Постанова 4801 № 128/2294/17

Справа № 128/2294/17 Провадження № 22-ц/801/734/2020 Категорія: 44 Головуючий у суді 1-ї інстанції Саєнко О. Б. Доповідач:Сопрун В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 рокуСправа № 128/2294/17м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі: головуючого Сопруна В.В., суддів Матківської М.В., Міхасішина І.В., за участю секретаря судового засідання Безрученко Н.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №128/2294/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення, без надання іншого жилого приміщення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року, яке ухвалене суддею Саєнко О.Б. в приміщенні Вінницького районного суду Вінницької області, повний текст складено 02 січня 2020 року, в с т а н о в и в : В вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення, без надання іншого жилого приміщення, мотивуючи його тим, що 05 жовтня 2000 року вона та відповідач одружилися. Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 12 січня 2012 року шлюб між сторонами було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 . Зі згоди позивача, відповідач (чоловік) ОСОБА_2 переїхав жити в будинок АДРЕСА_1 . На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року, зареєстрованому в реєстрі за №2-3760, їй належить 1/2 частка житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який розташований за вище вказаною адресою. В даному будинку проживають та зареєстровані: вона, її син ОСОБА_4 , а також проживає без реєстрації - її колишній чоловік ОСОБА_2 ОСОБА_3 (третя особа по справі) брату позивача, належить інша 1/2 частка вказаного житлового будинку. Позивач зазначає, що проживання разом з відповідачем є нестерпним, на прохання позивача переїхати в інше житло відмовляє. Відповідач не приймає участі в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг, чим завдає значних матеріальних збитків, порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивача та її сина проживання, заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року в задоволені позову відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неповному з`ясуванню обставин справи та наявним в матеріалах справи доказам, порушено норми матеріального та процесуального права. Просила рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав. Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судове рішення не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для виселення колишнього члена сім`ї власника квартири. Колегія суддів, не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником Ѕ частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року та копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 вересня 2015 року (т.1 а.с.7, 26). Інша 1/2 частка вказаного житлового будинку належить на праві власності у порядку спадкування - ОСОБА_3 (третя особа). Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 12 січня 2012 року розірвано (т.1 а.с.8). У сторін по справі народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що свідчить копія свідоцтва про народження дитини (т.1 а.с.25). Відповідно до довідки №3711 від 07 серпня 2017 року виданої виконкомом Вінницько-Хутірської сільської ради, згідно технічного паспорту на будинковолодіння АДРЕСА_1 від 22 липня 2015 року, виготовленого КП «ООБТІ», встановлено, що був проведений поквартирний розподіл між гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_1 , вищевказаного будинку, у зв`язку з чим власник квартири АДРЕСА_3 , став ОСОБА_3 , а власником квартири АДРЕСА_2 , стала ОСОБА_1 (т.1 а.с.12), що також підтверджується наявною в матеріалах справи копією технічного паспорту на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами (т.1 а.с.16 - 22). Згідно довідки №3520 від 37 липня 2017 року, виданої виконкомом Вінницько-Хутірської сільської ради вбачається, що в будинку за адресою: АДРЕСА_4 , який належить ОСОБА_1 зареєстровані та проживають такі особи: ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_2 за вище вказаною адресою проживає, але не зареєстрований (т.1 а.с.9, 13). Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними. Статтею 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до роз`яснень, даних у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до частини другої та частини четвертої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Разом з тим згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява N 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Беручи до уваги офіційний характер заходів запобігання та громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім`ї на підставі ст.116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення, і відповідно до правил ЦПК про допустимість засобів доказування факт застосування таких заходів запобігання має підтверджуватися відповідними доказами. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 є власником Ѕ частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 вересня 2015 року. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово зверталась до Вінницького районного відділення поліції Вінницького ВП ГУНП в Вінницькій області з проханням прийняти міри реагування щодо її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який постійно провокує сварки та погрожує фізичною розправою. Постановою Вінницького районного суду Вінницької області від 12 серпня 2015 року провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_2 , за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 та ст.173 КУпАП закрито у зв`язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення. З постанови вбачається, що ОСОБА_2 09 травня 2015 року близько 18:00 год по АДРЕСА_1 , вчинив сімейну сварку відносно співмешканки ОСОБА_1 , вчинивши їй психологічний тиск, чим вчинив психологічне насильство в сім`ї, своїми діями вчинив адміністративне правопорушення, що передбачене ч.1 ст. 173-2 КпАП України. Згідно висновку Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 01 серпня 2017 року про результати розгляду звернення гр. ОСОБА_1 встановлено, що 25 липня 2017 року до чергової частини надійшло звернення від ОСОБА_1 про те, щоб прийняти міри до її колишнього чоловіка ОСОБА_2 , який проживає в її будинку без прописки та постійно вчиняє сварки в п`яному вигляді. З гр. ОСОБА_2 було проведено бесіду профілактичного характеру щодо недопущення протиправних дій та попереджено про адміністративну та кримінальну відповідальність (т.1 а.с.30 - 31). Згідно висновку Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 18 травня 2015 року про результати розгляду повідомлення гр. ОСОБА_1 встановлено, що гр. ОСОБА_2 09 травня 2015 року о 18:00 год перебуваючи за місцем проживання в нетверезому стані вчинив сварку відносно ОСОБА_1 за, що і був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст.178, ст.173 ч.1 п.2, ст.173 КУпАП (т.1 а.с.32 - 33). Згідно висновку Вінницького ВП ГУНП у Вінницькій області від 26 травня 2017 року про результати розгляду звернення гр. ОСОБА_1 встановлено, що 27 квітня 2017 року до чергової частини надійшло звернення від ОСОБА_1 про те, що її колишній чоловік ОСОБА_2 за місцем проживання вчинив сімейну сварку. З гр. ОСОБА_2 була проведена профілактична бесіда щодо неприпустимості протиправних дій стосовно колишньої дружини, а також винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім`ї (т.1 а.с.34 - 35). Крім того, неправомірні дії з боку колишнього чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтверджується висновками про результати звернення на а.с.122 - 128 т.1. Відповідно до довідки виконкому Вінницько-Хутірської сільської ради №655 від 10 травня 2018 року, ОСОБА_1 неодноразово зверталась до виконкому Вінницько-Хутірської сільської ради зі скаргами щодо негативної поведінки колишнього чоловіка ОСОБА_2 (систематичне пияцтво, сварки у присутності малолітнього сина) (т.1 а.с.167). З довідки Вінницько-Хутірської сільської ради №756 від 22 листопада 2018 року вбачається, що гр. ОСОБА_2 було запрошено на одне із засідань виконкому сільської ради, де з ним було проведено профілактичну бесіду та попереджено про недопустимість негативної поведінки. Запропоновано змінити відношення до матері своєї дитини та взяти витрати на виховання сина на себе (т.1 а.с.168). Згідно довідки слідчого СВ Вінницького РВП ВВП ГУНП у Вінницькій обл. ст. лейтенанта поліції Мандрика А.А. про прийняття і реєстрацію заяви від 07 серпня 2018 року вбачається, що 16 липня 2018 року близько 16:30 год гр. ОСОБА_2 перебуваючи в приміщенні будинку по АДРЕСА_1 , наніс тілесні ушкодження колишній дружині ОСОБА_1 17 липня 2018 року заява зареєстрована в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, розпочато досудове розслідування (т.1 а.с.170). На підставі довідки та виписки Вінницької центральної районної клінічної лікарні було встановлено наявність у ОСОБА_1 діагноз струс головного мозку, яке було спричинено їй 16 липня 2018 року (т.1 а.с.169, 171). Згідно довідки від 12 лютого 2019 року про результати розгляду повідомлення ОСОБА_1 про домашнє насильство вбачається, що 19 січня 2019 року о 19:37 год до Вінницького РВП ВВП ГУНП надійшло повідомлення ОСОБА_1 , про те що чоловік вчиняє домашнє насильство відносно заявниці та дитини. В ході розгляду даного звернення та з`ясування обставин події, гр. ОСОБА_2 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.173-2 КУпАП (т.1 а.