Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 280/3812/19

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 04 березня 2020 року м. Дніпросправа № 280/3812/19 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дурасової Ю.В., суддів: Божко Л.А., Лукманової О.М., секретар судового засідання: Комар Н.В. за участю: представника позивача: адвоката Скрипки Олексія Володимировича; представника відповідача: Невесенко Ірини Михайлівни розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 (головуючий суддя Сацький Р.В., повний текст складено 11.11.2019) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до відповідача Управління Служби безпеки України в Запорізькій області про визнання дій протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся 01.08.2019 року до суду з адміністративним позовом до відповідача Управління Служби безпеки України в Запорізькій області, просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня 2018 по 16 лютого 2018, та зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня по 16 лютого 2018 року; - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 21 серпня 2018 року, та зобов`язання нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 21 серпня 2018 року; - стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення 21.08.2018 по день подання вказаної позовної заяви (01.08.2019) у розмірі 153804,28 грн. за рахунок бюджетний асигнувань відповідача. Позов обґрунтовано тим, що після звільнення з військової служби на час прийняття наказу про виключення зі списків особового складу та по теперішній час відповідачем протиправно не було проведено усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані у 2017 та 2018 роках календарних днів додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та статтею 16 Закону України «Про відпустки», також відповідачем у період з 18.01.2018 по 16.02.2018 не виплачена винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції. Також позивач зазначає, що до 01 серпня 2019 року відповідачем не здійснена жодна із зазначених виплат грошового забезпечення Позивача, тому виникають підстави для застосування до Відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України та отримання позивачем середнього заробітку за весь час затримки виплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій у розмірі 153 804 грн. 28 коп. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 позов задоволено. Рішення суду першої інстанції, обґрунтовано тим, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» № 504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ. Також вирішено питання щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Посилається на те, що порядок виплати винагороди за безпосередню участь в АТО регулюється постановлю КМУ від 20.01.2016 року №18 та Порядком №115, а не іншими нормативно-правовими актами. Зокрема, п. 1 Порядку №115 визначено, що військовослужбовцям виплачується винагорода в розмірах: до 31.03.2016 року 100 % місячного грошового забезпечення; з 01.04.2016 року до 50% місячного грошового забезпечення. Конкретний розмір винагороди визначають начальники органу СБУ (п. 5 Порядку №115: на підставі мотивованих рапортів начальників підрозділів ЦУ, СБУ, Штабу АТЦ або їх заступників). Вказує, що безпосередній начальник ОСОБА_2 . ОСОБА_3 підготував рапорт, в якому зазначив про недоцільність виплати винагороди через неналежне виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків, тому Управління СБУ України в Запорізькій області не мало правових підстав для нарахування ОСОБА_1 зазначеної винагороди. Щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій, зазначив, що пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасники бойових дій мають право на одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плат строком на 14 календарних днів на рік. При цьому, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям не надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» для учасників бойових дій. Додаткова відпустка учасникам бойових дій не має обов`язкового щорічного характеру, вона не надається у наступному році у разі її не використання в минулому році, зокрема, при звільненні з військово служб в поряду, передбаченому п. 15 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Вважає, що позивачем невірно зазначено, що відповідно до п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, у рік звільнення зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям жінкам, які мають дітей. Однак, грошова компенсація за всі невикористані дні відпустки для учасників бойових дій відповідно до п. 14 статті 10-1 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», не може виплачуватися, оскільки відпустка, на яку військовослужбовець не набув права, не може вважатися невикористаною. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні вважає, що суд першої інстанції неправильно визначив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягненню з Управління СБУ в Запорізькій області підлягає 118 482,70грн., а не 153 804грн.28 коп., як нарахував суд першої інстанції, оскільки враховувати слід календарні дні, а не робочі для обрахунку грошового забезпечення (306,95 х 386 календарних днів = 118482,70 грн.). Також зазначив про підстави для залишення позову без розгляду, оскільки позивачем пропущені строки звернення до адміністративного суду з даним позовом. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, згідно якого просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Посилається на те, що ані Порядок №115, ані Дисциплінарний статут Збройних Сил України чи будь-який інший нормативно-правовий акт, яким врегульовано проходження служби не містять положення щодо скасування або не виплатим винагороди за участь в АТО з будь-яких причин. Щодо рапорту зазначив, що такий рапорт був підготовлений через 2 місяця після звільнення з військової служби. Особа, що подала рапорт, не перебував в АТО та не був безпосереднім керівником позивача; з вказаним рапортом позивача не ознайомлювали, тому заперечень на рапорт позивач не мав змоги надати; будь-яких стягнень за час перебування в АТО на позивача не накладалося. Посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року по справі № 620/4218/18, згідно якої, в разі невикористаної додаткової відпустки протягом календарного року, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй законодавством соціальну гарантію, яке може бути реалізовано або наданням відпустки після особливого періоду, або грошовою компенсацією відпустки. У випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки. Зазначає про правильність розрахунку судом першої інстанції середнього заробітку за час затримки при звільненні. Вказує на Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2013 від 15.10.2013 року яким зроблено висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить. У судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити в задоволенні позовних вимог. Надав пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі. Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив відмовити в її задоволенні, залишивши рішення суду першої інстанції без змін як законне та обґрунтоване. Надав пояснення аналогічні, викладеним у відзиві на апеляційну скаргу. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, внаслідок наступного. Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 проходив військову службу за контрактом в Управлінні Служби безпеки України з 31 січня 2017 року по 21 серпня 2018 року та є учасником бойових дій, про що видане посвідчення серії НОМЕР_1 . З 21 серпня 2018 року ОСОБА_1 звільнений з військової служби (наказ начальника Управління СБ України в Запорізькій області від 20 серпня 2018 року №477-ос за пп. «б» п.61, пп. «и» п. 62 та пп. 88-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, що затверджене Указом Президента України від 27 грудня 2007 року № 1262/2007). ОСОБА_1 залучався та брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської області з 31 травня до 29 червня 2017 року та з 18 січня 2018 року до 16 лютого 2018 року включно, що підтверджується довідкою Управління СБУ в Запорізькій області №59/13-440 від 28.08.2019. За перше відрядження до зони АТО з 31 травня до 29 червня 2017 року ОСОБА_1 виплачена винагорода за участь в антитерористичній операції у вересні 2017 року. Грошова компенсація за неотримане речове майно виплачена Позивачу в листопаді 2018 року, в сумі 3832,70 грн. (не у день звільнення). Призначення та виплата грошової компенсації невідбутих днів додаткової відпустки учасника бойових дій, що передбачена п.12, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за період відрядження з 18 січня по 16 лютого 2018 року не здійснені на час подачі позову (01.08.2019 року). Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин суд першої інстанції правильно застосував норми Конституції України, норми Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 № 3551-XII, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-ХІІ, норми Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 року № 504/96-ВР, Кодекс законів про працю України, норми Постанови Кабінету Міністрів України від 20 січня 2016 року № 18 "Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських". Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи. Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правовідносинам між сторонами, колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги такі норми Конституції України. Згідно ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України. При цьому, згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями и бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У відповідності до ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Отже вказані Конституційні норми в даних правовідносинах встановлюють правила, які повинні виконуватися, без виключення, всіма громадянами України та органами державної влади. Водночас, частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Таким чином, держава взяла на себе обов`язок забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України. Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Водночас, нарахування та виплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, регулює Постанова Кабінету Міністрів України від 20 січня 2016 року №18 "Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських". Згідно з пунктом 1 постанови КМУ від 20 січня 2016 року №18 "Деякі питання грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та поліцейських" в особливий період або під час проведення антитерористичної операції військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Генеральної прокуратури України, особам рядового і начальницького складу Державної пенітенціарної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій та поліцейським за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода у розмірах, визначених керівниками відповідних державних органів за погодженням з Міністерством фінансів та Міністерством соціальної політики, у межах бюджетних призначень. Розміри винагороди визначаються пропорційно часу участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду. Відповідно до пункту 1 розділу 2 наказу Центрального апарату Служби безпеки України від 09.03.2016 №115 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 березня 2016 р. за № 419/28549) «Про затвердження Порядку виплати винагороди військовослужбовцям Служби безпеки України за безпосередню участь у воєнних конфліктах, в заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації чи в антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду»: Військовослужбовцям у період мобілізації (у тому числі часткової) або з дати введення воєнного стану та до дати завершення демобілізації або припинення (скасування) воєнного стану, у період проведення/здійснення заходів ЗНБО, в заходах ЗНБО чи в АТО за безпосередню участь у воєнних конфліктах, в заходах ЗНБО чи в АТО (у тому числі під час проведення оперативно-розшукових, контррозвідувальних та інших заходів), у відбитті збройного нападу на об`єкти, що охороняються військовослужбовцями Служби безпеки України, у звільненні таких об`єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою виплачується винагорода в розмірах: - з 01 квітня 2016 року - до 50 % місячного грошового забезпечення. Конкретний розмір винагороди визначають начальники підрозділу Центрального управління, Штабу АТЦ, органу чи закладу СБУ. Відповідно пункту 2 розділу 2 вищезазначеного Наказу від 09.03.2016 №115, військовослужбовці вважаються такими, що беруть безпосередню участь в заходах ЗНБО чи в АТО, у разі одночасного дотримання таких умов: - залучені до проведення/здійснення заходів ЗНБО, в заходах ЗНБО чи в АТО в порядку, встановленому законодавством; - перебувають у підпорядкуванні (виконують завдання) керівництва штабу операції ОС чи штабу АТО; - перебувають в районі проведення/здійснення заходів ЗНБО чи АТО. Відповідно до пункту 3 розділу 1 Наказу від 09.03.2016 №115, виплата винагороди здійснюється за місцем проходження служби: - в органах та закладах - на підставі наказів органу чи закладу, проекти яких погоджуються з відповідним фінансовим підрозділом. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що матеріали справи містять довідку Управління СБУ в Запорізькій області №59/13-440 від 28.08.2019, яка свідчить, що Позивач залучався та брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської області з 31 травня до 29 червня 2017 року (перше відрядження до зони АТО) та з 18 січня 2018 року до 16 лютого 2018 року (друге відрядження до зони АТО) включно. При цьому, за перше відрядження до зони антитерористичної операції з 31 травня до 29 червня 2017 року винагороду за участь в антитерористичній операції ОСОБА_1 виплачена у вересні 2017 року. В силу частин 1 та 2 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. При розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в рішенні Європейського Суду з прав людини (справа №59498/00) «Бурдов проти Росії». Таким чином, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. На думку колегії суддів апеляційної інстанції, посилання представника відповідача на рапорт начальника відділу полковника Удода В.П. від 14 жовтня 2018 року, реєстр. №59/7/73бдск, в якому вказано на недоцільність виплати ОСОБА_1 винагороди (з урахуванням безініціативності, недисциплінованості, систематичного неналежного виконання завдань, що доручалися останньому під час відрядження) є безпідставні, оскільки нормативно- правові акти України, які врегульовують проходження військово служби не містить положень щодо підстав скасування або не нарахування та невиплати винагороди за безпосередню участь в АТО з будь-яких причин. Зокрема таких норм не містить ні Наказ Центрального апарату Служби безпеки України від 09.03.2016 №115 «Про затвердження Порядку виплати винагороди військовослужбовцям Служби безпеки України за безпосередню участь у воєнних конфліктах, в заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації чи в антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду, інших заходах в умовах особливого періоду», ні Дисциплінарний статут Збройних сил України, що затверджений Законом України від 24 березня 1999 року №551-Х1У та інші нормативно-правові акти. Відповідач (Управління СБУ в Запорізькій області) в силу норм Податкового Кодексу України діє, як податковий агент та зобов`язаний виплатити військовослужбовцям винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції, утримавши з такої винагороди при виплаті законодавчо встановлені податки та збори. Оскільки матеріалами справи підтверджується, що позивач залучався та брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської області з 31 травня до 29 червня 2017 року та з 18 січня 2018 року до 16 лютого 2018 року включно, то йому має надаватися винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовна вимога щодо виплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції в період з 18 січня 2018 року до 16 лютого 2018 року - підлягає задоволенню. Щодо вимоги про нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій, суд зазначає наступне. Норми, які врегульовують питання нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій містять такі Закони України: - "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ, - "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 № 3551-XII, - Кодекс законів про працю України, -"Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР. Згідно із частиною 1 статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Отже, військова служба є професійною діяльністю, при цьому військова служба є державною службою особливого характеру, тому норми, які врегулюють