Постанова 4811 № 462/6060/19

Справа № 462/6060/19 Головуючий у 1 інстанції: Колодяжний С.Ю. Провадження № 22-ц/811/153/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. Категорія: 80 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2020 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого : Ванівського О.М., суддів: Курій Н.М., Шеремета Н.О. розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - в с т а н о в и в : в вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся в суду з позовом до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку, покликаючись на те, що з 03.02.2005 року працював у ЛМКП «Львівтеплоенерго», в тому числі з 18.11.2014 року на посаді ізолювальника з термоізоляції п`ятого розряду з обмурівки та теплоізоляції спеціалізованого ремонтно-будівельного цеху. 03.05.2018 року відповідно до наказу №247-к був звільнений з роботи на підставі ст.38 КЗпП України за власним бажанням. Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 20.02.2019 року, яке набрало законної сили, стягнуто із ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь позивача 37307,61 грн. недоплаченої частини заробітної плати та 43549,86 грн. компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати. 03.07.2019 року відповідачем було добровільно сплачено позивачу нараховані суми, а тому позивач має право згідно ст.117 КЗпП України на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позивачем подано розрахунок, згідно якого розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 93270,18 грн. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 25 листопада 2019 року позов задоволено повністю. Стягнути із Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 травня 2018 року по 03 липня 2019 року у розмірі 93270,18 грн., без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України. Стягнути із Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 932,70 грн. судового збору та 2500 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Рішення суду оскаржив відповідач Львівське міське комунальне підприємство «Львівтеплоенерго». В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за № 6-113цс16. На їхню думку задоволення позову в повному обсязі є несправедливим та порушує їх законні права та інтереси, оскільки заробітна плата позивачу виплачувалась у встановлені строки, недоплачено було лише її частину 24 %. Отож вважають несправедливим стягнення 93270,18 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо взяти до уваги те, що заборгованість становила 37307,61 грн. Сума компенсації є вищою ніж сума заробітної плати, на котру вона нарахована. Просять рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Згідно ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року "Varela Assalino contre le Portugal", заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Відповідно до частин 4,5 ст.268 ЦПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення із врахуванням наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при звільненні позивача не проведено належним чином та у повному обсязі виплату заробітної плати, а відтак з відповідача стягнуто 93270,18 грн. середнього заробітку за час затримки з 04 травня 2018 року по 03 липня 2019 року, крім того, відповідачем не надано жодних заперечень щодо розрахунків позивача, а також інших обґрунтованих розрахунків. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне. Судом та матеріалами справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 03.02.2005 року працював у ЛМКП «Львівтеплоенерго», в тому числі з 18.11.2014 року на посаді ізолювальника з термоізоляції п`ятого розряду з обмурівки та теплоізоляції спеціалізованого ремонтно-будівельного цех, а 03.05.2018 року відповідно до наказу №247-к був звільнений з роботи на підставі ст.38 КЗпП України за власним бажанням. Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 20.02.2019 року у цивільній справі №462/239/19 стягнуто із ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату в розмірі 43549,86 грн. та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв?язку із порушенням строків виплати в розмірі 80857,47 грн. Рішення не оскаржувалось та набрало законної сили. Згідно зі статтями 47, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Згідно роз`яснень, наданих в пункті 20, частині 5 пункту 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» не проведення розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для застосування відповідальності передбаченої ст.117 КЗпП України. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Районний суд, встановивши, що ОСОБА_3 не були виплачені належні йому суми у строки, передбачені ст. 116 КЗпП України, прийшов до правильного висновку про наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Відповідно до п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівником, це слід робити відповідно до Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 року. Згідно з абз.3 п.2 Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Судом правильно встановлено, що наданий позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 травня 2018 року по 03 липня 2019 року в сумі 93270,18 грн. проведено позивачем у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 та не спростовано відповідачем. Доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку у повному обсязі та неврахування судом першої інстанції принципу співмірності, є безпідставним, виходячи з таких підстав. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всієї суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт непроведення з ним остаточного розрахунку. Суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі 761/2451/15-ц (провадження № 61-18912св18). Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 20.02.2019 року у цивільній справі №462/239/19 стягнуто із ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату в розмірі 43549,86 грн. та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв?язку із порушенням строків виплати в розмірі 80857,47 грн. Відтак, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для застосування принципу співмірності та про стягнення з ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 93270 грн. 18 коп. За таких обставин, суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає. Висновки суду достатньо мотивовані, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE), рішення від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 375 ЦПК суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 20 січня 2020 року задоволено клопотання Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» та відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі. Враховуючи наведене з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» слід стягнути судовий збір в розмірі 1399 грн. 05 коп. Керуючись ст.374 ч.1 п.1, 375, 383,384, 389- 391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» - залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 листопада 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 13 березня 2020 року. Головуючий Ванівський О.М. Судді Курій Н.М. Шеремета Н.О.