Постанова 4811 № 438/1232/14-ц

Справа № 438/1232/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В. Провадження № 22-ц/811/2876/19 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М. Категорія:64 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді Шандри М.М. суддів: Левика Я.А., Струс .Л.Б. секретаря: Бадівської О.О. за участю: представника ОСОБА_1 - Гирича О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 липня 2019 року у справі за позовом виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: виконавчий комітет Бориславської міської ради Львівської області (як орган опіки та піклування), про виселення осіб без надання іншого жилого приміщення, ВСТАНОВИЛА: Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради 18.08.2014 звернувся в суд із позовом про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення з квартири АДРЕСА_1 . В обґрунтування заявлених вимог покликається на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 займають спірне жиле приміщення безпідставно, а саме: рішення щодо надання спірної квартири не приймалось, ордер не видавався, а тому підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 липня 2019 року у задоволенні позову виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: виконавчий комітет Бориславської міської ради Львівської області (як орган опіки та піклування), про виселення осіб без надання іншого жилого приміщення відмовлено. Рішення суду оскаржив виконавчий комітет Бориславської міської ради Львівської області. В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що коло осіб, до яких було заявлено позов, визначено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , а у рішенні Бориславського міського суду Львівської області від 28 листопада 2005 року коло осіб відрізнялось, оскільки відповідачем у вказаній справі була ОСОБА_5 , яку просив виконавчий комітет виселити без надання іншого жилого приміщення разом з ОСОБА_6 , які зайняли жиле приміщення у 2004 році. Тому зазначає, що не можна вважати, що між сторонами вже був вирішений спір про той самий предмет і позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обгрунтовують звернення до суду. Просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Відзив на апеляційну скаргу не надано. У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 ОСОБА_7 просив рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, були належним чином повідомлені про час та місце слухання справи. Виконавчий комітет Бориславської міської ради Львівської області подав до суду заяву про розгляд справи у відсутності представника виконавчого комітету. Тому розгляд справи відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України здійснюється колегією суддів за їх відсутності. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України). Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає. Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 належить до житлового фонду Бориславської міської ради Львівської області та перебуває на балансі державного комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора № 3». Зазначена квартира складається з однієї кімнати, житловою площею 14,31 кв.м, кухні, без комунальних вигод. Відповідно до ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер. Судом також установлено, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , самовільно без правових підстав зайняли квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 28 листопада 2005 року, яке залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Львівської області від 27.04.2006, позов виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області задоволено та вирішено: виселити ОСОБА_8 ОСОБА_1 та ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_1 . Частиною 1 ст. 14 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 28.11.2005 не виконане. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Згідно з частинами першою та другою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантованокожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00). У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Ураховуючи наведене, а також те, що відповідачі з 2004 року проживають у квартирі АДРЕСА_1 , рішення Бориславського міського суду Львівської області від 28.11.2005 про їх виселення із спірної квартири не виконано, виконавчий лист, виданий на підставі зазначеного рішення суду повернуто без виконання на підставі рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області від 31.10.2008 № 430 (а.с.82 том 1), суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. При вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 липня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено 20.03.2020 Головуючий Судді