питання нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій містяться в спеціальних законах таких як Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а в разі якщо спеціальними законами не врегульоване відповідне питання, до правовідносин застосовуються загальні норми права, що містяться в Кодексі законів про працю України, в Законі України "Про відпустки". Відповідно до статті 1-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни" від 14.05.2015 №426-VIII доповнено Закон України "Про відпустки" статтею 16-2 (вказаний Закон набув чинності 06.06.2015). Статтею 16-2 Закону України "Про відпустки" (№ 504/96-ВР) встановлено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Згідно частини 1 статті 4 Закону України "Про відпустки", до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Статтями 4, 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (№ 3551-XII) визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. В силу частини 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (№2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. Водночас, учасникам бойових дій серед пільг, зазначених в Законі України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (№ 3551-XII) визначено використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-XII). Отже, військовослужбовці (учасники бойових дій) до яких відноситься і позивач, мають право на отримання додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів під час проходження служби. Також, відповідно до абзацу 3 частини 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (№2011-ХІІ), у рік звільнення зазначених в абзацах 1 та 2 цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Таким чином вказані норми чітко передбачають або надання додаткової відпустки, або здійснення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки. Натомість матеріали справи не містять доказів, що відповідачем виконані зазначені норми. Щодо особливого періоду, колегія судів апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ч. 17 та ч. 18 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (№2011-ХІІ), в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію, військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. В силу положень частини 19 статті 10-1 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (№2011-ХІІ), надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. Водночас, зазначені норми не спростовують необхідність здійснення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки. Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Так, стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Тобто, в особливий період з моменту оголошення мобілізації надання відпусток обумовлених пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (№ 3551-XII), зокрема, додаткової відпустки строком на 14 календарних днів - припиняється. Водночас, зазначені норми не спростовують необхідність здійснення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки. Так, припинення надання відпусток фактично (в натурі) не є втратою права на таку відпустку, оскільки законодавець в цьому разі передбачив компенсацію за невикористані дні відпустки. Таким чином, системний аналіз змісту вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов або одержати компенсацію за невикористані дні відпустки. Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію. Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період. Слід зазначити, що норми Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (№ 3551-XII) не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. Саме такий правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року при розгляду зразкової справи № 620/4218/18. Згідно із ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів апеляційної інстанції не вбачає підстав для не застосування зазначеної норми. Колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне також проаналізувати Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затверджене указом Президента України від 27 грудня 2007 року № 1262/2007. Так, пунктом 56 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, що затверджене указом Президента України від 27 грудня 2007 року № 1262/2007 (Положення № 1262/2007 від 27.12.2007) у рік звільнення зазначених в абзацах другому та третьому цього пункту військовослужбовців Служби безпеки України зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям, які мають дітей. Отже, вказаний нормативний акт також чітко визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень у разі невикористання військовослужбовцем, зокрема, додаткової відпустки виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки. З огляду на зазначене колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з військової служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2017, 2018 роках додаткової відпустки як учасник бойових дій, що передбачена пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (№ 3551-XII), тому в цій частині позовні вимоги також підлягають задоволенню. Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно з частиною першою статті 24 Закону України "Про відпустки", у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Отже, обов`язок здійснити грошову компенсацію обумовленої додаткової відпустки, як підвиду щорічних відпусток, покладається саме на роботодавця (у даному випадку на відповідача), що здійснено не було. Слід також звернути увагу на положення частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, згідно з якою у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Тому підстав для поновлення строку на звернення до суду немає, оскільки як частина заробітної плати (грошового забезпечення), що підлягає виплаті на момент звільнення (припинення служби), включається до загального розрахунку і сума грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, а відповідно строками на її отримання (виплату) та на звернення до суду щодо вирішення такого публічного спору, не обмежується. Згідно зі ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Враховуючи позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому при вирішенні цього питання слід застосовувати загальні нормами законодавства України, а саме КЗпП України. Відповідно до п.8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин). Так, згідно довідки Відповідача №59/4-67нт від 09.07.2019 грошове забезпечення Позивача за два останні календарні місяці служби склало: за червень 2018 року - 9362грн., за липень 2018 9362 грн. Сума грошового забезпечення за два місяці 18 724 грн. Кількість робочих днів складала: - в червні 2018 року - 20 днів, - в липні 2018 року - 22 дні. Загальна кількість днів за два місяці - 42 дні. Таким чином, середньоденне грошове забезпечення Позивача за останні два календарні місяці служби складає: 18724 грн. (сума грошового забезпечення за два останні місяці) / 42 дні (кількість робочих днів за два останні місяці) = 445 грн. 80 коп. Час затримки відрахований від дати звільнення 21 серпня 2018 року, станом на 01 серпня 2019 року, тобто на дату подання даної позовної заяви, складає 345 днів. Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки виплат у розмірі 445, 80 грн. (середньоденне грошове забезпечення за два останні місяці) помножене на 345 днів (строк затримки розрахунку) складає 153 804,28 грн. На думку колегії суддів апеляційної інстанції суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги доводи відповідача, про те, що оскільки відпустка, на яку ОСОБА_1 не набув права, не може вважатися невикористаною оскільки наслідок здійснення виплати всіх нарахованих сум, що належать йому з боку відповідача та відсутності будь-яких правових підстав для виплати ОСОБА_1 його середнього заробітку за період з 21 серпня 2018 року по день подання позовної заяви 01 серпня 2019 року, натомість судом встановлена протиправна бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, що дає підстави для стягнення з суб`єкта владних повноважень відповідних сум, які не були своєчасно виплачені позивачу (з урахуванням виплат середнього заробітку за весь час затримки). Представник відповідача посилається на п. 7 Наказу Служби Безпеки України (Центральне управління) №515/ДСК від 10.04.2018 року «Про затвердження Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям Служби безпеки України», зазначаючи, що при виплаті військовослужбовцям грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати а кожен календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів в місяці, за який здійснюється виплата. З цього приводу, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в силу п.8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин). При цьому, в даному випадку спірне питання стосується не виплат компенсаційного характеру, а нарахувань в порядку ст. 117 КЗпП України. Отже колегія суддів апеляційної інстанції також погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення 21.08.2018 по день подання позовної заяви (01.08.2019) у розмірі 153 804,28 грн. Стосовно доводів скаржника про те, що позивачем пропущений передбачений частиною п`ятою статті 122 КАС України місячний строк звернення до адміністративного суду, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає таке. Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України). Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком. Саме такий правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року при розгляду зразкової справи № 620/4218/18 (п. 37-41). Тому колегія суддів апеляційної інстанції відхиляє твердження скаржника щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені позовною давністю. На час відпустки, яка хоча і непов`язана з виконанням службових обов`язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід`ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки. Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд першої інстанції (з чим погоджується колегія суддів апеляційної інстанції) застосовав позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29). Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 по справі № 802/2236/17-а. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог. Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи відповідача спростовуються доводами, викладеними позивачем. На думку колегії суддів апеляційної інстанції, виходячи з обставин справи та норм законодавства України, що регулює дані правовідносини, права, свободи та інтереси позивача захищені. Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладеного в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування. З огляду на результати апеляційного розгляду справи, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Запорізькій області залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06.11.2019 залишити без змін. Постанова набирає законної сили 04.03.2020 та може бути оскаржена до Верховного Суду в силу п.2 ч.5 ст. 328 КАС України протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Вступну та резолютивну частини постанови проголошено 04.03.2020. В повному обсязі постанова виготовлена 12.03.2020. Головуючий суддя Ю. В. Дурасова суддя Л.А. Божко суддя О.М. Лукманова