні права позивача на ознайомлення із відзивом на апеляційну скаргу, оскільки позивач його не отримував. Апеляційним судом не надано належної оцінки доводам апеляційної скарги щодо обґрунтування незаконності винесеного районним судом рішення. В основу судового рішення районного суду було покладено висновок повторної посмертної судово-психіатричної експертизи № 50 від 28 листопада 2017 року та не взято до уваги висновок судово-психіатричної експертизи № 19 від 15 вересня 2016 року, який свідчить про те, що спадкодавець не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент складення заповіту 21 серпня 2013 року. Судами не мотивовано перевагу одних доказів над іншими. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 12 січня 1958 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, про що відділом державної реєстрації смерті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції повторно видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 , актовий запис № 3752 від 06 травня 2015 року. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належне йому майно, до якого входить й квартира АДРЕСА_1 . 21 серпня 2013 року ОСОБА_3 склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучер А. А. та зареєстрований в реєстрі за № 4901, в якому заповів належну йому квартиру АДРЕСА_1 ) ОСОБА_2 . У судовому засіданні суду першої інстанції були допитані свідки, які пояснили наступне: Свідок ОСОБА_4 , яка є сусідкою спадкодавця, стверджувала, що вони товаришували з ОСОБА_3 , характеризувала його порядною, поважною людиною. Зазначила, що він самостійно ходив за покупками. Про наявність психічних розладів вона нічого не повідомляла, вважала спадкодавця нормальною людиною, хоча саме вона викликала йому швидку для госпіталізації, але деталей вона не пам`ятає. Свідок ОСОБА_5 , колишня дружина спадкодавця, вказувала, що ОСОБА_3 до лікарні жив один, після падіння (травми кінцівки) у 2015 році останні місяці жив у неї. Після квартирної сварки у 2013 році ОСОБА_3 усвідомлено хотів переписати заповіт на онука. У день укладання заповіту вона особисто його не бачила. Хоча спілкувалась з ним після складання заповіту, на її думку він був абсолютно нормальною психічно здорового людиною, самостійно себе обслуговував, користувався банківською карткою, навчав її користуватись банкоматом тощо. Також підтвердила факт лікування ОСОБА_3 у психоневрологічній лікарні з «нервовими розладами після травми голови». З її слів рекомендовані таблетки він приймати відмовлявся, хоча донька купувала йому препарат. Після виписки він лікувався 10 днів з гіпертонічним кризом, коли йому стало погано він зателефонував їй, а потім викликав лікарів, тобто орієнтувався у тому, що потрібно робити в певній ситуації. Свідок ОСОБА_6 , яка є донькою спадкодавця, зазначала, що батько, не дивлячись на свій стан здоров`я, був соціально адаптованим. Підтвердила факт його лікування в психоневрологічному закладі через те, що «батькові щось привиділось», лікар казав, що можливо це сталось на фоні високого тиску. В подальшому психічні розлади у ОСОБА_3 вона заперечувала. Згідно висновку судово-психіатричної експертизи № 19 від 15 вересня 2016 року, проведеної комунальним закладом «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради, комісія дійшла висновку, що ОСОБА_3 під час складання заповіту 21 серпня 2013 року виявляв ознаки хронічного стійкого психічного розладу у вигляді вираженого розладу особистості та поведінки внаслідок органічного ураження головного мозку складного ґенезу, через що не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент складання заповіту 21 серпня 2013 року. Оскільки під час складання вказаного висновку експертом не були враховані покази свідків, які були допитані у судовому засіданні, пояснення яких могли вплинути на результат експертного висновку, у справі була проведена повторна посмертна судово-психіатрична експертиза. За результатами проведеної повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, з урахуванням показів свідків, а також змісту медичних карток спадкодавця, Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров`я України був складений відповідний висновок судово-психіатричної експертизи № 50 від 28 листопада 2017 року, згідно з яким комісія дійшла наступних висновків: - ОСОБА_3 з липня 2013 року і на момент підписання заповіту 21 серпня 2013 року виявляв ознаки органічних психічних розладів складного ґенезу (судинно-травматичного) з незначним когнітивним зниженням; - за своїм психічним станом ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними в момент підписання заповіту від 21 серпня 2013 року; - матеріали справи не містять достовірних відомостей про прийом ОСОБА_3 будь-яких препаратів, які б мали вплив на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та можливість керувати ними. Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (тут і надалі у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом статті 1216 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). Відповідно до статті 1233 Цивільного кодексу України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача. Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Позивач стверджував, що складений 21 серпня 2013 року його батьком заповіт, яким він заповів свою квартиру відповідачеві, є недійсним, оскільки на час складання заповіту заповідач не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг керувати ними, окрім того на нього здійснювався тиск відповідачем та його родиною. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, визначенні статті 225 ЦК України. Частинами першої, другої цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Отже, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням належної оцінки висновків посмертної судово-психіатричної експертизи та повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, показів свідків, які були допитані у судових засіданнях, а також інших досліджених доказів, встановив, що в момент складання заповіту ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій і міг керувати ними, а отже відсутні правові підстави, передбачені статтею 225 ЦК Українидля визнання складеного ним заповіту недійсним, відсутні. При вирішенні спору, судами надано належну оцінку обставинам справи у сукупності з іншими зібраними у справі доказами. Посилання заявника на те, що при складенні заповіту на заповідача здійснювався тиск відповідачем та його родиною не підтвердженні належними доказами та не можуть бути підставою для скасування рішення суду про відмову у задоволенні позову. Ці та інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Судами першої та апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2018 року, додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович