Постанова Харківський апеляційний суд № 641/11709/15-ц

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _______________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 10 березня 2020 року м. Харків справа № 641/11709/15-ц провадження № 22-ц/818/628/20 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Бровченка І.О., Пилипчук Н.П., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , третя особа Комінтернівський районний відділ у м. Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Комінтернівський районний відділ у м. Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2016 року, постановлене під головуванням судді Мельник І.М., в залі суду в місті Харкові, - в с т а н о в и в: У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Комінтернівський районний відділ у м. Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2016 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 . Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2019 року заяву представника ОСОБА_2 ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення суду першої інстанції залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 . Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що з 01.07.1992 року він зареєстрований за аресою: АДРЕСА_2 . Крім того рішенням Харківської міської ради від 22.01.2014 року у зв`язку зі смертю його матері ОСОБА_5 , яка була наймачем вказаної квартири, його та позивачку разом з донькою останньої було визнано наймачами спірної квартири. Апелянт зазначає, що належних доказів відсутності відповідача за вищевказаною адресою понад встановлені законом строки, що свідчить про втрату ним права користування житлом, - позивачкою суду не надано. Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Козирєв Андрій Вікторович надав відзив на апеляційну скаргу, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2016 року залишити без змін. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не проживає у спірному житловому приміщенні понад дванадцять років, участі у оплаті комунальних послуг не приймає, що свідчить про втрату ним інтересу до спірної квартири. Тому наявні підстави для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 . Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що наймачем трикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 зі складом сім`ї три особи: сама позивачка, як наймач, її донька ОСОБА_6 та брат ОСОБА_2 згідно рішення Харківської міської ради від 22 січня 2014 року №29 (а.с.5). Згідно довідки КП «Жилкомсервіс» від 25 квітня 2015 року, за аресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: наймач - ОСОБА_1 з 04.08.1999 року, брат наймача - ОСОБА_2 з 08.07.1992 року, та донька наймача - ОСОБА_6 з 04.07.2001 року (а.с.7). 08 грудня 2015 року був складений Акт, підписаний позивачкою та її сусідами ОСОБА_7 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 та ОСОБА_8 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_4 , щодо відсутності громадянина ОСОБА_2 понад дванадцять років (з 2003 року) за зареєстрованим місцем проживання та відсутності його особистих речей в квартирі АДРЕСА_1 (а.с.11-13). Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що наявні підстави для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , оскільки відповідач протягом дванадцяти років не проживає у спірній квартирі. Відповідно до ст. 6 Житлового кодексу Української РСР, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду. Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений або обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з положеннями ст. ст. 71, 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач був відсутнім з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках: 1) призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; перебування на військовій службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби - протягом перших п`яти років перебування на дійсній військовій службі; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 4) виїзду у зв`язку з виконанням обов`язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу - протягом усього часу виконання таких обов`язків; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалідів, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом усього часу перебування в ньому; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї. Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання. У випадках, передбачених пунктами 1 - 7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у пункті 10 постанови №2 від 12.04.1985 року (із змінами) «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», суди при вирішенні даних спорів повинні з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Вичерпного переліку поважності причин непроживання у жилому приміщенні житлове законодавство не встановлює, а тому це питання суд вирішує у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Законодавець зазначає, що доказами по справам цієї категорії можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, пояснень свідків, серед допустимих письмових доказів слід відокремити належним чином завірений акт про не проживання особи за місцем реєстрації протягом певного періоду часу, особистої заяви особи про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання, повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення іншого договору на невизначений строк, тощо. Разом з тим матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_2 понад шість місяців без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Позивачкою не зазначені причини його відсутності. Єдиний доказ - Акт від 08 грудня 2015 року про непроживання за місцем реєстрації відповідача, - не є належним доказом у справі, оскільки складений за участю позивачки, яка є зацікавленою особою. Підписи осіб, що його підписали, ніким не посвідчені. Жодного доказу, який би об`єктивно свідчив про непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин, ОСОБА_1 суду не надано. Даних про те, що відповідач має інше, придатне для проживання житло, - матеріали справи не містять. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та безпідставно дійшов висновку про доведеність факту непроживання відповідача у спірній квартирі. У судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача пояснила, що постійним місцем проживання ОСОБА_2 є адреса його місця реєстрації: АДРЕСА_2 . Проте тривалий час його робота була пов`язана із охороною об`єктів, що змушувало його відлучатися від постійного місця проживання на певний час. Також зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народилася донька, тому він багато часу проводив зі своєю дитиною за місцем її проживання. При цьому інтересу до квартири АДРЕСА_5 за вищевказаною адресою він не втрачав, в ній знаходяться його особисті речі. Висновок суду першої інстанції про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , - не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Крім того втрата права на житло є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно з законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві …» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13.05.2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року). Таким чином доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими. У зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 задовольнити. Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2016 року скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: І.О. Бровченко Н.П. Пилипчук Повне судове рішення виготовлено 11.03.2020 року.