с.177). З листа Вінницько-Хутірської сільської ради №12 від 14 травня 2019 року вбачається, що 14 травня 2019 року депутатом сільської ради ОСОБА_5 , соціальним працівником ОСОБА_6 та дільничним інспектором Вінницького РВП ГУНП у Вінницькій обл. Ціховським В.А. було проведено профілактичну бесіду з гр. ОСОБА_2 . Було роз`яснено про необхідність належного виконання батьківських обов`язків, рекомендовано вести здоровий спосіб життя (не вживати алкогольних напоїв), не порушувати добросусідські відносини з колишньою дружиною ОСОБА_1 та сином (т.1 а.с.193). Отже, колегією суддів встановлено, що відповідач проживає у спірному будинку як колишній чоловік позивача, між сторонами існує тривалий конфлікт, відповідач систематично створює конфліктні ситуації, регулярні сварки, насильство в сім`ї, що порушує правила співжиття і це робить неможливим для проживання з ним в одному будинку, добровільно не бажає звільнити житло позивача. Судом першої інстанції не було надано оцінку тому, що встановлене систематичне порушення правил співжиття з боку ОСОБА_2 матиме негативний вплив на спокій, стиль і спосіб життя власнику спірного житла (позивачу ОСОБА_1 та її сину), та створюватиме непотрібну психологічну напругу. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що оскільки відповідач є колишнім чоловіком позивача, спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника шляхом виселення. Відповідач ОСОБА_2 не дотримався охоронюваного законом права ОСОБА_1 на мирне володіння своїм майном, шляхом систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними. Отже, судом встановлено, що відповідач, проживаючи у будинку поводиться протиправно відносно позивача. У зв`язку з неприязними стосунками між власником будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникають систематичні сварки та непорозуміння у зв`язку з чим у їхні відносини втручаються правоохоронні органи, сільська рада. З огляду на таку ситуацію, з метою запобігання більш важких наслідків неприязних стосунків, слід дійти до висновку, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення переслідує легітимну мету. Виселення не перешкоджатиме ОСОБА_2 у спілкуванні з сином ОСОБА_4 , який залишається проживати у будинку з матір`ю (власником будинку). За таких обставин колегія суддів вважає, що виселення ОСОБА_2 не може бути розцінено як надмірний тягар. Позивач є власником будинку і як власник надавав право відповідачу користуватись ним, тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний по суті висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі №734/387/15-ц, у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року справа №740/2457/18, від 26 лютого 2020 року справа №523/8316/17. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_2 систематично вчиняє насильство в сім`ї, вчиняє сварки, а заходи запобігання і громадського впливу відносно нього виявилися безрезультатними, чим робить неможливе проживання з позивачем ОСОБА_1 та її сином в житловому будинку, який є її власністю. Проживання відповідача в спірному будинку суперечить інтересам власника житла. Таким чином, суд першої інстанції, не врахував всі обставини справи, а тому оскаржуване судове рішення не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає основоположним засадам цивільного судочинства, та підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Відповідно до положень частини тринадцятої статті 141, підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України з відповідача ОСОБА_2 слід стягнути на користь позивача ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 640 грн та за подання апеляційної скарги в розмірі 960 грн, а всього 1600 грн = (640 грн+960 грн). Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, колегія суддів, прийшла до висновку про скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення, оскільки у рішенні суду першої інстанції має місце неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення матеріального права. Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 січня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення, без надання іншого жилого приміщення задовольнити. Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого жилого приміщення. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору в розмірі 1600 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 18 березня 2020 року. Головуючий Сопрун В.В. Судді Матківська М.В. Міхасішин І.В.