Постанова КЦС ВС № 531/225/16-ц

Постанова Іменем України 18 березня 2020 року м. Київ справа № 531/225/16-ц провадження № 61-38338св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Кузнєцова В. О., суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Карлівське виробниче управління житлово-комунального господарства, Карлівська міська рада Полтавської області, треті особи: Первинна профспілкова організація Карлівського виробничого управління житлово-комунального господарства, начальник Карлівського виробничого управління житлово-комунального господарства Гончаренко Любов Іванівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018 року ускладі колегії суддів: Обідіної О. І., Прядкіної О. В., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Карлівського виробничого управління житлово-комунального господарства (далі - Карлівське ВУЖКГ), Карлівської міської ради Полтавської області про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 02 серпня 2013 року він працював начальником служби з експлуатації житла Карлівського ВУЖКГ, з 13 листопада 2014 року був переведений на посаду майстра, а 08 лютого 2016 року звільнений з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку зі скороченням штату працівників. Зміни до штатного розпису на 2015 рік, відповідно до яких виведено єдину одиницю майстра, яку він займав, є неправомірними, так як затверджені лише резолюцією начальника Карлівського ВУЖКГ, а відповідний наказ про затвердження штатного розпису не приймався. Погодження змін до штатного розпису рішенням Карлівської міської ради Полтавської області від 04 грудня 2015 року також не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки Статутом Карлівського ВУЖКГ передбачено затвердження штатного розпису начальником з обов`язковим погодженням міським головою, а не рішенням міської ради. Також вважає своє звільнення незаконним з підстав порушення Карлівським ВУЖКГ статей 40, 42, 49-2 КЗпП України, оскільки він був попереджений про звільнення 07 грудня 2015 року і в Карлівському ВУЖКГ були вакантними сім посад, з яких лише чотири запропоновані йому 13 січня 2016 року. Незаконним звільненням йому завдано моральної шкоди, яка полягає в тому, що він безпідставно був позбавлений джерел доходів і змушений був докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати незаконним рішення Карлівської міської ради від 04 грудня 2015 року «Про надання дозволу Карлівському ВУЖКГ на виведення штатної одиниці та погодження штатного розпису на 2015 рік», поновити його на роботі на посаді майстра Карлівського ВУЖКГ, стягнути з Карлівського ВУЖКГ на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з 09 лютого 2016 року по 22 листопада 2017 року в сумі 76 705,20 грн та 30 000 грн - на відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Карлівського районного суду Полтавської області від 29 березня 2016 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено профспілковий комітет Карлівського ВУЖКГ (Первинну профспілкову організацію Карлівського ВУЖКГ), а ухвалою від 22 листопада 2017 року до участі у справі як третю особу залучено начальника Карлівського ВУЖКГ Гончаренко Л. І. Ухвалою Карлівського районного суду Полтавської області від 04 вересня 2017 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Карлівської міської ради Полтавської області про визнання незаконним рішення Карлівської міської ради від 04 грудня 2015 року «Про надання дозволу Карлівському ВУЖКГ на виведення штатної одиниці та погодження штатного розпису на 2015 рік». Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 12 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а ухвалу Карлівського районного суду Полтавської області від 04 вересня 2017 року залишено без змін. В запереченнях на позовну заяву Карлівське ВУЖКГ зазначило, що чинним законодавством не визначено форми штатного розпису та порядку його затвердження, тому штатний розпис Карлівського ВУЖКГ було складено у довільній формі та затверджено особистим підписом начальника. Перед затвердженням штатного розпису голові Карлівської міської ради Полтавської області було направлено лист про його погодження, однак він прийняв управлінське рішення та виніс це питання на розгляд міської ради. Рішення Карлівської міської ради Полтавської області від 04 грудня 2015 року «Про надання дозволу Карлівському ВУЖКГ на виведення штатної одиниці та погодження штатного розпису на 2015 рік» прийнято колегіально більшістю голосів депутатів, є законним і обґрунтованим. 07 грудня 2015 року ОСОБА_1 було попереджено про вивільнення, профспілка надала згоду на його звільнення і йому запропоновано всі вакансії, що відповідали його кваліфікації, від яких він відмовився, тому процедура звільнення з роботи позивача дотримана. Посада бухгалтера ОСОБА_1 не пропонувалася, оскільки він не має відповідної освіти та досвіду роботи, а посада двірника була зайнята до попередження позивача про вивільнення. Також не було порушено переважне право позивача на поворотне прийняття на роботу, він не звертався з відповідними заявами до Карлівського ВУЖКГ. Крім того, позивач був працевлаштований, з 09 лютого 2016 року працював директором приватного підприємства «Ліон-Карлівка», а з 10 травня 2016 року - майстром будівельних та монтажних робіт в Товаристві з обмеженою відповідальності «Агропромисловий комплекс «Докучаєвські чорноземи» (за сумісництвом). Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими, оскільки позивач не зазначив, у чому саме полягає ця шкода, чим підтверджується факт її заподіяння, яких саме страждань (душевних, психічних) він зазнав. Також ОСОБА_1 не довів наявності причинно-наслідкового зв`язку між його звільненням та хвилюваннями, зміною матеріального становища та втратою нормальних життєвих зв`язків. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 02 лютого 2018 року у складі судді Лизенко І. В. позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді майстра Карлівсього ВУЖКГ з 09 лютого 2016 року. Стягнуто з Карлівсього ВУЖКГ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 лютого 2016 року по 02 лютого 2018 року включно в сумі 84 514,85 грн, на відшкодування моральної шкоди - 15 000 грн та судовий збір - в сумі 640 грн. Стягнуто з Карлівського ВУЖКГ на користь держави судовий збір в сумі 1 907,72 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення допущено до негайного виконання в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в Карлівському ВУЖКГ мало місце скорочення штату працівників, а саме посади майстра. В період з 06 листопада 2015 року по 08 лютого 2016 року в Карлівському ВУЖКГ були вакантними посади: робітника з благоустрою; двірника (на період відсутності основного працівника); бухгалтера; обліковця; майстра (служба з водопостачання та водовідведення); робітника зеленого будівництва. 13 січня 2016 року позивачу було запропоновано посаду майстра (служба з водопостачання та водовідведення), робітника з благоустрою, робітника зеленого будівництва та обліковця. Позивач не відповідає кваліфікаційним вимогам для зайняття посади бухгалтера, тому роботодавець не зобов`язаний був пропонувати йому цю посаду. ОСОБА_1 не було запропоновано посаду двірника (на період відсутності основного працівника), тому відповідач не виконав належним чином вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивача. Посилання представника відповідача на те, що посада двірника була зайнята до попередження позивача про вивільнення - 07 грудня 2015 року (в день попередження), є безпідставними, оскільки 16 грудня 2015 року ним було подано до центру зайнятості звіт, який містив інформацію про цю посаду. Крім того, рішення про скорочення посади майстра прийнято наказом від 06 листопада 2015 року, а зміни до штатного розпису погоджено 04 грудня 2015 року, що давало можливість запропонувати позивачу посаду двірника першочергово. Відповідачем не надано доказів, які б свідчили про обмежену тривалість строкового трудового договору двірника і перешкоджали б зайняттю цієї посади позивачем. Звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з порушенням вимог законодавства, тому на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, розрахунок якого зроблено судом, виходячи із заробітної плати позивача за грудень 2015 року та січень 2016 року, з урахуванням норм тривалості робочого часу при 40-годинному робочому тижні. Незаконним звільненням позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає в переживаннях з приводу незаконного звільнення за 10 місяців до досягнення пенсійного віку, втраті нормальних життєвих зв`язків, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, в переживаннях через погіршення матеріального стану сім`ї. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначив, виходячи з характеру моральних страждань позивача, істотності вимушених змін у житті, значної тривалості негативних наслідків, з урахуванням вимог розумності та справедливості. Також суд взяв до уваги, що позивач працював за сумісництвом (неповний робочий час) у приватному підприємстві «Ліон-Карлівка», тобто мав доходи. Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018 року апеляційну скаргу Карлівського ВУЖКГ задоволено, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 02 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідач запропонував ОСОБА_1 роботу на посадах майстра (служба з водопостачання та водовідведення), робітника з благоустрою, робітника зеленого будівництва та обліковця, однак він відмовився від запропонованих вакансій. Посада двірника була вакантною лише один день - 07 грудня 2015 року і відповідач вказав її у звіті до центру зайнятості як вільну на період відсутності основного працівника, який перебував на той час у щорічній основній відпустці. В розумінні статті 49-2 КЗпП України на роботодавця покладено обов`язок запропонувати вивільненому працівнику лише вільні вакантні посади, тому вказана посада двірника, на яку був укладений трудовий договір з іншим працівником, не може вважатися вільною. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що роботодавцем не було дотримано встановлених статтею 49-2 КЗпП України гарантій та не запропоновано вивільненому працівнику наявні вакантні посади, є помилковим. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У червні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018року, а рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 02 лютого 2018 року - залишити без змін. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів і не звернув уваги на те, що вільна посада двірника йому не пропонувалася, а була заповнена 16 грудня 2015 року за направленням особою, яка перебувала на обліку в Карлівському районному центрі зайнятості. Чинним законодавством, зокрема статтями 40, 49-2 КЗпП України не передбачено виключень щодо обов`язку роботодавця у випадках змін в організації виробництва і праці запропонувати працівнику всі наявні вакантні посади, тому висновки апеляційного суду про те, що тимчасово вільна посада двірника не є вакансією, не ґрунтуються на вимогах закону. Крім того, апеляційний суд не оцінив належним чином і не навів висновків щодо наявної у відповідача іншої вакантної посади - робітника з благоустрою, яка була вільною з 28 по 31 грудня 2015 року, йому не пропонувалася і була заповнена особою, яка перебувала на обліку в центрі зайнятості. Також судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що полягає в неправомірному долученні до матеріалів справи копій наказів, які не були предметом дослідження судом першої інстанції. Вказані копії наказів викликають сумнів у їх достовірності, тому він просив витребувати у відповідача оригінали цих доказів, однак апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні його клопотань. У серпні 2018 року Карлівське ВУЖКГ подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Апеляційний суд правильно виходив з того, що посада двірника мала строковий характер (на час відсутності основного працівника) і не була вакантною, тому Карлівське ВУЖКГ не зобов`язане було пропонувати її позивачу. Посилання ОСОБА_1 на те, що посада двірника була вакантною 07 грудня 2015 року не може братися до уваги, оскільки в наданій до центру зайнятості інформації щодо посад помилково зазначено дату відкриття та закриття вакансії двірника - 07 грудня 2015 року замість правильної дати відкриття - 10 грудня 2015 року та закриття - 16 грудня 2015 року. Доводи касаційної скарги про те, що долученні до матеріалів справи копії наказів Карлівського ВУЖКГ не відповідають статті 32 КЗпП України, мають орфографічні помилки, однакову пунктуацію та неправильну нумерацію, також не заслуговують на увагу, оскільки ці накази відносяться до кадрового діловодства, ніким не оскаржені та не стосуються звільнення з роботи ОСОБА_1 . Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Карлівського районного суду Полтавської області. 24 липня 2018 року справа № 531/225/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Апеляційним судом встановлено, що 02 серпня 2013 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до Карлівського ВУЖКГ на посаду начальником служби, а 03 листопада 2014 року переведений на посаду майстра, з режимом роботи понеділок - п`ятниця з 7:00 до 14:00 год, субота з 7:00 до 12:00 год. Наказом начальника Карлівського ВУЖКГ від 06 листопада 2015 року № 69 «Про внесення змін до штатного розпису та скорочення штату працівників» у зв`язку з недопущенням збільшення збитку та витрат по наданню послуг з утримання будинків та прибудинкової території, зменшенням навантаження і недопущенням дублювання майстром Карлівського ВУЖКГ ОСОБА_1 посадових обов`язків інших працівників підприємства та неможливістю утримувати попередній штат працівників через збільшення витрат на фонд оплати праці вирішено скоротити з 07 лютого 2016 року штатну одиницю майстра Карлівського ВУЖКГ, а головному економісту -внести зміни у штатний розпис підприємства в частині виключення з 07 лютого 2016 року штатної одиниці майстра. Листом від 06 листопада 2015 року № 519 Карлівське ВУЖКГ направило вищевказаний наказ до відома первинній профспілкової організації і просило вважати його офіційною інформацією щодо проведення спільних консультацій. Згідно з протоколом засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Карлівського ВУЖКГ від 26 листопада 2015 року інформація адміністрації Карлівського ВУЖКГ взята до відома, з метою дотримання прав працівника рекомендовано адміністрації запропоновувати працівнику всі наявні вакантні посади, у випадку його відмови від виконання іншої роботи не пізніш як через місяць до дня запланованого звільнення звернутися до профкому з відповідним поданням. 