Постанова 4824 № 759/7606/13-ц

справа №759/7606/13 головуючий у суді І інстанції Ул`яновська О.В. провадження № 22-ц/824/1738/2020 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 11 березня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Гасюк В.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою, поданою Бойко Наталією Василівною в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа - ОСОБА_8 , про визнання заповіту недійсним, - В С Т А Н О В И В: У травні 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , правонаступником яких є ОСОБА_3 , звернулися до суду з позовом та з урахуванням уточнених позовних вимог просили визнати недійсним заповіт ОСОБА_9 від 09 жовтня 2012 року, посвідчений нотаріусом міста Мюнхен (ФРН) М. Грьочем в ІІІ Медичній Клініці - Онкологія та Гематологія/Клінічне об`єднання Гроссхадерн Медичного факультету Людвіг-Максиміліанс Університету Мюнхена (Федеративна Республіка Німеччина). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_9 , який є рідним батьком позивача ОСОБА_2 та сином позивачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . ОСОБА_9 помер у місті Мюнхен (ФРН) в ІІІ Медичній Клініці - Онкологія та Гематологія/Клінічне об`єднання Гроссхадерн Медичного факультету Людвіг-Максиміліанс Університету Мюнхена, де він перебував на лікуванні з 14 квітня 2012 року по день смерті. За життя 09 жовтня 2012 року спадкодавець склав заповіт, який також містить заповідальний відказ, та призначив своїми єдиними спадкоємцями ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_8 . Позивачі вважають заповіт недійсним з наступних підстав. Так, оспорюваний заповіт має бути визнаний недійсним на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК України, оскільки під час складення та посвідчення нотаріусом заповіту ОСОБА_9 внаслідок тяжкої хвороби, яка спричинила психічний розлад та вкрай тяжкі фізичні страждання, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а також не міг особисто підписати заповіт. Заповіт складено надзвичайно складно, із зазначенням заповідального відказу, він є громіздким та важким для сприйняття його тексту для людини, яка перебувала у лікарні у важкому стані. Заповідач належним чином не розумів сам зміст даного заповіту та відповідно не усвідомлював того, що було зафіксовано у ньому. Оспорюваний заповіт є нікчемним в силу того, що складений з порушенням вимог щодо його посвідчення (ч. 1 ст. 1257 ЦК України). Заповіт був посвідчений без свідків та не містить особистого підпису заповідача. При цьому, він також складений з порушенням вимог німецького законодавства щодо його посвідчення. Заповіт був виготовлений нотаріусом за допомогою технічних засобів ще до того, як нотаріус прибув до ОСОБА_9 у клініку та не на підставі усної заяви спадкодавця, як передбачено § 2232 Німецького Цивільного Уложення (BGB). Оспорюваний заповіт також не був посвідчений представником Генерального консульства України в м. Мюнхені. Заповіт є нечинним також у зв`язку з тим, що позбавляє батьків заповідача права на обов`язкову частку у спадщині. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , відмовлено. В апеляційній скарзі позивачі просять скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачі зазначають, що під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції допустив однобічність у дослідженні доказів, неправильно застосував положення ст. 21 Регламенту (ЕС) Європейського парламенту і Ради від 04 квітня 2012 року № 650/2012 «Про юрисдикцію, право, яке застосовується, визнання та виконання рішень, про прийняття та виконання автентичних документів в питаннях спадкування» та дійшов помилкового висновку, що спірні спадкові відносини регулюються правом ФРН. Так, положення зазначеного Регламенту застосовуються до відносин спадкування за особами, які померли 17 серпня 2015 року або після цієї дати. Оскільки ОСОБА_9 помер до 17 серпня 2015 року та не вибрав закон, яким мають бути врегульовані спадкові відносини після його смерті, положення Регламенту не підлягають застосуванню до спірних спадкових правовідносин. ОСОБА_9 був громадянином України та мав останнє постійне місце проживання в АДРЕСА_1 . З тексту оскаржуваного заповіту вбачається, що він стосується спадкування нерухомого майна, яке знаходиться на території України та підлягає державній реєстрації в Україні. Суд не вивчав положення Регламенту щодо сфери його дії у часі, та не застосував положення ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право», внаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо застосування права ФРН до спадкових відносин після смерті ОСОБА_9 . Виходячи з того, що спадкодавець ОСОБА_9 був громадянином України, мав постійне місце проживання в Україні як в момент складання оскаржуваного заповіту, так і в момент смерті, й при цьому оскаржуваний заповіт стосується нерухомого майна, яке знаходиться в Україні та підлягає державній реєстрації в Україні, здатність спадкодавця на складання оскаржуваного заповіту, форма, порядок складання та посвідчення заповіту