Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 540/1514/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 540/1514/19 Головуючий в 1 інстанції: Ковбій О.В. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючої судді Шевчук О.А., суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г. при секретарі Жигайлової О.Е., за участю представника апелянта Грудковської А.М., представника позивача Гончарова М.В. розглянувши в режимі відеоконференції за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року, ухвалене у відкритому судовому засіданні о 15:30 у м.Херсоні за правилами загального позовного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИЛА: В липні 2019 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача та просив визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру в Херсонській області, яка викладена у листі від 23 січня 2019 року №60/0-156/0/95-19 та зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Херсонській області надати погодження (після уточнення: "…надати згоду…") ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки загальною площею 50,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Великолепетиської селищної ради Великолепетиського району Херсонської області, згідно державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею №000643447, виданого на підставі рішення Великолепетиської селищної ради народних депутатів Великолепетиського району Херсонської області № 41, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за №15 та рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23 серпня 2018 року у справі №649/636/18. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що посилання Головного управління Держгеокадастру в Херсонській області на те, що право користування землею виникає з моменту державної реєстрації цього права, не належить до підстав для відмови у наданні погодження на виготовлення технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки. Отже, зазначене рішення винесене відповідачем всупереч норм законодавства. Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року позов задоволено. Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити. Доводами апеляційної скарги зазначено, що за позивачем у порядку передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не зареєстровано право користування земельною ділянкою площею 50 га, розташованою на території Великолепетиської селищної ради Великолепетиського району Херсонської області. Відповідач вказує, що ОСОБА_1 не є землевласником або землекористувачем земельної ділянки, тому відповідно до положень статей 25,55 ЗУ "Про землеустрій" не має права на замовлення відповідної документації із землеустрою. Щодо позовної вимоги зобов`язати ГУ Держгеокадастру у Херсонській області надати погодження позивачу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки загальною площею 50 га, відповідач зазначає, що ОСОБА_1 не зверталась до Головного управління з відповідним клопотанням. Крім того, відповідно до частини 14 статті 186 Земельного кодексу України технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності; власником земельної ділянки, у разі якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності. У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначає про обґрунтованість та законність рішення суду першої інстанції, тому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити. Також, апелянт зазначає, що правильним способом захисту його порушених прав є зобов`язання відповідача надати погодження на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки загальною площею 50 га для ведення селянського (фермерського) господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Великолепетинської селищної ради Великолепетинського району Херсонської області, згідно державного акту на право довічного успадкованого володіння землею №000643447, виданого на підставі рішення Великолепетинської селищної ради народних депутатів Великолепетинського району Херсонської області №41, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадкованого володіння землею за №15 та рішення Великолепетинського районного суду Херсонської області від 23 серпня 2018 року у справі №649/636/18. Також, апелянтом до суду надано клопотання про доручення доказів та в якому повідомляється, що10.02.2020 року під час проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності у 2019 році здійснено державну реєстрацію земельної ділянки площею 50,0000 га, якій присвоєно кадастровий номер 6521255100:02:001:0877. Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 124-130 КАС України. Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області із заявою про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі на місцевості площею 50 га на території Великолепетиської селищної ради Великолепетиського району Херсонської області для ведення селянського (фермерського) господарства. Листом від 23.01.2019 року №60/0-156/0/95-19 Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області відмовило позивачу у задоволені наведеного клопотання, у зв`язку із тим, що: "…в наданих документах відсутня інформація, що за позивачем зареєстровано право користування вищезазначеної земельної ділянки відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Враховуючи викладене та той факт, що право користування землею виникає з моменту державної реєстрації цього права, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не може задовольнити Ваше клопотання у зв`язку з тим, що Ви не являєтесь землевласником або землекористувачем". Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що право користування ОСОБА_1 встановлено рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23.08.2018 року у справі №649/636/18, яке набрало законної сили 25.09.2018 року. Також, суд зазначив, що умови за яких орган відмовляє у наданні дозволу визначені законом, а якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно ч.1 ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до ч.1 ст. 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Згідно із п. а) ч.1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Відповідно до приписів ст. 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Згідно ст. 32 ЗК України Громадянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Дія частини першої цієї статті не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай). Відповідно до ч.1, ч.2 ст.1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону. Згідно з ч.1 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України. Відповідно до приписів ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство. Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 ст. 13 Закону України «Про фермерське господарство» члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Дія частин першої та другої цієї статті не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай). Частиною 6 ст. 