Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/3441/19

Головуючий І інстанції: Н.І. Слободянюк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2020 р. Справа № 440/3441/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Катунова В.В., Суддів: Ральченка І.М. , Бершова Г.Є. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.10.2019, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 04.11.19 по справі № 440/3441/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Полтавській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 /далі - позивач, ОСОБА_1 / звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДФС у Полтавській області /далі - відповідач, ГУ ДФС у Полтавській області/ про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у Полтавській області №Ф-3484-50 від 06 червня 2019 року, якою визначено платнику борг (недоїмку) з єдиного внеску у сумі 21030,90 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29.10.2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Позивач, не погодившись із зазначеним рішення, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає про те, що з листопада 2017 року по теперішній час отримує заробітну плату в ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Довіра-2006» та з його заробітної плати підприємство утримує та сплачує єдиний внесок. За відсутності акта документальної перевірки та звітів про нарахування єдиного внеску відповідач не вправі був формувати оскаржувану вимогу про сплату боргу (недоїмки) на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів. Позивач жодного разу не повідомлявся про наявність у нього боргу зі сплати єдиного внеску. З огляду на практику ЄСПЛ оскаржувана вимога не відповідає критерію «пропорційності», адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2020 року замінено відповідача по справі з Головного управління ДФС у Полтавській області на правонаступника Головного управління ДПС у Полтавській області. Колегія суддів визнала за можливе розглянути справу з урахуванням положень ч. 4 ст. 229 та ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований фізичною особою-підприємцем 12 квітня 2002 року та взятий на облік як платник податків в ДПІ у м. Полтаві, про що зроблено відповідні записи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань /а.с. 42 - 44/ та внесені відповідні дані до інформаційної системи ДПС України /а.с. 38/. 06 червня 2019 року Головним управлінням ДФС у Полтавській області сформована вимога про сплату (боргу) недоїмки № Ф-3484-50 за платежем з єдиного внеску на суму 21030,90 грн, яка направлена ФОП ОСОБА_1 26 червня 2019 року та отримана ним 11 липня 2019 року /а.с. 12, 37/. Єдиний внесок нарахований ФОП ОСОБА_1 за період 1 квартал 2017 року І квартал 2019 року, що підтверджується даними інтегрованої картки платника ФОП ОСОБА_1 /а.с. 39-40/. У вказаний період ФОП ОСОБА_1 перебував на загальній системі оподаткування, обліку та звітності, що не спростовано ФОП ОСОБА_1 . Подану позивачем до суду заяву про право застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності від 13 грудня 2005 року суд вважає неспроможною довести, що у 2017-2019 роках він перебував на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності, адже у вказаній заяві ФОП ОСОБА_1 зазначено, що він обирає спрощену систему оподаткування, обліку та звітності на 2006 рік відповідно до Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва». Згідно з діючим на той момент законодавством, а саме: з Порядком видачі Свідоцтва про сплату єдиного внеску, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України 29 жовтня 1999 року № 599, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за № 752/4045, Свідоцтво про сплату єдиного внеску видається на зазначений в заяві термін, але в межах календарного року (пункт 2 Порядку). У подальшому заяв про право застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності на відповідний календарний рік та будь-якої податкової звітності впродовж 15 років позивач не подавав, про що зазначає у позовній заяві. Отже, у спірний період (1 квартал 2017 року І квартал 2019 року) ФОП ОСОБА_1 перебував на загальній системі оподаткування, обліку та звітності та єдиний внесок як фізична особа-підприємець не нараховував та не сплачував. 15 липня 2019 року ОСОБА_1 прийнято рішення про припинення реєстрації підприємницької діяльності та до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис 25880060003031853 від 15 липня 2019 року про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням /а.с. 42-44/. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з правомірності оскаржуваної вимоги. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. За змістом статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: - для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; - для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. У постанові від 04.12.2019р. по справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19) Верховним Судом сформульовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 обов`язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який був реєстрований як фізична особа-підприємець, за умови, що у цей період він був найманим працівником. При цьому, колегія суддів враховує, що факт працевлаштування ОСОБА_1 з листопада 2017 року, як найманої особи підтверджено довідками ТОВ "Довіра 2006" від 06.09.2019 № ДОВ00000017, №10/06-09-2019. Отже, позивач є застрахованою особою в системі державного соціального страхування і платником єдиного внеску за нього у зазначений період був роботодавець. Отже, за наведених вище мотивів, оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною, а тому суд першої інстанції внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, помилково відмовив у задоволенні позову. У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови про задоволення позову. Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При зверненні з позовом до суду першої інстанції позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією №8177 від 12.09.2019 року. Крім того, при зверненні до суду апеляційної інстанції позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1152,60 грн., що підтверджується квитанцією №ПН282 від 27.01.2020 року. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що стягненню на користь ОСОБА_1 з Головного управління ДПС у Харківській області (за рахунок бюджетних асигнувань вказаного суб`єкта владних повноважень) підлягає сплачений позивачем судовий збір в сумі 1921 грн. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.10.2019 по справі № 440/3441/19 скасувати. Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-3484-50 в сумі 21030,90 грн. прийняту ГУ ДФС у Полтавській області 06.06.2019 року стосовно ОСОБА_1 . Стягнути з ГУ ДПС у Сумській області (ЄДРПОУ 43142831) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір за подання позову в розмірі 768 грн. 40 коп., за подання апеляційної скарги у розмірі 1152 грн. 60 коп., а загальному розмірі 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн. . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді І.М. Ральченко Г.Є. Бершов