мають відповідати праву України. Суд першої інстанції без наведення жодної норми права ФРН дійшов необґрунтованого та неправильного висновку, що при складанні та посвідченні оскаржуваного заповіту нотаріусом м. Мюнхен, ФРН було дотримано вимоги законодавства Німеччини. Оскаржуваний заповіт складено та посвідчено з порушенням встановленого законодавствам ФРН порядку (§§ 2231, 2232, 2233, 2247 ЦК ФРН та §§ 8, 9, 13, 25, 26 Закону ФРН про нотаріальне посвідчення), а саме: - на підставі письмової заяви, в той час як закон вимагає тільки усну заяву заповідача безпосередньо нотаріусу, оскільки ОСОБА_9 не міг сам прочитати заповіт; без залучення свідка, в той час як закон вимагає залучення свідка, оскільки заповідач був не в змозі написати на заповіті своє ім`я та прізвище. Під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції не розглянув заявлені позивачами підстави позову щодо нікчемності оскаржуваного заповіту (ст. 1257 ЦК України) внаслідок недотримання вимог щодо його посвідчення у присутності не менш як двох свідків, оскільки заповідач через фізичні вади не міг сам прочитати заповіт (ч. 2 ст. 1248, ч.2 ст. 1253 ЦК України). Під час ухвалення оскаржуваного рішення суд допустив неповноту, необ`єктивність та упередженість у дослідженні доказів та з`ясуванні обставин справи щодо здатності ОСОБА_9 на складання заповіту, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що за своїм психічним станом він був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при здійсненні правочину. Суд допустив упередженість під час допиту свідків, зокрема, свідка ОСОБА_3 . Під час допиту спеціаліста ОСОБА_10 та експерта ОСОБА_11 суд допустив упередженість та порушення встановленого статтями 74, 239 ЦПК України порядку надання спеціалістом консультацій, роз`яснень та дослідження висновку експерта. Викладена в оскаржуваному рішенні так звана рецензія спеціаліста ОСОБА_10 на висновок судово-психіатричного експерта № 8 від 28 грудня 2018 року стосовно ОСОБА_9 , 1950 року народження, складеного у ДУ «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю міністерства охорони здоров`я України» ОСОБА_12 та ОСОБА_11 не відповідає тим роз`ясненням, які надав спеціаліст ОСОБА_10 у судовому засіданні. При цьому, суд не встановив, що свідоцтво ОСОБА_10 як судово-психіатричного експерта недійсне з 07 грудня 2010 року. Не відповідає матеріалам справи та вимогами законодавства висновок суду щодо відхилення висновку судово-психіатричної експертизи № 8 від 28 грудня 2018 року. Суд вказав, що висновок може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами, що суперечить нормам ст. 105-107 ЦПК України. Судово-психіатричний експерт ОСОБА_11 роз`яснив суду, яким чином відбувалася динаміка змін форм порушення свідомості у ОСОБА_9 . Експерт категорично підтвердив суду, що на час підписання заповіту ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 знаходився в стані порушеної свідомості внаслідок злоякісного захворювання. У справі було проведено дві посмертних судово-психіатричних експертизи, призначених ухвалами суду. Однак, при їх проведенні експерти фактично усунулися від відповіді на поставлені судом питання та не дали конкретних (точних) відповідей на питання щодо усвідомлення спадкодавцем значення своїх дій та можливості керувати ними при здійсненні правочину, що й зумовило звернення адвоката Бойко Н.В., як представника позивачів до іншої установи - Державної установи «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України» із замовленням на проведення посмертної судово-психіатричної експертизи для встановлення психічного стану ОСОБА_9 на час вчинення 09 жовтня 2012 року від його імені заповіту. Висновок суду про те, що згідно з висновками № 561 від 02 липня 2014 року та № 593 від 11 вересня 2017 року ОСОБА_9 за час складання заповіту ознак психічних розладів не виявляв і за своїм психічним станом був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при здійсненні правочину прямо суперечить цим висновкам. Викладені в оскаржуваному рішенні показання свідків не відповідають тим показанням, які свідки давали у судовому засіданні. Наявними в матеріалах справи лікарською випискою Клініки університету Людвіга-Максиміліана в Мюнхені*Медичної клініки III* відділення гематопоетичної дитинної трансплантації та блок трансплантації медичної клініки III клінік університету Мюнхена Гроссхадерн щодо ОСОБА_9 від 17 грудня 2012 року, Звітом щодо догляду за пацієнтом ОСОБА_9 , листом віце-консула Кулайця Т.