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідно до ч.7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17. Частиною 8 ст. 55 ЗУ "Про землеустрій" передбачено, що у разі якщо на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачається здійснити передачу земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність чи користування, така технічна документація розробляється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України (у випадках, передбачених законом). Статтею 26 ЗУ "Про землеустрій" передбачено, що замовниками документації із землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі. Землекористувачі можуть виступати замовниками документації із землеустрою. До одного з видів такою документації віднесено, зокрема, й технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). В свою чергу, для реалізації належного землекористувачу права на замовлення відповідної документації, за винятком виключних випадків, передбачених ч.9 ст.55 ЗУ "Про землеустрій", особі необхідно отримати дозвіл, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України. Згідно п.1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Підпунктом 31 п. 4 зазначеного Положення передбачено, що Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, окрім іншого, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи. Відповідно п.1 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2017 року №308 (далі - Положення №308), Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є територіальним органом Держгеокадастру. Згідно пп. 13 п.4 вказаного Положення Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством на території Херсонської області. Тобто, вірним є висновок суду першої інстанції, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є органом виконавчої влади, вповноваженим наведеними вище нормами розпоряджатись землями державної власності сільськогосподарського призначення на території Херсонської області, зокрема, надавати дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). З матеріалів справи встановлено, що позивач 04.01.2019 року з звернулась з клопотанням про надання дозволу (згоди) на виготовлення документації із землеустрою по відновленню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення селянського (фермерського) господарства. Листом від 23 січня 2019 року №60/0-156/0/95-19 Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області відмовило у наданні дозволу ОСОБА_2 С.О ОСОБА_3 на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, на підставі того, що вона не є землевласником або землекористувачем. Судом встановлено, що рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23.08.2018 року у справі №649/636/18 за ОСОБА_1 визнано право на довічне спадкове володіння та користування земельною ділянкою розміром 50,0 га, згідно державного акту на право довічного успадкованого володіння землею №000643447, виданого на підставі рішення Великолепетинської селищної ради народних депутатів Великолепетинського району Херсонської області №41, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадкованого володіння землею за №15, розташованої на території Великолепетинської селищної ради Великолепетинського району Херсонської області для ведення фермерського господарства, що залишилася після смерті її батька - ОСОБА_4 . Частиною 4 статті 78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили , не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, судом встановлено, що рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23 серпня 2018 року у справі №649/636/18 визнано за ОСОБА_1 право на довічне спадкове володіння та користування земельною ділянкою розміром 50,0 га, згідно державного акту на право довічного успадковуваного володіння землею №000643447, виданого на підставі рішення Великолепетиської селищної ради народних депутатів Великолепетиського району Херсонської області №41, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за №15, розташованої на території Великолепетиської селищної ради Великолепетиського району Херсонської області для ведення фермерського господарства, що залишилася після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначене рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23 серпня 2018 року у справі №649/636/18 набрало законної сили 25 вересня 2018 року. З огляду на викладене вірно судом першої інстанції зроблено висновок про те, що після прийняття рішення у справі спірні правовідносини стосовно наявності у ОСОБА_1 прав на довічне спадкове володіння та користування земельною ділянкою розміром 50,0 га, згідно державного акту на право довічного успадкованого володіння землею №000643447 є остаточно вирішеними судом. Європейський суд з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII) зазначив, що одним з основоположних аспектів верховенства права є вимога щодо юридичної визначеності, згідно з якою у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів. Юридична визначеність вимагає поваги до принципу res judicata , тобто поваги до остаточного рішення суду. Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 вказав, що одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Відповідно до п. 2 розділу 7 Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом. Судом встановлено, що у листі від 23 січня 2019 року №60/0-156/0/95-19 Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не зазначало жодного зауваження про те, що ОСОБА_1 у прохальній частині звернення не точно зазначено про надання погодження, згоди чи дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки. Зазначене спростовує доводи апелянта про те, що саме в цьому є зміна предмету позову, оскільки це не змінює зміст протиправної відмови, яка викладена у листі від 23 січня 2019 року №60/0-156/0/95-19. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступного висновку щодо застосування норм права - «Дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належачи спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 2) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші витати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України. Отже, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу. В зазначеному рішенні від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову. З огляду на викладене, судом першої інстанції вірно надано оцінку рішенню Великолепетиського районного суду Херсонської області від 23 серпня 2018 року у справі №649/636/18 під час ухвалення судового рішення у цій справі. Кірм того вірним є висновок суду першої інстанції про те, що недотримання відповідачем власних процедур не може мати наслідком отримання ним вигоди від своїх протиправних дій або можливість уникнути виконання своїх обов`язків, в даному випадку - надання дозволу на виготовлення технічної документації з землеустрою. Щодо доводів апелянта про протиправність рішення суду в частині втручення в дискреційні повноваження органу шляхом зобов`язання вчинити певіні дії, слід зазначити наступне. Колегія суддів вважає, що в даному випадку ефективним способом правового захисту є не тільки визнання відмови у задоволенні заяви (клопотання) протиправною, а й зобов`язання відповідача надати погодження (після уточнення: "…надати згоду…") ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки загальною площею 50,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства. На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною третьою статті 123 Земельного кодексу України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними. Також, колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 та Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17. Решта доводів апелянта викладених в апеляційній скарзі висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно зі ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи. Відповідно до ст.72,73,75,76 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанцій є законними, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин та повністю відображено обставини, що мають значення для справи, висновок суду щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують. Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області залишити без задоволення. Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року залишити без змін. Відповідно до ст. 329 КАС України постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 13.03.2020 року. Головуюча суддя: О.А. Шевчук Суддя: А.В. Бойко Суддя: А.Г. Федусик