Постанова Одеський апеляційний суд № 522/21610/17

Номер провадження: 22-ц/813/1460/20 Номер справи місцевого суду: 522/21610/17 Головуючий у першій інстанції Єршова Л. С. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.02.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Дрішлюка А.І., Черевка П.М., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: позивача ОСОБА_1 , та його адвоката Черевиченко Н.А., третьої особи ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Одеської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та встановлення факту родинних відносин,- В С Т А Н О В И В: 15 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Одеської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та встановлення факту родинних відносин. Посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла сестра позивача, ОСОБА_4 . Після її смерті залишилося спадкове майно, а саме: частина квартири АДРЕСА_1 . Позивач мешкає на території Російської Федерації, весь час до смерті сестри спілкувався з нею та підтримував дружні стосунки. Коли дізнався про смерть сестри приїхати в Україну не мав можливості, оскільки в травні 2017 року потрапив до лікарні з діагнозом сахарний діабет 2 типу, середньої тяжкості в фазі субкомпенсації. В результаті даного захворювання йому була проведена операція якою видалено 2 пальці та частину стопи, про що свідчить виписний епікриз з 15 міської клінічної лікарні ім. О.М. Філатова. Після операції у позивача був довгий період реабілітації, що і спричинило пропуск строку. По приїзду в Україну, позивач звернувся до нотаріальної контори, але йому було запропоновано звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. На підставі зазначеного ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаною позовною заявою та просив суд задовольнити вимоги його заяви в повному обсязі, з наведених у позовній заяві правових підстав. Представник відповідача Одеської міської ради в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності. Третя особа ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечувала, посилаючись на те, що причини, якими позивач обґрунтовує свій позов не можливо вважати поважними для визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У судове засідання до суду апеляційної інстанції представник відповідача Одеської міської ради не з`явився, але про розгляд справи він сповіщався належним чином та завчасно, що підтверджується поштовим повідомленням про отримання ним судової повістки. Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України. Згідно статей 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України). У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою четвертою статті 1273 цього Кодексу. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. У частинах 1 та 3 статті 1272 ЦК України зазначено, що, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщиниє причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої статті 1272 ЦК Українипро надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня 2017 року №6-1320цс17. Разом з цим, як зазначено в абзаці 6 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №24-753/0/4-13 від 16 травня 2013 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі в Збройних Силах України, тощо. Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім`єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови, пригнічений стан та інше. Таким чином, поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо. Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 25.04.2017 року, актовий запис про смерть №4190 (т. 1, а. с. 5). Після смерті ОСОБА_4 . Другою одеською державною нотаріальною конторою 11 липня 2017 року заведено спадкову праву №296/2, з якої вбачається, що 11.07.2017р. до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , звернулась ОСОБА_2 , яка вказала, що вона є племінницею померлої та мешкала разом з нею за адресою: АДРЕСА_2 (т. АДРЕСА_3 , а. с. 213-244). 19 жовтня 2017 року сплив 6-місячний строк, визначений ч. 1 ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 06 листопада 2019 року до нотаріальної контори особисто з заявою звернувся ОСОБА_3 , який вказав, що є рідним братом померлої ОСОБА_4 та бажає прийняти спадщину. ОСОБА_3 є громадянином Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки та в період з 22 серпня 2017 року і по 19 жовтня 2017 року (останній день, встановлений законом для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 ) перебував в Україні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що визначені позивачем причини пропуску строку на прийняття спадщини не можуть вважатися поважними, тому підстав для задоволення позову ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .. Вимога про встановлення факту родинних відносин є похідною та не підлягає задоволенню. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, наявність правових підстав для встановлення додаткового строку, а відповідач ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову. Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 є рідним братом ОСОБА_5 , що встановлено рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2013 року по справі №2/1522/11517/1 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , третя особа, ОСОБА_4 про усуненні відправа спадкування за законом, що набрало законної сили 30 грудня 2013 року (т. 1, а. с. 60-62), рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2016 року по справі 522/12364/15 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування за законом, що набрало законної сили 02 серпня 2016 року (т. 1, а. с. 12-18), що в силу частини 4 статті 82 ЦПК України є підставою для звільнення від доказування цього факту у цій справі та підтверджується копіє заповіту від 22 квітня 1999 року, де ОСОБА_7 заповів свою частину квартири АДРЕСА_1 своїм дітям: ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 19) копією свідоцтва про народження ОСОБА_9 , де її батьками зазначені ОСОБА_7 та ОСОБА_10 (т. 1, а. с. 77). Таким чином, з об`єктивністю та достовірністю підтверджується те, що позивач ОСОБА_3 є рідним братом ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2016 року по справі 522/12364/15 за ОСОБА_3 визнано право власності на 5/12 частин квартири АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з трьох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 55,3 кв.м., житловою площею 38,8 кв.м., в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , за ОСОБА_4 на 7/12 частини вказаної квартири в порядку спадкування за заповітом після смерті сестри ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. 1, а. с. 17-18). За таких обставин, після смерті сестри позивача ОСОБА_4 відкрилась спадщина на 7/12 частин квартири АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи підстави позову, позивач ОСОБА_3 зазначав, що проживає на території Російської Федерації та коли дізнався про смерть сестри приїхати в Україну не мав можливості, оскільки в травні 2017 року потрапив до лікарні з діагнозом сахарний діабет 2 типу, середньої тяжкості в фазі субкомпенсації, внаслідок цього захворювання була проведена операція, якою йому видалили два пальці та частину стопи, після операції був довгий період реабілітації, що і спричинило пропуск строку для прийняття спадщини на 14 днів, що підтверджується копією виписки епікриз з медичної карти стаціонарно хворого (т. 1, а. с. 9-10). Тому він особисто зміг звернутися до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини лише 06 листопада 2017 року. Згідно пунктів 3.3, 3.6 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто нотаріусу за місцем відкриття спадщини у письмовій формі; не допускається приймати заяви про прийняття спадщини, про відмову від неї або заяви про їх відкликання, складені від імені спадкоємців їх представниками, що діють на підставі довіреностей. Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 2005 року у справі «Салов проти України» зауважує, що однією з вимог, яка постає з вислову «передбачений законом», є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись «законом», якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й за належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Крім того, ЄСПЛ підкреслює, що рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості й статусу тих, до кого він застосовується. В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». В пункті 45 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»), проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини, що мають суттєво значення для правильного вирішення права, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально та несправедливо позбавив позивача ОСОБА_1 права на спадкування після смерті сестри ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , чим обмежив його у праві на доступ до суду, що порушило сутність цього права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людиниі основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що даному випадку суд першої інстанції, відмовляючи у позові, допустив непропорційно втручання у право позивача як єдиного законного спадкоємця на спадкування майна після смерті сестри, оскільки судом не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та його інтересами, що привело до незаконного позбавлення права спадкове майно. За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_3 в судовому засіданні доведено належним чином, що строк для прийняття спадщини пропущений з поважних причин й є законні підстави для визначення додаткового строку у два місяці з дня набрання судовим рішенням законної сили для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_4 та визнання факту родинних відносин, а саме: те що ОСОБА_4 є рідною сестрою ОСОБА_3 . Тому, вимоги ОСОБА_3 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню. Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ч. 3 ст. 1272 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі шляхом визначення ОСОБА_3 , уродженцю Республіки Корея, додаткового строку у два місяці з дня набрання судовим рішенням законної сили для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_4 , та визнання факту родинних відносин, а саме: те що ОСОБА_4 є рідною сестрою ОСОБА_3 . Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2019 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до Одеської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та встановлення факту родинних відносин задовольнити. Встановити факт родинних відносин між ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , як рідних брата та сестри. Визначити ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) додатковий строк на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на два місяці з часу набрання цією постановою законної сили. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 10 березня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк П.М.Черевко