В. від 21 липня 2016 року, відеозйомкою ОСОБА_9 під час його перебування в лікарні в Мюнхені 09 жовтня 2012 року, висновком судово-психіатричного експерта № 8 від 28 грудня 2018 року доведено, що на момент складання та посвідчення оскаржуваного заповіту 09 жовтня 2012 року ОСОБА_9 не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі вказують на те, що висновком експерта підтверджується здатність позивача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складення заповіту, що не є підставою для визнання заповіту недійсним. Позивачі посилаються на висновок від 28 грудня 2018 року, який було заявлений як повторний. Відповідачі вважають, що повторна експертиза була проведена самостійно адвокатом без жодної правової підстави, оскільки повторна експертиза вже проводилася за ухвалою суду і був наданий висновок, який судом необґрунтованим та таким, що суперечить іншим матеріалам справи, не визнавався, жодних обґрунтованих доводів щодо необхідності проведення повторно повторної експертизи матеріали справи не містять. Наданий позивачами висновок є неповним, необґрунтованим та таким, що суперечить матеріалам справи, та іншим проведеним експертизам. Сумніви у психологічному здоров`ї тлумачаться на користь суб`єкта, яка полягає у збереженні здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. ОСОБА_9 ніколи не страждав на психічні хвороби, які б могли вплинути на його волевиявлення, на обліку у психоневрологічному або наркологічному диспансері не перебував. Доводи позивачів щодо заздалегідь підготовленого та надрукованого тексту заповіту нотаріусом на підставі заяви, складеної адвокатом, не підтверджені жодними доказами та є припущеннями. Також позивачами не підтверджено, що заповіт складений з порушенням як вимог законодавства України, так і вимог законодавства ФРН. Ініціатором складання заповіту був ОСОБА_9 . На момент складання заповіту у палаті були відсутні будь-які заінтересовані особи, які могли б вплинути на волю заповідача. Розподіл майна повністю співпадає із відносинами, які склалися за життя у спадкодавця з майбутніми спадкоємцями. Позивачі не надали доказів, що ОСОБА_9 особисто не підписував заповіт або, підписуючи його, не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, що свідчило б про відсутність волі спадкодавця на його укладення. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 являлися батьками ОСОБА_9 , що сторонами не заперечуться. ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_9 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.218, Т.1). ОСОБА_8 є донькою ОСОБА_9 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (а.с.219, Т.1). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер у м. Мюнхен Федеративної Республіки Німеччина із зазначенням останнього місця проживання м. Мюнхен (а.с.29, Т.1). 09 жовтня 2012 року ОСОБА_9 склав заповіт, посвідчений у клініці університету Мюнхена нотаріусом м. Мюнхен доктором Міхаелєм Грьочем у присутності адвоката Ореста З. Дебрицького, який був запрошений в якості перекладача, а також представника Медичної Служби Опіки Пацієнтів у Німеччині доктора Зелінського С., який підтвердив цивільну здатність та здатність до складання заповіту. Згідно з заповітом ОСОБА_9 заповів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 будинок за адресою АДРЕСА_2 у рівних частках; ОСОБА_2 - квартиру АДРЕСА_1 ; ОСОБА_8 - автомобіль марки Lexus RX 350, державний реєстраційний знак НОМЕР_3 (а.с.33-36, Т.1). Згідно з матеріалами спадкової справи № 13/2012, з заявами про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гамаль І.М. у шестимісячний строк звернулись ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (а.с.181-227, Т.1). Згідно з актом судово-психіатричного експерта № 561 від 02 липня 2014 року на час підписання заповіту 09 жовтня 2012 року ОСОБА_9 виявляв ознаки органічного емоційно лабільного (астенічного) розладу внаслідок злоякісного захворювання крові (глибокої астенії). Наявні у нього на час підписання заповіту психічні розлади істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а.с.215-227, Т.2). У висновку судово-психіатричного експерта № 593 від 11 вересня 2017 року зазначено, що експертна комісія констатує наявність певних суперечностей у різних частинах досліджених об`єктів експертизи. Ці суперечності не дають можливості відповісти на поставлені перед експертом питання (а.с.223-232, Т.4). ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 (а.с.7, Т.5). ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 (а.с.8, Т.5). ОСОБА_3 являється дочкою ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.26-28, Т.5). Висновок судово-психіатричної експертизи № 8 від 28 грудня 2018 року зроблено на замовлення адвоката Бойко Н.В. , та ним встановлено, що за своїм психічним станом ОСОБА_9 не міг 09 жовтня 2012 року усвідомлювати свої дії та керувати ними (а.с.81-88, Т.6). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час посвідчення заповіту нотаріусом були дотримані всі вимоги чинного законодавства, по формі та своєму змісту заповіт відповідає вимогам закону. Згідно висновкам судово-психіатричного експерта за № 561 від 02 липня 2014 року та № 593 від 11 вересня 2017 року ОСОБА_9 на час складання заповіту ознак психічних розладів не виявляв і за своїм психічним станом був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при здійснені правочину. Позовні вимоги щодо невідповідності заповіту законодавству Німеччини чи України спростовуються матеріалами справи. Апеляційний суд по суті погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Звертаючись до суду з позовом, позивачі оскаржують заповіт ОСОБА_9 , посвідчений нотаріусом міста Мюнхен (ФРН) М. Грьочем в ІІІ Медичній Клініці - Онкологія та Гематологія/Клінічне об`єднання Гроссхадерн Медичного факультету Людвіг-Максиміліанс Університету Мюнхена (Федеративна Республіка Німеччина). Позивачі просять визнати заповіт недійсним, оскількиОСОБА_9 при здійсненні правочину не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними черезпсихічний стан. Позивачі також зазначають, що такий заповіт є нікчемним, оскільки він складений з порушенням вимог щодо його посвідчення. Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Відповідно до ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. На підтвердження недієздатності ОСОБА_9 під час посвідчення заповіту, у рамках даної цивільної справи на підставі ухвал суду було проведено дві експертизи. Згідно з актом судово-психіатричного експерта від 02 липня 2014 року на час підписання заповіту 09 жовтня 2012 року наявні у ОСОБА_9 на час підписання заповіту психічні розлади істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У висновку судово-психіатричного експерта від 11 вересня 2017 року зазначено, що експертна комісія констатує наявність певних суперечностей у різних частинах досліджених об`єктів експертизи. Ці суперечності не дають можливості відповісти на поставлені перед експертом питання. Підставою для визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (постанова Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц). Натомість, проведені в рамках даної справи експертизи на дають підстав вважати, що на момент складання заповіту ОСОБА_9 був абсолютно неспроможним розуміти значення своїх дій та керувати ними. Під час розгляду справи у суді першої інстанції позивачі надали суду висновок судово-психіатричної експертизи від 28 грудня 2018 року, який було зроблено на замовлення адвоката Бойко Н.В. , та яким встановлено, що за своїм психічним станом ОСОБА_9 не міг 09 жовтня 2012 року усвідомлювати свої дії та керувати ними. У той же час, згідно з вимогами ст. 76, 77, 78 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Висновок судово-психіатричної експертизи від 28 грудня 2018 року не може бути належним та допустимим доказом у справі, оскільки не свідчить про те, що для її проведення експерту були надані всі матеріали, на підставі яких можна встановити психічний стан заповідача. Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість надання висновку за замовленням учасника справи, однак, з урахуванням обставин даної справи висновок від 28 грудня 2018 року не може бути прийнятий до уваги і суд першої інстанції обґрунтовано не взяв його до уваги. Як зазначено у самому висновку при проведенні експертизи були використані такі матеріали як фотокопії матеріалів справи № 759/7606/13-ц на флеш-накопичувачі та копія відеозйомки ОСОБА_9 під час його перебування в лікарні в м. Мюнхені 09 жовтня 2012 року на компакт-диску). При цьому, у висновку не конкретизовано, які саме фотокопії матеріалів справи було використано під час проведення експертизи. Зі змісту висновку від 28 грудня 2018 року вбачається, що під час проведення експертизи було використано матеріали у меншій кількості, ніж під час проведення експертизи 11 вересня 2017 року на підставі ухвали суду, що не може свідчити про врахування усіх наявних у справі доказів, що стосуються особи ОСОБА_9 та стану його здоров`я під час підписання заповіту. Крім того, під час проведення експертизи за ухвалою суду від 19 травня 2017 року вбачається, що серед іншого експертам для дослідження були надані дві медичні карти амбулаторного та стаціонарного хворого, інша медична документація щодо стану здоров`я хворого ОСОБА_9 (а.с.223, Т.4). В той же час, під час проведення дослідження від 28 грудня 2018 року за замовленням адвоката Бойко Н.В. зазначені медичні карти та інші медичні документи не подавалися (а.с.81, Т.6), що об`єктивно не може свідчити про повноту дослідження, а, відтак, і про переваги зазначеного висновку перед висновком експертизи, що була проведена судом за участю усіх сторін. За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності позивачами тієї обставини, що на час складання заповіту ОСОБА_9 за своїм психічним станом не був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Також в апеляційній скарзі позивачі посилаються на упередженість суду під час допиту свідків, спеціаліста ОСОБА_10 та експерта ОСОБА_11 Викладені в оскаржуваному рішенні показання свідків не відповідають тим показанням, які свідки давали у судовому засіданні. Позивачі також вказують на те, що наявними в матеріалах справи лікарською випискою Клініки університету Людвіга-Максиміліана в Мюнхені*Медичної клініки III* відділення гематопоетичної дитинної трансплантації та блок трансплантації медичної клініки III клінік університету Мюнхена Гроссхадерн щодо ОСОБА_9 від 17 грудня 2012 року, Звітом щодо догляду за пацієнтом ОСОБА_9 , листом віце-консула Кулайця Т.В. від 21 липня 2016 року, відеозйомкою ОСОБА_9 під час його перебування в лікарні в Мюнхені 09 жовтня 2012 року, висновком судово-психіатричного експерта № 8 від 28 грудня 2018 року доведено, що на момент складання та посвідчення оскаржуваного заповіту 09 жовтня 2012 року ОСОБА_9 не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. Однак, зазначені доводи апеляційної скарги не можуть бути взяті до уваги, оскільки не є підставою до скасування оскаржуваного рішення. Так, у відповідності до вимог п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи. Частинами 2 та 3 ст. 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Зі змісту зазначених норм закону вбачається, що для встановлення факту неможливості певної особи в певний момент часу усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними може мати місце виключно за результатами судово-психіатричної експертизи, оскільки для вирішення зазначеного питання необхідні спеціальні знання в області медицини. Вищезазначені докази, на які посилаються позивачі, які, на їх думку, також свідчать про неможливість заповідача в момент підписання заповіту віддавати звіт своїм діям, можуть буди використані експертами в ході проведення такої експертизи, оскільки будь-які медичні діагнози, встановлені чи повідомлені суду факти певної поведінки особи, які, на думку позивачів, є відхиленням від норми поведінки здорової людини, протиріччя в показах свідків з цього приводу, самі по собі не можуть буди доказами неспроможності особи на момент підписання заповіту усвідомлювати значення своїх дій, оскільки зробити такі висновки можна виключно експертним шляхом, в тому числі, і оцінюючи в сукупності як поведінку особи до підписання заповіту, так і певні медичні діагнози та стан здоров`я. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , правонаступником яких єОСОБА_3 , вказували на те, що заповіт є нечинним також у зв`язку з тим, що позбавляє їх, як батьків заповідача, права на обов`язкову частку у спадщині. Однак, відповідно до вимог ч. 1 ст. 1241 ЦК України непрацездатні батьки спадкодавця спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Оскільки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , на момент складання заповіту 09 жовтня 2012 року були непрацездатними, незалежно від змісту заповіту вони мали право на обов`язкову частку у спадщині, а, відтак, відсутні правові підстави вважати, що своїм заповітом ОСОБА_9 позбавив непрацездатних батьків права на спадщину. У позовній заяві позивачі також просили визнати недійсним заповіт з підстав його нікчемності, посилаючись на те, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його посвідчення (ч. 1 ст. 1257 ЦК України), а також вимог німецького законодавства. При посвідченні заповіту було порушено ст. 37-40 Закону України «Про нотаріат», ст. 1, 45 Консульського статуту України та Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, ст. 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право». Оспорюваний заповіт був посвідчений у відповідності до законодавства Німеччини, в той час як мав бути посвідчений в порядку, визначеному законодавством України. У той же час, відповідачі вважають, що під час посвідчення заповіту мало застосовуватися законодавствоФедеративної Республіки Німеччина, оскільки спадкодавець мав там постійне місце проживання. Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст. 1251-1252 цього Кодексу. Відповідно до ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним; за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини; у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах. Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до вимог статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року роз`яснено судам, що відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Таким чином, оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача. Така правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Частиною 1 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з вимогами позивачів, що були викладені в заяві про зміну підстав позову (а.с.14, Т.4), позивачі просили суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_9 , в тому числі і з підстав його складення з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. В той же час, зазначені підстави, визначені ст. 1257 ЦК України як такі, що свідчать про нікчемність заповіту, а не про його недійсність. Отже, вважаючи оспорюваний заповіт нікчемним з зазначених підстав, позивачі просили визнати його недійсним, що у відповідності до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та вимог ч. 2 ст. 215 ЦК України, не є належним способом захисту прав. За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав до задоволення позову відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на наявних у справі доказах та доводами апеляційної скарги не спростовуються, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу, подану Бойко Наталією Василівною в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 16 березня 2020 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.