03 грудня 2015 року начальник Карлівського ВУЖКГ звернувся до голови Карлівської міської ради Полтавської області з листом, в якому просив дозволити вивести зі штатного розпису Карлівського ВУЖКГ на 2015 рік одну штатну одиницю майстра та погодити штатний розпис на 2015 рік зі змінами від 03 грудня 2015 року. Рішенням Карлівської міської ради Полтавської області від 04 грудня 2015 року Карлівському ВУЖКГ дозволено виведення штатної одиниці майстра та погоджено штатний розпис на 2015 рік зі змінами від 03 грудня 2015 року. Наказом начальника Карлівського ВУЖКГ від 07 грудня 2015 року № 72 попереджено майстра ОСОБА_1 про можливе вивільнення з 07 лютого 2016 року у зв`язку зі скороченням штату працівників. Копію зазначеного наказу позивач отримав в той же день, однак від ознайомлення та підпису відмовився. 06 січня 2016 року начальник Карлівського ВУЖКГ направив голові первинної профспілкової організації подання про надання згоди на звільнення майстра ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП Україниу зв`язку зі скороченням штату працівників, на що листом-повідомленням від 18 січня 2016 року профспілковий комітет дав згоду на звільнення майстра Карлівського ВУЖКГ ОСОБА_1. Наказом начальника Карлівського ВУЖКГ від 08 лютого 2016 року № 33 ОСОБА_1 звільнено з посади майстра у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Копію зазначеного наказу позивач отримав в той же день, однак від ознайомлення та підпису відмовився. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених, зокрема у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівника при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу працевлаштувати його. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов`язані із звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17. Позивач має вищу освіту за спеціальністю сільськогосподарське будівництво, кваліфікацію - інженера-будівельника, до переведення на посаду майстра займав посаду начальника служби по експлуатації житла Карлівського ВУЖКГ. Листом від 13 січня 2016 року відповідач запропонував ОСОБА_1 роботу на посадах майстра (служба з водопостачання та водовідведення), робітника з благоустрою, робітника зеленого будівництва та обліковця. За протоколом засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Карлівського ВУЖКГ від 15 січня 2016 року, виступаючи на засіданні комітету, ОСОБА_1 підтвердив, що 13 січня 2016 року йому було запропоновано чотири вакансії, але на посаду майстра (служба з водопостачання та водовідведення) він не претендує, інші дві посади не відповідають його кваліфікації, а посада обліковця йому навіть не відома. За інформацією Карлівського районного центру зайнятості у період з 07 грудня 2015 року по 08 лютого 2016 року Карлівським ВУЖКГ було подано звіти за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» від 16 грудня 2015 року на посаду двірника та від 31 грудня 2015 року - на посаду робітника з благоустрою. На запит представника позивача ОСОБА_3 листом від 08 вересня 2017 року № 564 Карлівське ВУЖКГ повідомило, що за період з 06 листопада 2015 року по 04 вересня 2017 року вакантними були посади: 07 грудня 2015 року - двірника (на період відсутності основного працівника), з 28 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 11 січня 2016 року - робітника з благоустрою; з 03 листопада 2015 року по 08 січня 2016 року - бухгалтера; з 08 січня 2016 року - обліковця; з 09 січня 2016 року - майстра (служба з водопостачання та водовідведення); з 08 січня 2016 року - робітника зеленого будівництва. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» вакансія - вільна посада (робоче місце), на яку може бути працевлаштована особа. Відповідно до частини третьої статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки забезпечується, зокрема гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом. Отже, якщо працівник відсутній у зв`язку із хворобою, відрядженням, відпусткою посада, яку він займає, не є вакантною. Частиною другою статті 23 КЗпП України передбачено, що строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Відтак, посада працівника, який перебуває у щорічній основній відпустці, не є вакантною і прийняття інших працівників на таку посаду можливе лише за строковим трудовим договором на період до виходу з відпустки основного працівника. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 листопада 2018 року у справі 755/18509/16-ц (провадження № 61-36743св18), від 30 січня 2019 року у справі № 175/1180/17 (провадження № 61-47715св18), від 25 вересня 2019 року у справі № 676/1679/18 (провадження № 61-7480св19). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Задовольняючи позовні вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді майстра Карлівського ВУЖКГ з 09 лютого 2016 року,суд першої інстанції виходив з того, що за наданим відповідачем переліком вакантними були сім посад, а пропонувалося позивачу лише чотири. Тому місцевий суд дійшов висновку про недотримання відповідачем вимог трудового законодавства України при звільненні позивача. Однак, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що посада двірника, стосовно якої відповідач подав інформацію до центру зайнятості, була вакантною на період відсутності основного працівника ОСОБА_4 , яка перебувала на той час у щорічній основній відпустці, тобто не могла бути запропонована позивачу. При цьому, встановивши, що на засіданні профспілкового комітету первинної профспілкової організації Карлівського ВУЖКГ 15 січня 2016 року ОСОБА_1 відмовився від запропонованих йому посад майстра (служба з водопостачання та водовідведення), робітника з благоустрою, робітника зеленого будівництва та обліковця, апеляційний суд дійшов правильного висновку про дотримання відповідачем вимог трудового законодавства України при звільненні позивача з роботи за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що йому не пропонувалася вакантна посада робітника з благоустрою, яка була вільною з 28 по 31 грудня 2015 року, не заслуговують на увагу, оскільки на засіданні профспілкового комітету 15 січня 2016 рокувін відмовився від такої посади, зазначивши, що вона не відповідає його кваліфікації. Доводи заявника про те, що судом апеляційної інстанції неправомірно долучено до матеріалів справи надані відповідачем копії наказів, які викликають сумнів у їх достовірності та не були предметом дослідження судом першої інстанції, стосуються переоцінки доказів і є безпідставними з огляду на таке. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї(частини перша-друга статті 367 ЦПК України). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає. Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Враховуючи, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі, відсутні й правові підстави для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, оскільки ці вимоги є похідними від вимог про поновлення на роботі. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Відповідно до статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні. Щодо клопотання Карлівського ВУЖКГ про закриття касаційного провадження. У серпні 2018 року Карлівське ВУЖКГ подало до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження, яке обґрунтоване тим, що ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню. Крім того, касаційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначних справах можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Згідно з пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Частиною шостою статті 19 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Враховуючи, що положення статті 19 ЦПК України в структурі законодавчого акта розташовані серед Загальних положень процесуального закону, суд має право віднести справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому за змістом пункту 1 частини шостої цієї статті зазначені в ньому справи є малозначними в силу закону, виходячи з ціни пред`явленого позову та його предмета, а зазначені в пункті 2 частини шостої цієї статті справи можуть бути віднесені до категорії малозначних судом, виходячи з його дискреційних повноважень. В цій справі серед позовних вимог позивачем заявлені вимоги немайнового характеру, за якими неможливо визначити ціну позову, а тому справа не може бути віднесена до категорії малозначних на підставі пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України. Також в матеріалах справи відсутні дані про те, що суди попередніх інстанції віднесли цю справу до категорії малозначних як справу незначної складності на підставі пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Не встановлено таких підстав і Верховним Судом. Відповідно до частини сьомої статті 394 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суддя-доповідач постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі, в якій вирішує питання про витребування матеріалів справи. Частиною першою статті 396 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: 1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги; 2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; 3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. Зважаючи на викладене, оскільки при вирішенні питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 . Верховний Суд не встановив підстав для віднесення справи до категорії малозначних, то в задоволенні клопотання Карлівського ВУЖКГ про закриття касаційного провадження необхідно відмовити. Керуючись статтями 19, 389, 396, 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: В задоволенні клопотання Карлівського виробничого управління житлово-комунального господарства про закриття касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 07 травня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук